— Ну ти й пенсія, – сказав їй одного разу однокласник, який довго не бачив її. З міста на побивку до батьків приїхав. – Оточуючі засміялися, та так і стали її відтоді називати. Але настав час змін. Радгосп розвалився, всі розʼїхались. Брати виросли і також поїхали в місто в ПТУ вчитися. Батька не стало. Старший брат одружився, розсудливий трохи. Хоча у вихідні, як він говорив, сам Бог велів. Але це вже проблеми його дружини були, а не Валині

Валентина була ще зовсім не старою, коли до неї приліпилося прізвисько – «Пенсія». У селі, де вона зʼявилася на світ і жила, у багатьох були прізвиська.

Єгор – «Косий» (косоокий), Степан – «Рябий» (володар веснянок), Семен – «Молокан» (молоко возить), а Павло і Мишко і зовсім «Чавунята» (прадід їхній славився тим, що робив великі та міцні чавуни для печі).

Але й жінок образливі прізвиська не оминули. Поліна – «Дилда» (за свій чималий зріст), Галина – «Клювдія» (за ніс), Зоя – «Горинич» (здогадайтесь самі, чому так), а ім’я Марини вже й зовсім забули, для всіх вона була «Андрюха». Її ще так у школі прозвали, бо за своєю статурою більше на хлопчика була схожа, ніж на дівчисько.

А до Валентини кликуха «Пенсія» приліпилася ще в 30 років. До цього вона була просто Валькою.

Росла Валька у великій. багатодітній родині. Мати не працювала, сиділа вдома, тримала корову, курей, на городі управлялася. А батько, а потім і старший брат, ніяк не могли забезпечити сім’ю так, щоб вони були не гірші за інших.

Тож і хлопчаки, і дівчата доношували обноски з чужих плечей. Про жодну косметику та біжутерію й мови не йшло. І якщо старша сестра швидко випурхнула з (розповідь для сайту Рідне Слово)батьківського гнізда, вдало вийшовши заміж. Потрапила в забезпечену сім’ю, жила в райцентрі, як кажуть, у шовках. На бухгалтера вивчилася. І швидко забула про своїх бідних родичів.

То молодша залишилася в радгоспі, працювати, батькові й матері допомагати молодших братів піднімати.

В юності вона ще нічого, красива була. Очі сірі на овальному личку, русява коса. І хлопці за неї ходили. Але батьки всіх гнали з двору: «Не пора ще».

Матері невигідно було доньку заміж віддавати. Сама вона була з лінощами. Весь час у брудному халаті ходила, вдень подрімати любила. А донька все в хаті вимиє, порядок наведе, хлопчакам шкарпетки зашиє, уроки з ними зробить. Та ще й копієчку в дім принесе.

Працювала вона в радгоспі різноробочою. Куди пошлють, там і працювала. Навесні на птахофермі, влітку, як урожай пшениці піде, на току. Восени на овочевому складі. Взимку – на корівнику чи свинарнику.

Від важкої праці руки її огрубіли. Нігті завжди недоглянуті були. Косу довелося зістригти, якось у їхньому селі шампунь пропав. І доглядати за волоссям важко стало.

А до тридцяти років і зовсім посивіла. І зморшки на обличчі з’явилися.

Річ у тім, що щойно діти більш-менш підросли, батько їхній пити почав. А разом із ним і старший брат. І такі вони концерти часом влаштовували, що матері з донькою і молодшенькими доводилося пускатися в перегони. Добре хоч родичі далекі були, у яких можна було в погребі сховатися. Валентина переживала через це, та й соромно їй було. Ось рано й посивіла.

Але волосся пофарбувати геть відмовлялася. Не звикла вона ні до фарб, ні до косметики якоїсь. А ще якщо врахувати, що ходила вона в простеньких балахонистих кофтах і довгих спідницях, ось і прозвали її так. Зазвичай жінки в їхньому селі, вийшовши на пенсію, так (розповідь для сайту Рідне Слово)починали ходити. Вискочать з городу в чому є і в магазин. Однак на свята вони вбиралися, в перукарню ходили, загалом, стежили за собою. А Валентина завжди одна й та сама.

— Ну ти й пенсія, – сказав їй одного разу однокласник, який довго не бачив її. З міста на побивку до батьків приїхав. – Оточуючі засміялися, та так і стали її відтоді називати.

Але настав час змін. Радгосп розвалився, всі розʼїхались. Брати виросли і також поїхали в місто в ПТУ вчитися. Батька не стало. Старший брат одружився, розсудливий трохи. Хоча у вихідні, як він говорив, сам Бог велів. Але це вже проблеми його дружини були, а не Валині.

