— Мамо, а ти що шукаєш? Загубила щось?
— Та ні, доню, нічого я не губила. Так, просто…
Тамара Михайлівна розгублено перекладала в руках мішечки з насінням і ніяк не могла знайти саме те, що їй було конче потрібно. Зітхнувши, жінка краєчком ока зиркнула на доньку. Зараз знову Ліда почне на неї бурчати, а потім ще й сміятися буде.
— Ти сідай, Лідо, зараз чаю поп’ємо.
— Тільки чай, мамусю, не став нічого на стіл, ми ж недавно обідали, перед тим як до крамниці йти.
Тамара сплеснула руками. Ну як це — не став? Невже самісінький чай ганяти? І що то за втіха ту водичку сьорбати?
Ліда, побачивши, як мати насупилася, лише зітхнула. Оце вся мама. Зараз знову наставить на стіл всякої всячини, і спробуй відмовся. Стільки образ буде! Чому нашим матусям завжди так хочеться нас нагодувати, наче ми й віку не їли?
На столі, немов за помахом чарівної палички, з’явилися блюдця з варенням, мед, вазочка з цукерками, ковбаса із сиром.
Тамара Михайлівна сиділа як на голках. І землю підготувала, і ящики занесла, а насіння-то нема!
Ну куди ж вони поділися? Вона ж точно пам’ятала, як іще восени склала всі залишки насіння в цю картонну коробку і прибрала її на антресолі. Потім іще докладала туди ті насінинки, що випускала з помідорів, а зараз саме їх там не виявилося.
Ліда, дивлячись на ящики з землею, посміхнулася.
— Що, мамуню, знову, мабуть, потрібного насіння знайти не можеш?
Мама, опустивши очі, тільки кивнула головою.
— Матусю, ну у тебе все за класикою жанру. Щороку одне й те саме. Як ти там кажеш?
— Подалі покладеш — поближче візьмеш. Та я ж, он, у коробку все прибирала, а зараз ось кинулася, а його там нема. І куди сунула? Розуму не прикладу.
— То ти не подалі клади, а навпаки — поближче, щоб не шукати потім. Тобі вже перефразовувати час цю народну мудрість. Подалі покладеш — вік не знайдеш. Згадуй, може, не в цю коробку поклала?
Домашній кавун.
Андрійко мій кавунами та динями торік займався, он який урожай у сина! І дині теж гарно вдалися. Хоч і не дуже великі були, зате дуже смачні!
Тамара аж на місці підскочила.
— Ну точно! Не в цю коробку я насіння прибрала, а в ту, що з насінням квітів. Вони просто поруч стоять, та й однакові ж коробки, певне, й справді переплутала. Піду подивлюся.
Ліда дивилася на маму й усміхалася. Он як, наче кішка з салом, бігає вона зі своїм насінням, щороку одне й те саме.
Повернулася жінка з усмішкою, мовляв, точно, доню, ось вони, насінинки мої! А тобі посадити? Зятю дуже вже сподобалися ці помідорчики.
Поговоривши ще трохи, обговоривши майбутній городній сезон, похвалившись, хто і що саджатиме, Ліда подалася додому, мовляв, справ багато, а вихідні миттю пролітають.
— Ти-то коли садівництвом займешся, Лідо?
— Та на тому тижні, куди поспішати? А то знову повитягуються помідори, і бігай потім коло них. Перець зійшов уже, а з помідорами не буду поспішати цього року. Он, нові купила на спробу, тобі дам розсаду. Петунії купила, та так іще по дрібницях.
І вихідні минули, і робочий тиждень пролетів, і ось уже у Ліди стоять ящики із землею, а вона звільняє місце на підвіконнях для нових ящиків.
Посадила Ліда те, що вже перевірене часом, і згадала, що новинок прикупила. Та й квіти вже час саджати. Дуже вже полюбилася їй красуня-петунія, і свого саду без неї вже не уявляла Ліда.
І тут як холодною водою облило її. Купити-то купила вона насіння, а куди його засунула — от хоч убий — не пригадає. Точно пам’ятала Ліда, що, повернувшись того дня від мами, виклала вона різнокольорові пакетики з насінням із торбинки й кудись поклала.
Ще й подумала, мовляв, нехай тут полежать, точнісінько про них не забуду. І ось оказія, з голови вилетіло, куди прибрала.
І в шафку зазирнула Ліда, і на шафку, і на холодильнику глянула, і навіть всередину нього заглянула, хіба мало що? Ні, немає. Як напівбожевільна, навіть у коробці з насінням подивилася.
Ну раптом сунула машинально і забула?
