Не можу більше, – каже Ірина, – просто сил ніяких немає. Я після спілкування з нею, як вичавлений лимон.
І знаю, що вона дуже мене любить, я її люблю теж, але спілкування вже хочеться звести до мінімуму, настільки це важко.
Ірині 34 роки, є чоловік, двоє дітей. Близько 5 років тому її мама овдовіла, а два роки тому одружився, а потім і зник з дому молодший брат Ірини. У його дружини була своя квартира, що дісталася у спадок, але приблизно півроку молоді жили з мамою, на її ж прохання.
— Не йдіть, – просила сина Олена Іванівна, – мені так самотньо, я просто не переживу, якщо залишуся зовсім одна.
— Брат погодився, дружину вмовив, – розповідає Ірина, – хоча я б на її місці, маючи свою квартиру, нізащо до свекрухи жити не пішла. Але невістка увійшла в становище, хотіли вже здати її двокімнатну квартиру, але поки квартирантів шукали, брат і сам не зміг залишатися з мамою в одному будинку.
— Ну що це таке, – скаржився Ірині брат, – не таким тоном їй відповіли, не так до столу покликали, не так глянули, проходячи повз. Нам усім важко після втрати тата, але життя триває. Я через мамину образливість на порожньому місці не хочу дружину втратити.
— Я, грішним ділом, подумала, що це звичайна історія: невістка проти свекрухи, – каже Ірина, – а потім пригадую: так, мамі щось скажеш, а за кілька днів вона згадає зі сльозами й образою все, що ти їй сказала. І вкладе в нешкідливу фразу зовсім інший сенс, мовляв, хотіли її образити. Не любимо, не цінуємо.
Після того, як син із дружиною з’їхали, мама почала діставати Ірину дзвінками і скаргами на свою непотрібність, на те, що діти її не потребують.
— Я викину свій телефон, – говорила вона, – забудьте, що у вас узагалі мати є. Нікого мені не треба, раз я теж нікому не потрібна.
— Мамо, ну як не потрібна, – говорила Ірина, – учора тільки до тебе в обід забігала.
— Забігала? – говорила мама, – Повинність відбула, галочку поставила. Ні посидіти, ні поговорити.
— А коли розсиджуватися? – каже Ірина, – я на роботу маю бігти, старший син у 3-му класі, донька на наступний рік до школи готується, ввечері в будні ще й справ по дому купа, а у вихідний до мами підеш – день зіпсовано.
— Давай я прибирання тобі зробити допоможу, – пропонує у вихідний донька, – поки чоловік тобі полиці на балконі навішує, я ванну відітру, а ти з онуками поспілкуєшся?
— Нічого мені не треба, – каже мама, – і так доживу, трохи вже залишилося. І навіщо ти мені прибирання пропонуєш? Хочеш натякнути, що я нечупара, що я брудом заросла?
І починається пригадування проступків доньки уявних і справжніх аж із часів її молодшої школи. Ірина терпить, але терпіти прикро, а якщо намагається мамі заперечити, то одразу сльози:
— Не приходьте до мене зовсім краще, – плаче мама, – не мотайте нерви. У всіх діти, як діти, а вам я зовсім не потрібна, тільки й виговорюєте, що я не так поводжуся, не те кажу. Доживу без вас, сама в будинок літніх людей піду.
— Онуки в бабусі теж ночувати навіть не хочуть, – визнає Ірина, – вона й малечі висловлює, що ось вона їм готувала, старалася, а вони погано їдять. Донька запитала, яким рушником руки витерти, то ціла істерика: а той, що висить, не годиться? З будь-якого приводу.
Невістка до свекрухи вже не сунеться навіть: адже саме вона винна, що син Олени Іванівни пішов з дому, кинувши хвору й самотню матір.
— Нещодавно брат мамі нові штори презентував, – згадує Ірина, – обирала дружина його, хіба чоловік вибере? Мама спочатку штори похвалила, а потім, дізнавшись, що їхня невістка вибрала, сказала, щоб негайно забрали подарунок. Брат забрав від гріха.
— А де мої нові шторки, – запитує його мама телефоном через 2 дні, – я казала забрати? Я нічого такого не говорила! І не треба мене виставляти маразматичкою, я при своєму розумі. Давайте, починайте розтягувати все, що є, чого зі мною церемонитися, мене вже з рахунків списали.
— Мамі 58 років, – каже Ірина, – здоров’я в неї міцне, але характер став просто огидним. Вона і завжди любила покомандувати, тримати все під контролем, але за батька вона так себе не вела.
Діти Олени Іванівни живуть уже зі стійким почуттям провини: за те, що приділяють мамі мало уваги, не люблять, люблять не так. Намагаються спілкуватися частіше, вникати в потреби, вислуховувати, але виходить тільки гірше. А з кожним новим закидоном і зовсім спілкуватися бажання пропадає.
— Як бути? – запитує Ірина поради, – Адже незважаючи ні на що, і я, і брат, і мої діти дуже любимо маму і бабусю. І онуки бігали б до неї частіше, якби їх бабуся не мучила причіпками.