Працювати стало ніде. І вирішила Валентина в місто податися. Там на ринку робочі місця були. Влаштувалася продавцем, жвава виявилося. І заробляла на ті часи чимало. Вистачало і за кімнату в гуртожитку заплатити, і матері послати. Сама ж вона, як і раніше, на себе не витрачалася. Ну якщо вже черевики зовсім продірявилися і ремонту більше не підлягають.

Їла вона потроху, делікатесів не вимагала. І стала потихеньку гроші відкладати. І через деякий час і свою точку відкрила. Час від часу односельців на ринку бачила. Ті хитали головами:

— Валько, ну ти як була «Пенсія», так і залишилася. Заміж тобі пора, а то залишишся без дітей, без чоловіка. Ну невже в тебе грошей на вбрання, та на салони немає? Он, підприємець уже…

На що Валентина посміхалася. І говорила так само, як раніше її мати: «Не пора ще».

А в самої вже й сорок років не за горами.

За цей час Валентина відкрила ще кілька точок на ринку. Купила собі хоч і невелику, але затишну, в новому будинку квартиру. І вирішила, що пора їй матір забирати.

Усі брати й сестра жили своїм життям, і нікому не було до неї діла. А Валентина одна, удвох із матірʼю веселіше буде. Думки про заміжжя якщо й були, то давно покинули її голову.

Кілька років Валентина у відпустці не була, все справи, та справи. А тут вирішила довірити свою справу помічникові, який за роки роботи в неї добре набив руку в усіх справах. І взяла два тижні. Захотілося побути в селі, повітрям подихати, в річці поплавати. І неспішно підготувати матір до переїзду.

Але коли приїхала, виявила, що будинок на замку. Сусіди розповіли, що старенька захворіла і перебуває в лікарні. Валентина знала, що ключ вона знайде під порогом. Спочатку(розповідь для сайту Рідне Слово) прибрала в хаті, наварила бульйону, зібрала гостинець і вирушила провідати матір.

Коли вона увійшла в палату, то побачила біля ліжка матері лікаря. Чоловік як чоловік, начебто нічого незвичайного, немолодий уже, за роками ровесник. Але коли він підняв на Валентину очі із запитанням:

— Ви до кого?

У неї немов блискавка вдарила. Таких глибоких очей із смутком вона ще не бачила.

І вперше в житті їй стало ніяково за свій зовнішній вигляд.

— Я це… Я потім… – Випалила вона і вискочила геть.

На стійці старшої медсестри вона залишила пакет із частуваннями для мами.

А сама спочатку безцільно блукала, не розуміючи, що з нею сталося. А потім пішла в перукарню. Яка хоч і сільська була, але працювала в ній Віра, її колишня однокласниця. Про яку всі говорили, що руки в неї золоті. А тому до неї завжди черга була за записом, з усіх навколишніх сіл.

Але Валентину Віра прийняла без черги, зробивши дзвінок і перенісши візит у перукарню однієї зі своїх клієнток. Бо нарешті «Пенсія» красу наводити прийшла. Їй було надзвичайно цікаво, що ж із цього вийде.

А вийшла з Валентини миловидна шатенка з акуратною стрижкою. Ось тільки одяг це приховує, і трохи…

Після перукарні Валентина попрямувала в магазин і купила собі сукню по фігурі. І трохи косметики: туш для вій і губну помаду.

Наступного дня, коли вона йшла селом, щоб відвідати матір, її ніхто не впізнав. Не впізнав і лікар. З ним вона зустрілася після спілкування з мамою, щоб дізнатися, як просувається лікування.

А вже через тиждень лікар запросив її на побачення. Приїхав він у це село недавно. Сам овдовів, із двома чарівними доньками. Незважаючи на те, в селі за ним черга вишикувалася з незаміжніх наречених. Адже лікар, людина шанована. Професія пристойна. Та й сам він не рівня деяким мужикам, не п’є, інтелігентний дуже. А очі, не тільки Валентина в них потонула!

Однак усім він віддав перевагу Валентині. Дуже вже доброю, простою вона здалася чоловікові. Якесь світло в ній горіло, якого в інших жінках він не помітив. І водночас велика тяга до життя та домовитість.

Діти Валентину добре прийняли. І незабаром стали вони жити однією, дружною сім’єю: лікар, доньки його, Валентина і бабуся, мама Валентини.

Бізнес у місті Валентина продала і відкрила невеликий магазинчик у селі.

І незабаром усі забули, що колись «Пенсією» її називали. Кохання і жіноче щастя були їй дуже до лиця, змінили до невпізнання. Прийшов її час, дочекалася!

А зверталися всі тепер до неї не інакше, як Валентина Анатоліївна. Ось так-то!

 

Фото: авторський контент сторінки “Рідне Слово”.