От дожилася, так дожилася! А ще на маму бурчить постійно. А виявляється, й сама гарна. Поклала поближче, називається!
Згадуй, Лідо, згадуй!
Сівши за стіл, Ліда стала пригадувати, що робила того дня і в якій послідовності.
Точно, з насінням у руках зайшла Ліда до вітальні, до робочого столу, щоб взяти гумку, бо пакетиків багато, розсипаються. Перев’язала пакетики гумкою і вирішила, що тут їх і залишить, на робочому столі.
На столі у Ліди панував творчий безлад. Документи, документи, і ще раз документи. Шукала днями важливу угоду, сама ж усе перерила, а прибрати як слід було ніколи.
«Ну нічого. Заодно і насіння пошукаю, і документи до ладу приведу», — вирішила Ліда.
Вона вже майже навела лад на столі, аж тут подзвонила мама.
— Ти чим там шарудиш, Лідо?
— Та папірці свої перебираю, лад наводжу.
Мама щось розповідала, а Ліда, прибравши останній аркуш у теку, розгублено озирнулася. На столі порядок, а пропажа так і не знайшлася. Немає насіння, хоч ти трісни! І куди сунула?
— Ти зовсім мене не слухаєш, Лідо! Я з тобою розмовляю, а ти мовчиш! Втретє питаю, посадила ти помідори чи ні?
— А, так, мамо, посадила, але не всі ще. Нові залишилося посадити. І петунії ще. Якщо знайду їх, звісно.
— У сенсі знайду? Загубила?
— Та не загубила, поклала кудись, і не згадаю ніяк, куди.
— Ну, це нормально, Лідо. У нас у всіх так буває. Подалі покладеш — поближче візьмеш, називається.
— Та я навпаки хотіла поближче покласти, щоб не загубити, а ось на тобі! Точно пам’ятаю, що на столі робочому залишила, та тільки не знайду ніяк.
— Ой, та на твоєму столі робочому чорт ногу зломить. Убік, мабуть, кудись прибрала.
Ліда усміхнулася. Ну точно. Спочатку поклала вона пакетики зверху на принтер, а потім, лише на секунду задумавшись, переклала їх за принтер, між стіною і принтером, мовляв, так буде надійніше.
Зазирнувши за принтер, усміхнулася Ліда. Ось вони, насінинки, лежать там, де вона їх і залишала. А де ж їм іще лежати? Поближче ж поклала!
Ось такий він, городній сезон. Усе нам треба, все щось купуємо, залишаємо своє насіння, прибираємо, щоб не загубити, і все одно губимо, шукаємо потім.
І я, як та Ліда. Підготувала сьогодні і ящики, і землю для розсади, а насіння — от хоч убий, не пам’ятаю, куди поклала. Купила, перев’язала гарні, яскраві пакетики гумочкою і вирішила: нехай тут лежать, щоб не загубити.
Тільки де він, цей загадковий «Тут»?
І ходила я по хаті, шукала вчорашній сон, як казала моя бабуся. І в шафі шукала, і на шафі, і навіть у холодильнику глянула. Ну мало що, всяке буває. А потім згадала, що на робочому столі залишила.
Перебрала папірці. Знайшла насіння помідорів, які планувала саджати торік, та так заховала, що й не знайшла їх тоді. Виявила їх тільки цього року, коли прибирання велике робила, і знову поближче поклала, на робочий стіл, у затишний куточок.
Пропажа моя виявилася за принтером. Сама ж і поклала їх туди, щоб не загубити 🤣🤣🤣
Ось так і буває, коли поближче поклала, щоб не загубити, і загубила.
Загалом, до городнього сезону майже готова. Розсаду посадила, чекаю сходів.
Тепер треба згадати, куди сунула насіння чорнобривців. Наче в коробку ховала, щоб не загубити, але це не точно.
P. S. Думала, що я одна така, з насінням цим. Покладу, і не пам’ятаю куди. А виявляється, що нас таких багато.
Сьогодні раптом згадалося, як бабуся моя, людина дуже дисциплінована, у якої все лежало в пакетиках, ганчіркових мішечках і папірцях, акуратно підписано, і неодмінно в одному місці, теж часто ось так шукала те насіння, яке потрібне саме зараз. І, до слова сказати, знаходила, та тільки не завжди вчасно.
І теж сама з себе сміялася, мовляв, подалі покладеш — поближче візьмеш. А вже якщо поближче покладеш, то все, пиши-пропало.
Як у вас справи з насінням? Поближче кладете, щоб швидше знайти, чи подалі? До сезону зимового готуєтеся? У мене підвіконня скінчилися 😌 от думаю, може якусь етажерку пошукати?
