— Іди, іди звідси! Нема чого тобі тут! – Клавдія Матвіївна поставила на стіл під розлогою яблунею велике блюдо з гарячими пиріжками і штовхнула сусідського хлопчиська. – Киш! Коли вже твоя мати буде за тобою доглядати?! Нероба!
Худий, як тріска, Саньок, якого ніхто не кликав на ім’я, бо всі давно звикли вже обходитися прізвиськом, глянув на сувору сусідку, і пошкандибав до свого ґанку.
Великий будинок, розділений на кілька квартир, заселений був не повністю. Проживали тут всього дві з половиною сім’ї. Покотилових, Семенових, і Карпенків – Каті з Саньком. Останні і були тією самою половинкою, на яку не особливо зважали і вважали за краще не помічати, доки потреби не трапиться якоїсь. Катя важливою персоною не була, а тому не варто було на неї й час витрачати.
У Катерини, крім сина, нікого не було. Ні чоловіка, ні батьків. Вона поневірялася одна, як могла і як уміла. Дивилися на неї косо, але особливо не чіпали, зрідка ганяючи тільки Санька, якого звали не інакше як Коником, за худі голенасті руки-ноги і велику голову, яка незрозуміло як трималася на тоненькій шийці-стеблинці. Коник був відчайдушно негарний, полохливий, але дуже добрий. Він не міг пройти повз дитину, яка плаче, одразу ж кидаючись її втішати, за що нерідко отримував від запеклих матусь, які не хотіли терпіти поруч зі своїми чадами «Страшилу».
Хто такий Страшила, Саньок до певного часу не знав. А потім мама подарувала йому книжку про дівчинку Еллі, і хлопчикові стало зрозуміло, чому його так називають.
Але ображатися він і не подумав. Саньок вирішив, що всі ті, хто так його кличе, читали цю книжку, а тому знають, що Страшила був розумним і добрим, усім допомагав, а потім і зовсім став правителем дуже красивого міста. Катя, з якою син поділився своїми висновками, переконувати його не стала, вирішивши, що нічого поганого не буде в тому, що хлопчик думатиме про людей краще, ніж вони є насправді. Адже у світі й так багато зла. І встигне ще її син наковтатися його повною ложкою. Нехай хоч дитинству порадіє…
Сина Катя любила… Пробачивши в батькові Санька недолугість і зраду, вона прийняла на руки свою долю ще в лікарні і сердито обірвала акушерку, яка щось говорила про те, що хлопчисько народився «не таким».
— Придумуйте більше! Мій син – найкрасивіша дитина на світі!
— Та хто ж сперечається?! Розумним, ось, тільки йому не бувати…
— А це ми ще подивимося! – Катя гладила личко свого малюка і ревіла.
Перші два роки вона затягала Санька по лікарях і домоглася-таки того, щоб хлопчиком зайнялися всерйоз. Моталася в місто, трясучись у старенькому автобусі і притискаючи до себе закутаного по самі брови синочка. На співчутливі погляди не звертала уваги, а якщо хтось намагався вгамувати її і ліз із порадами, перетворювалася на справжню вовчицю:
— Свого в дитбудинок віддай! Ні? Ну і мені твої поради не потрібні! Сама знаю, що робити!
До двох років Саня вирівнявся, видужав, і за рівнем розвитку майже не відрізнявся від інших дітей. Але красенем, звісно, не був. Велика, трохи приплюснута, голова, тоненькі ручки-ніжки, і худорба, з якою Катя боролася всіма можливими і доступними їй засобами. Урізаючи себе в усьому, синові вона давала все найкраще, і це не могло не позначитися на його здоров’ї. Незважаючи на свій зовнішній вигляд, лікарів Сашко турбувати майже перестав, і вони лише хитали головами, дивлячись, як тендітна, немов лісовий ельф, Катя обіймає свого Коника.
— Таких мам – на пальцях перерахувати! Це ж треба! Дитині інвалідність загрожувала, а тепер! Гляньте на нього! Герой! Розумниця просто!
— Так! Мій хлопчик такий!
— Так, не про хлопчика ми! Про тебе, Катрусю! Ти – розумниця!
Катя знизувала плечима, абсолютно не розуміючи, за що її хвалять.
Хіба мати не повинна свого сина любити і про нього піклуватися? Яка ж тут заслуга?! Усе як має бути, так і є! Вона просто робить свою справу.
На той час, як Саньку настав час іти в перший клас, він уже щосили читав, умів писати і рахувати, але трохи заїкався. І це зводило іноді нанівець усі його таланти.
