— О квартира київська, це дуже добре, — пожвавився батько Павла. — Та ні, — посміхнулася Поліна. — Ми з бабусею майже не знаємося. З нею живе сестра батька та її діти, бабуся мені якось натякала, що заповідає все тітці. Та це і справедливо: тітка буде за нею доглядати. — Справедливо, дитинко, це коли ти маєш те, що тобі за законом належить

— Загалом, радіє мій майбутній свекор так, що аж гидко стає. На Павла дивлюся, а він батька навіть схвалює, — скаржиться Поліна подрузі.

Поліна у вересні має вийти заміж. Нареченого свого дівчина знає майже п’ять років. Так вийшло, що вони на роботу влаштувалися одночасно, одразу після закінчення навчання.

На цьому ґрунті «новачки» у великому і дуже непростому колективі й здружилися.

Павлу й Поліні по 27 років, останній рік житло вони винаймають разом. Працюють, збирають гроші. Працюють, щоправда, вже зовсім у різних місцях. Там, де познайомилися — не склалося. Спочатку пішла Поліна, потім і Павло знайшов нове місце.

У Києві у Поліни бабуся по батькові й двоюрідна сестра. Мама, вітчим і брат живуть в іншій країні. З бабусею стосунки не надто довірливі, та це й зрозуміло: розійшлися батьки багато років тому, Поліну бабуся до того, як дівчина вступила в університет, бачила лише чотири рази в житті.

Квартира бабусі заповідана тітці, батьковій сестрі, вони разом з бабусею живуть, тітка розлучена, має сина. Павло родом з Одеси. Світ не близький, тому з батьками хлопця Поліна донедавна не знайомилася.

Павло з її мамою і вітчимом зустрічався, ще давно їздили на відпочинок до них у Туреччину.

А тут — заяву подали, відпустку отримали, вирішили, що буде правильно поїхати в Одесу, тим більше, що ніякого весілля грати молодята не збиралися. Взяли квитки, вирішили їхати потягом — довше, але бюджетніше.

І візит до родичів майбутнього чоловіка, який тривав тиждень, змусив Поліну сумніватися в майбутньому заміжжі. І справа не в мандражі нареченої. Кажуть, що всі дівчата перед весіллям панікують і сумніваються. Але в Поліни весілля як такого не буде, а сумніви є.

— Навіть якби не було подано ніякої заяви на реєстрацію нашого шлюбу, а ми продовжували просто разом жити, я б теж сумнівалася: а чи треба взагалі все це мені? — каже дівчина.

— Там що, справжній гуляка, пияка, тиран? — хвилюючись, засипає Поліну запитаннями близька подруга.

— Ні. Майже й не випиває, і свекруха майбутня поряд цвіте й пахне, за ручку свого благовірного весь час тримає, та й видно, що вони щасливі. Але це і лякає найбільше, — відповідає Поліна.

— Тоді що тебе напружує?

— Слова, розповіді, — пояснює Поліна. — Мій майбутній свекор — справжній сутяжник! Уявляєш? Він пишається тим, яку кількість різних позовних заяв у нього зараз у суді, скільки він скарг написав і кого і як за ними покарали.

— Ет… Бувають такі люди, знаю, — киває подруга. — Але Павло тут до чого? Його мати ні з ким не судиться, може, він у неї пішов?

— Мати не судиться. Мати довгі роки, майже 30 років душа в душу живе з людиною, для якої сенс життя — домагатися, як він каже, справедливості. Живе, радіє, схвалює. Він пише всюди й на всіх. Він судився навіть з рідною матір’ю, а потім із сестрою.

Розмова зайшла і про родичів Поліни. Батьки майбутнього чоловіка поцікавилися: а хто у дівчини рідня. Природне ж бажання — знати, кого обрав за дружину єдиний син. Поліна відповіла, і про бабусю по батькові сказала теж.

— О, — пожвавився батько Павла. — Квартира київська, це дуже добре.

— Та ні, — посміхнулася Поліна. — Ми з бабусею майже не знаємося. З нею живе сестра батька та її діти, бабуся мені якось натякала, що заповідає все тітці. Та це і справедливо: тітка буде за нею доглядати.

— Справедливо, дитинко, це коли ти маєш те, що тобі за законом належить, — відповів майбутній родич. — Справедливо, коли ти житлом забезпечена. І взагалі, треба ще підняти документи, можливо, там батькові твоєму щось належало, а ти була маленька і не знала. Можна ще дещо зробити, є варіанти.

— Ой, не треба мені нічого від них, нехай живуть як хочуть, ми з Павлом уже непогану суму назбирали на квартиру. Щось купимо собі, — махнула рукою Поліна.

Майбутній свекор подивився на неї поверх окулярів і розповів історію, як він сам відсудив у сестри частку в квартирі, яка матері належала і була сестрі заповідана.

— Становище було практично безнадійним, — гордо розповідав батько Павла. — Але я довів. Дуже схожий випадок, я за твою тітку візьмуся, дай термін. Щоправда, треба підготуватися, але я тебе навчу.

Поліна була шокована. За цей тиждень раз у раз спливали якісь нові подробиці судових справ батька Павла. Зокрема з колишніми роботодавцями, далекими родичами, сусідами по дачі.

На зворотній дорозі Поліна сказала нареченому, що не стане судитися і збирати папірці, як вчить її майбутній свекор і почула:

— А даремно, між іншим, батько правий. Якби він із тіткою не судився, не було б у нас дачі. І машини. І нам грошей дадуть на придбання квартири. І взагалі, чому треба втрачати те, що можна отримати? — знизав плечима Павло.

— І я, чесно кажучи, отетеріла, іншого слова й не доберу, — зізнається Поліна. — З мамою поговорила по відеозв’язку, коли Паші вдома не було.

— І що мама?

— Мама каже, що якщо що — я без штанів залишуся з таким свекром. Та й Павло, судячи з усього, недалеко від тата пішов. Мама теж, звичайно, в шоці, Павло на неї справив сприятливе враження.

А я… Загалом, не хочу я заміж за нього. Багато шлюбів розпадається. Немає гарантії, що наш — до домовини, — вважає Поліна. — І що? Все життя судитися потім? За квартиру, за дітей, за чашки й ложки? А жити й радіти, що в когось щось вдалося «відхопити» я теж не хочу.

***

Життя — це низка виборів. Іноді ми вибираємо не людину, а цілу родину з її тарганами.

А коли сутяжництво і жага до чужого стає сенсом життя, то це, як зараза, передається з покоління в покоління.

Чи доводилося вам зустрічати людей, для яких судові позови та сварки стали сенсом життя?

 

You cannot copy content of this page