Вони лежали в палаті на лікарняних ліжках, що стояли зовсім поруч. Закинувши руки за голови, старі друзі мріяли про те, що чекає на них за цими стінами.
— Михайле, от як тільки нас звідси випишуть, що ти зробиш найперше? — спитав Іван тихим, трохи скрипучим голосом.
— Попрошу, щоб мені ковзани купили.
— Попросиш? А сам що, вже не в змозі?
— Та можу, звісно. Але я ж на них не знаюсь. Кажуть, зараз є такі зручні моделі: взув — і самі по льоду летять.
— Нема таких ковзанів, — впевнено відрізав Іван. — Я точно знаю.
— Та звідки ти все знаєш?
— Звідти. Я ж ще у першому класі пробував навчитися. Мені тоді теж купили «найзручніші». Так я на них тільки встати встиг — і одразу носа розбив.
— Ну, ти й згадав, — усміхнувся Михайло. — Перший клас! Коли це було?
— Нещодавно, — знову вперто наполіг Іван.
— Ага, авжеж… Ні, Ваню, тепер усе по-іншому. І ковзани інакші, і навіть лід на ковзанці не такий, як колись.
— А я кажу — нічого не змінилося, — поліз у суперечку Іван, бо затято любив доводити своє. — І взагалі, мені здається, що того часу минуло — всього нічого. Я от як тільки нас звідси відпустять, одразу до Тетянки піду.
— До якої? З другого поверху? Що у твоєму під’їзді живе?
— А ти звідки знаєш? — одразу насторожився Іван.
— Ти що, знущаєшся? — засміявся Михайло. — Як мені її не знати, коли ми ще в пісочниці разом сиділи? Гарна дівка виросла. Особливо як у школу пішла — справжня красуня стала. Усі хлопці нашої школи на неї заглядалися.
— Вона й зараз нівроку, — кивнув Іван.
— І чого ти до неї підеш? Залицятися надумав?
— Еге ж. Спробую. Вона ж тепер сама залишилася. Нудно їй, мабуть, живеться. Тож, думаю, не прожене.
— Ну, не знаю, не знаю, — загадково протягнув Михайло. — У неї ж характер бойовий. Якщо їй щось не по норову, вона тобі таке скаже, що всі твої любовні надії вмить розвіються.
— Це чому ж?
— Бо язик у неї гострий, сам знаєш.
— Знаю. Тому й запримітив її ще давним-давно. Я таких дівчат завжди любив і досі люблю.
— Ох, дівчат він любить… — передражнив його друг і хмикнув. Потім мрійливо додав: — А я люблю м’яких, щоб душею були як пісня — плавні.
— Та ну тебе, — знову заперечив Іван. — Мляві та спокійні — вони тільки на дачі гарні. Ти їй кажеш: «Я на риболовлю», а вона лише рукою махає — мовляв, іди собі, будь ласка.
Ти їй знову: «Я в ліс по гриби», а вона знову згодна. І відпочивати не заважає. А для дому треба жінка, яка й сама горить, і тобі охолонути не дає. Як моя Віра була.
— Ох, і дружина у тебе була… Не дай Боже таку нікому.
— Атож! — Іван зареготав. — Пам’ятаєш, як вона тебе пательнею оперіщила, коли ти, добряче напідпитку, о третій ночі до нас у гості ломився?
— Та вона в ту ніч тебе першого «привітала»! — засміявся й Михайло. — Якщо чесно, я її після того боявся як вогню.
— Чому?
— Бо вона завжди з великою сумкою ходила. І мені здавалося, що в тій сумці якраз та сама пательня лежить. І якщо до неї близько підійти, вона знову може психонути.
Іван розреготався, а потім весело глянув на друга:
— Ні, Михайле. Вона тебе насправді поважала.
— Та годі вже байки розказувати, — відмахнувся той. — У мене її повага й досі в голові дзвенить. Після того удару.
— Правда-правда. Поважала за те, що ти на неї в поліцію не заявив. Могла ж контузити тоді. А це вже — хуліганство.
— Та хіба ж можна на жінку заявляти? Тим паче на дружину найкращого друга.
— Так, добре ми жили, — кивнув Іван і важко зітхнув. — Шкода, що дні наші з нею так швидко пролетіли. Тож ти, Михайле, свою дружину бережи щосили.