— Саша, досить! Дякую! – обривала його вчителька, передаючи право прочитати вголос уривок з розповіді комусь із однокласників Сашка.
А потім скаржилася в учительській, що хлопчисько всім гарний, але слухати його читання або відповідь біля дошки просто неможливо. На щастя Сашка, вона протрималася в школі всього два роки. Вискочила заміж і пішла в декрет, а клас, у якому навчався хлопчина, віддали іншій педагогині.
Марія Іллівна була вже в роках, але хватки не втратила і дітей любила так само, як і на початку своєї кар’єри. Що з себе представляє Коник, вона зрозуміла досить швидко. Переговорила з Катею і направила її до хорошого логопеда, а Коника просила здавати завдання в письмовій формі.
— Ти так добре й гарно пишеш! Мені дуже приємно читати!
Саньок розквітав від такої похвали, а Марія Іллівна читала вголос його відповіді на запитання, щоразу наголошуючи, якого талановитого учня вона отримала. Катя плакала від подяки і готова була цілувати руки, які немов мимохідь, непомітно, дарували ласку її синові, але Марія Іллівна одразу припинила будь-які спроби віддячити їй за таке ставлення до Сашка.
— Та ви з глузду з’їхали! Це – моя робота! А хлопчик у вас чудовий! І все в нього буде добре! Ось побачите!
До школи Саньок біг підстрибом, чим дуже веселив сусідів.
— О! Поскакав наш Коник! Значить, і нам на зміну пора! Господи, це ж треба природі так дитя образити! І навіщо вона його тільки залишила?
Про те, що думають про неї та її сина сусіди, Катя, звісно, знала. Але лаятися вона не любила і вважала, що якщо вже людині Бог серця і душі не дав, то поводитися «по-людськи» її все одно не змусиш. А тому, годі й час витрачати на те, щоб зрозуміти, чому люди бувають такими. Краще витратити його на щось корисне. Наприклад, привести до ладу своє житло або посадити ще одну троянду біля свого ґанку.
Велике подвір’я, з розбитими під кожним вікном клумбами та власним маленьким садочком на задвірках, ніхто й не думав розгороджувати, задовольняючись негласним правилом, що п’ятачок біля ґанку – це територія тієї квартири, в яку ведуть сходинки.
П’ятачок Катрусі був найкрасивішим. Тут цвіли троянди і ріс великий кущ бузку, а сходинки Катя виклала уламками плитки, яку випросила в директора будинку культури. Там робили ремонт і купа битої плитки, яку не встигли вивезти, просто заворожила Катю, сяючи на сонечку, ніби скарби невідомої далекої країни.
— Віддайте її мені! – увірвалася вона в кабінет директора.
— Що віддати? – здивовано глянув той на Катю. – Що ти хочеш?
— Плитку! Віддайте!
Над бажанням Катерини директор просто посміявся, але уламки забрати дозволив. І Катя, випросивши в сусідів тачку, до пізнього вечора колупалася в купі битої плитки, обираючи ті шматки, що могли послужити підставою для її задумки. А потім гордо промарширувала через усе селище, штовхаючи перед собою тачку, в якій сидів гордий Коник.
— І на що їй цей мотлох? – дивувалися сусідки.
Але вже за кілька тижнів ахнули, побачивши, що створила Катя з уламків цього, нікому не потрібного, мотлоху…
Вона ніколи не бувала в музеях чи за кордоном. Не бачила грецьких фресок чи величі храмів у візантійському стилі. Але її смак безпомилково підказав їй, як розпорядитися тим, що потрапило до неї в руки. І викладений уламками плитки ґанок став справжнім витвором мистецтва, на який ходило милуватися все селище.
— Ну ти тільки глянь! Але ж це просто шедевр…
Катя на здивування сусідів не реагувала. Яке їй було діло до того, хто і що думає? Найголовнішим компліментом для неї стали слова сина:
— Мамо, як же красиво…
Сашко, сидячи на сходинці, водив пальчиком по шматочках плитки, викладених складним візерунком, і млів від радості. А Катя знову ревіла.
Адже її синочок був щасливий…
А приводів для щастя в нього було не так уже й багато в житті. У школі похвалять або мати що-небудь смачненьке приготує та приголубить, шепочучи, який він розумний та хороший. Ось і всі радощі.
Друзів у Коника майже не було, адже за хлопчаками він не встигав, а читати любив більше, ніж ганяти у футбол. А дівчаток до нього навіть близько не підпускали. Особливо лютувала сусідка – Клавдія, у якої було три онуки – п’яти, семи і дванадцяти років.
— Навіть близько до них не підходь! – погрожувала вона кулаком Конику. – Не про тебе ягідки!
Що коїлося в її кучерявій від хімічної завивки голові, для оточуючих було загадкою, але Катя наказала Сашкові не плутатися під ногами в Клавдії і триматися від неї та її онучок подалі.
— Навіщо її нервувати? Захворіє ще…
Коник із мамою погодився і на гарматний постріл не підходив до сусідки. Він і того дня, коли Клавдія готувалася до свята, просто повз йшов, а зовсім не бажав приєднатися до веселощів.
— Ох, гріхи мої тяжкі! – промовила Клавдія, накидаючи на велике блюдо вишитий рушник. – І адже скажуть, що я жадібна! Зачекай!
Вона вибрала пару пиріжків і наздогнала хлопчиська.
— На! І щоб я тебе у дворі не бачила! Свято в нас! Сиди тихенько в себе, поки мати з роботи не прийде! Зрозумів?
Сашко кивнув, погоджуючись і дякуючи за пиріжки, але Клавдії було вже не до нього. Ось-ось почнуть з’їжджатися діти, привезуть онуків, рідня намалюється, і настав час сідати за стіл, а в неї ще не все готово. День народження наймолодшої і найулюбленішої онуки, Світланки, Клавдія хотіла відзначити з розмахом. І син сусідки, кволий, великоголовий Санька-коник, був їй зовсім не потрібен!
Нічого дітвору лякати цим пучеоким! Спати потім погано будуть! Клавдія зітхнула, згадуючи, як відмовляла сусідку залишити його.
—- Куди тобі, Катько, дитя?! Навіщо?! Шляху ти дати йому не зможеш. Зіпʼється та замерзне десь під парканом!
— Ви мене хоч раз із чаркою в руках бачили? – Катя за словом у кишеню не лізла.
— Це ні про що не говорить! Від таких злиднів, як у тебе – одна дорога! Що тобі батьки нічого не дали, що дитині нічого не світить! Не знаєш ти, що таке матір’ю бути! Не навчили! Так, навіщо твоєму дитяті маятися? Позбудься його, поки час є!
— А ще що зробити?! І як вам тільки не соромно! Адже сама мати!
— А ти мене не соромся! Я своїм дітям сама життя дала і піднімала. А ти що йому даси? Нічого! От і думай!
Катя з Клавдією вітатися тоді перестала. Ходила повз, з гордістю несучи свій великий, якийсь незграбний, дивної форми, живіт, і навіть не дивилася в бік сусідки.
— Що ж ти злишся на мене, дурна? Я ж тобі добра хочу! – хитала головою їй услід Клавдія.
— Добро ваше пахне погано! А в мене – токсикоз! – огризалася Катя і гладила свій живіт, заспокоюючи незнайомого їй поки що Коника. – Не бійся, маленький! Ніхто тебе образити не посміє!
Про те, що і хто посмів за неповні вісім років його життя, Коник мамі ніколи не розповідав. Шкодував її… Якщо сильно ображали – плакав тихенько де-небудь у куточку, але мовчав. Розумів, що мама засмутиться куди більше, ніж він сам. Образа скочувалася з нього, як з гуски вода, не залишаючи за собою гіркоти або злості. Чисті дитячі сльози начисто вимивали її з душі Санька, і вже за півгодини він і не пам’ятав, хто і що сказав йому, лише шкодуючи дивних дорослих, які не розуміли простого.
Без образ і злості жити набагато легше…
Клавдію Матвіївну Сашко давно боятися перестав, але не любив особливо. Щоразу, коли вона погрожувала йому пальцем і говорила що-небудь образливе, Саньок тікав подалі, щоб не бачити її злих очей і не чути гострих, наче бритва, слівець, якими сусідка нагороджувала його. І запитай вона в Коника, що він думає з приводу того, що відбувається, Клавдія дуже здивувалася б.
Саньок її шкодував. Від щирого серця, так, як умів тільки він. Йому було шкода цю жінку, яка витрачала свої хвилинки на злість.
Хвилинки Сашко цінував, як ніщо інше на світі. Він давно зрозумів, що ціннішого за них нічого немає і бути не може. Усе можна повернути і все налагодити, але тільки не час.
— Тік-так! – скаже годинник.