— Та намагаюся, як можу, — зітхнув і Михайло. — Тільки от бачиш — загримів у лікарню невчасно. І ти тут лежиш. А вона зараз сама вдома, переживає. І діти всі роз’їхалися.
— Звісно, переживає. Куди ж їй дітися. Тож ти зі своїми ковзанами будь обережнішим. Навернешся на льоду — і знову сюди, тільки вже з переломами. А переломи в нашому віці страшніші за будь-який інфаркт.
— Це чому ж?
— Бо від інфаркту зазвичай швидко на той світ потрапляють. Родичі й злякатися не встигнуть: раз-два — і поминки. А з переломами будеш лежати місяцями і дружині нерви псувати. Знову ж таки — судки за тобою винось, пролежні масажуй…
— Ну, дякую, що попередив, жартівнику, — невдоволено буркнув Михайло. — Але ж ковзани — це не просто так. Повинно ж у мене бути хоч якесь хобі на старості. Бажано спортивне, щоб довше пожити. Адже наші вісімдесят — це ще не вирок. Правда?
— Правда. Але ти краще йогою займися. Кажуть, корисна штука. Лежиш на килимку, худі ніжки в різні боки тягнеш, очі в стелю витріщив… І здоров’я в тебе звідусіль проникає.
— Ні, йога — то жіноча справа, — поморщився Михайло.
— Чому?
— Бо там треба лежати. А я як тільки вдома на килим лягаю, мене одразу в сон клонить. А на ковзанах не заснути. Там треба вухо гостро тримати. І взагалі — весело ж це, по льоду ковзати.
Раптом двері відчинилися, і до палати зайшов онук Івана — Семен.
— Добридень! Привіт, дядьку Михайле!
— О, внучок прийшов! — заусміхалися старі. — Як там твої батьки?
— Та все добре, — хлопець поставив на тумбочку пакет із гостинцями. — Діду, батько питав, коли тебе вже виписують?
— Лікарі кажуть, за день-два буду вдома. До речі, Семене, скажи-но мені: у тебе є непотрібні ковзани? Ну, ті, що вже замалі на тебе?
— Та є якісь… А що?
— Який розмір ноги маєш?
— Сорок третій.
— Невже сорок третій — і малі?
— Еге ж, — усміхнувся онук. — У мене вже сорок четвертий.
— То, може, ти їх дядьку Михайлу подаруєш? У нього — сорок другий. А я тобі з пенсії на нові грошей дам.
— Домовилися, — кивнув Семен. — Та я б і так віддав. Тільки навіщо вони дядьку Михайлу?
— Треба. Він до Олімпіади готуватися буде. Хоче в збірну з хокею потрапити, щоб у першій ланці виступати.
— Так від уже напевно за віком не пройде, — здивувався хлопець.
— Пройде. Та й час у нього є — до наступної якраз встигне підготуватися!
Тільки тепер до Семена дійшов дідів жарт, і він весело зареготав.
За кілька хвилин онук пішов, а старі знову вляглися на ліжка, заклавши руки за голову.
— Виходить, Ваню, я тепер твій боржник… — пробурмотів Михайло. — Ковзани ж задарма дісталися.
— Та ладно тобі… — усміхнувся Іван. — Користуйся. Все одно ти тільки раз на лід вийдеш і на тому заспокоїшся. По собі знаю.
— І все одно — боржник. Тому, так і бути, як випишуся — поговорю з Тетянкою про тебе.
— Це навіщо?
— Підготую ґрунт, щоб твої любовні надії справдилися. Ми ж із нею в одному класі вчилися. Вона просто зобов’язана вислухати, як я тебе розхвалюватиму.
— Якщо так, то я згоден, — мрійливо заусміхався Іван. — Хвали мене, Михайле. Тільки не дуже переборщуй. Щоб вона тебе потім пательнею не пригостила за ту брехню, якщо я раптом твоїх слів не виправдаю.
І старі друзі знову дружно розсміялися.
Справжня дружба, як і добре вино, з роками стає тільки міцнішою, а спільні мрії та добрі жарти — то найкращі ліки від будь-яких хвороб.
А як ви вважаєте, чи важливо в поважному віці мати незвичайне хобі, чи краще обрати щось спокійніше для душі?
Можливо, і у вашому житті є людина, з якою можна отак щиро помріяти?