І все…
Немає хвилинки! Лови – не зловиш! Зникла… І не повернеш її! Не купиш ні за які гроші й не випросиш в обмін на найкрасивіший фантик від цукерки.
Але дорослі чомусь цього не розуміли…
Залізши на підвіконня у своїй кімнаті, Сашко жував пиріжок і дивився, як гасають галявиною за будинком онуки Клавдії та ті діти, що зібралися, щоб відсвяткувати день народження Світланки. Іменинниця пурхала, немов яскравий метелик у своєму ошатній рожевій сукні, і Саньок заворожено дивився на неї, уявляючи її чи то принцесою, чи то феєю з чарівної казки.
Дорослі святкували, розсівшись за великим столом біля ґанку Клавдії, а діти, погравши трохи поруч, побігли ганяти м’ячик до старого колодязя за будинком, де була більша галявина.
Саньок, щойно дітвора строкатою юрбою рвонула кудись, одразу здогадався, куди вони побігли, і побіг у спальню матері. З вікна цієї кімнати галявину було видно, як на долоні, і він довго спостерігав за грою, плескаючи в долоні та радіючи за тих, хто азартно гасав за м’ячиком, поки не почало сутеніти.
Хтось із дітвори набігався і пішов до батьків, хтось затіяв нову гру. І тільки дівчинка в рожевій сукні крутилася біля старого колодязя і тим самим привернула до себе увагу Коника.
Про те, що біля колодязя небезпечно, він знав. Катя не раз попереджала про це сина, забороняючи йому підходити до колодязя.
— Там зруб зовсім гнилий. І нехай колодязем давно ніхто не користується, але вода в ньому є. Звалишся туди – і пиши-пропало! Хоч обірвешся – не почує ніхто! Зрозумів? Не підходь до нього, синку!
— Не буду!
Момент, коли Світланка ковзнула краєм колодязя і зникла з поля зору, Саньок пропустив. Він відволікся, задивившись на хлопчаків, які навіщось зібралися в гурток, щось обговорюючи. Хлопчаки розбіглися галявиною, а Сашко пошукав очима рожеву плямку, і завмер від жаху.
Світланки на галявині не було…
Сашко вилетів на свій ґанок і йому вистачило миті, щоб зрозуміти – Света серед людей, які співають за столом теж не було…
Чому йому не спало на думку, що треба покликати на допомогу, Саньок потім відповісти так і не зміг. Він просто звалився сходами, і рвонув на задній двір, навіть не почувши, що обурено закричала йому вслід Клавдія:
— Я кому сказала вдома сидіти?!
Дітлахам, які з криками гасали галявиною, до Світланки не було жодного діла. Вони навіть не помітили її відсутності. Як не помітили й того, що Саньок, підскочивши до краю колодязя і розгледівши десь далеко внизу щось світле, крикнув:
— Притиснись до стінки!
Боячись зачепити дівчинку, Саньок ліг на край колодязя, звісив ноги донизу і, прочесавши трухлявими зверху колодами пузом, поринув у темряву.
У колодязь Сашко стрибнув, розуміючи, що у Світланки рахунок іде на хвилини.
Плавати вона не вміла…
Це Саньок знав точно, бо не раз борсався на мілководді на місцевому пляжі, поруч із Клавдією, яка сердито шипіла на нього і намагалася навчити онуку плавати.
Плавати Света так і не навчилася, а Санька побоювалася з подачі бабусі. Що, втім, не завадило їй, наковтавшись води, що пахне цвіллю і чимось кепським, вчепитися щосили в худі плечі Коника.
— Усе! Не бійся! Я з тобою! – обхопив Свету за шию, як вчила мама. – Тримайся! А я кричати буду!
Руки його ковзали по покритих слизом колодах старого зрубу, Свету тягнула на дно, але Сашко усе-таки зумів набрати повітря в худі груди і крикнути так голосно, як тільки зміг:
— Допоможіть!
Він не знав і не міг знати, що дітвора з галявини втекла майже відразу після того, як темна вода колодязя прийняла його. Він не знав, чи вистачить йому сил, щоб протриматися до того часу, як прийдуть на допомогу дорослі. Він не знав, чи почує його хоч хто-небудь…
Він знав лише одне – маленьке смішне дівчисько в рожевій сукні має жити! Адже краси в цьому світі, так само, як і хвилинок, не так вже й багато.
Поклик його почули не відразу.
Клавдія, виносячи велике блюдо із запеченою гускою, пошукала очима онуку, бажаючи похвалитися, і обмерла:
— Світланка де?!
Гості під градусом не розібрали спочатку, чого хоче від них розлючена господиня, яка гримнула страву на стіл і закричала так страшно, що переполошилися не тільки ті, хто сидів за столом, а й ті, хто проходив вулицею.
А Коник ще встиг крикнути разок-другий, слабшаючи дедалі більше, те слово, яке точно мали почути:
— Мама…
І Катя, яка поспішала додому з роботи, чомусь прискорила крок, забувши про те, що їй потрібно купити хліба. Вона проскочила повз крамницю, не привітавшись із сусідками, що чесали язики на ґанку, і припустила до хати, чомусь не сумніваючись, що саме в цю мить треба не шкодувати нових босоніжок і бігти, що є сили…
На подвір’я вона влетіла тієї самої миті, коли Клавдія схопилася за серце й осіла на сходинках ґаночка Катерини. До пуття не розібравши, що ж трапилося, Катя кинулася на задній двір, де гуляв зазвичай Коник, і встигла почути голос сина, який кликав її.
— Я тут, синку!
Гадати, звідки доноситься голос, Каті не довелося. Її давно лякав старий колодязь, і вона не раз ходила в адміністрацію, просячи засипати його, або хоча б накрити чимось безпечнішим, ніж старі дошки. Її не почули. Поставлений нею кволий парканчик, звісно, не міг уберегти допитливих дітлахів від лиха, але нікому, окрім Каті, не було до цього колодязя жодного діла…
Роздумувати було ніколи. Катя кинулася назад до хати, схопила мотузку, на якій зазвичай сушила білизну, і, вилетівши на ґанок, закричала:
— За мною! Тримайте!
На щастя, один із зятів Клавдії був досить тверезий, щоб зрозуміти, чого хоче від нього Катя. За дві секунди скрутивши міцний вузол, він обгорнув мініатюрну Катю мотузкою:
— Давай! Я тримаю!
Світланку Катя виловила відразу. Дівчинка, схопивши її за шию, одразу ж обм’якла, притулившись до Катерини і обхопивши її руками і ногами. А Катю затрясло від жаху.
Сашка вона знайти в темряві, як не старалася, не могла…
І тоді вона взмолилася так само, як колись у пологовому будинку, коли кричала в небо від страху, даючи життя своєму хлопчикові, який ніяк не хотів з’являтися на світ:
— Господи! Не забирай!
Втративши подих, вона шарила рукою в холодній воді. Їй здавалося, що миті б’ють її з розмаху, б’ючи страхом і безнадією, і не даючи дихати, але зупинитися вона просто не могла.
— Будь ласка…
Щось слизьке й тонке ковзнуло їй у руку. Катя рвонула на себе дар темної води і вивудила сина, боячись навіть думати про те, чи дихає Сашко. Вона закричала так голосно, як тільки могла:
— Тягни!
І вже піднімаючись над водою, з полегшенням почула тихе, хрипке:
— Мамо…
У селище Сашко, провівши майже два тижні в міській лікарні, повернувся героєм.
Світланку виписали трохи раніше. Вона наковталася води, злякалася, але майже не постраждала, не рахуючи пари здоровенних подряпин і порваної сукні.
Саньку дісталося куди більше. Зламане зап’ястя боліло, дихати певний час було важко, але мама була поруч, а страх за Світланку, яка приходила його провідати разом із батьками, минув. І Сашко просто радів тому, що скоро повернеться додому. До своїх книжок і улюбленого кота.
—Хлопчик ти мій дорогий! Господи! Так, якби не ти… – ридала Клавдія, обіймаючи засмаглого Сашка. – Та я… Тобі… Все, що хочеш!
— Навіщо? – Сашко потиснув худим плечиком у відповідь. – Я просто зробив те, що було потрібно. Хіба я не чоловік?
Клавдія, не знайшовшись із відповіддю, просто обійняла знову хлопчиська, ще не знаючи, що цей худий, незграбний хлопчина, який так і залишиться Коником, зберігши своє дитяче прізвисько, як позивний, за кілька років відведе броньовик, битком набитий пораненими, з-під вогню. А потім, не розбираючи, хто чий, зробить усе, щоб полегшити біль тим, хто буде, так само, як і він колись, кликати маму…
І на запитання, чому він це робить, адже з ним чинили зовсім по-іншому. Коник відповість коротко:
— Я – лікар. Так потрібно. Жити потрібно. Так правильно!
