Мене звати Таня, і моя історія розпочалася ще в школі, коли я вперше зустріла Артема. Ми були однокласниками, і ще з тих часів між нами виникло щось більше, ніж просто дружба. У десятому класі ми почали зустрічатися, і наші відносини розвивалися так, як і у багатьох молодих пар.
Після школи ми обидва вступили до університету. Життя в студентському гуртожитку не завжди зручне, тому через два роки після закінчення школи ми вирішили зняти квартиру і почати жити разом. Це був великий крок, і я сподівалася, що спільне життя ще більше зміцнить наші стосунки.
Однак з самого початку мене неприємно вразила одна умова, яку поставив Артем: платити за оренду порівну. Я розуміла, що ми обоє студенти і заробляємо небагато, але мені здавалося, що він міг би взяти на себе трохи більше відповідальності.
Зрештою, саме я займаюся приготуванням їжі, прибиранням, а на продукти ми витрачаємо мало, адже мої батьки часто привозять нам необхідне. Вони не лише постачають нас їжею, але й завжди намагаються одягнути мене, щоб мені було комфортно.
Артем періодично запрошує мене до кафе, і, на його думку, цього цілком достатньо. Відносини у нас, загалом, нормальні — ми рідко сваримося, маємо чудову близькість, але ця образа щодо рівного поділу витрат на оренду не дає мені спокою. Це ніби маленька тріщина, яка постійно нагадує про себе, коли ми разом.
Час від часу ми буваємо в його батьків. Його мама завжди готує багато їжі, навіть пече торти чи пироги до нашого приходу. Вона нас гостинно приймає, годує, але ніколи не пропонує нічого взяти з собою.
Я не можу зрозуміти, чи це прояв жадібності, чи простої неповаги до мене, як до дівчини її сина. А може, батьки Артема знають, що він не має серйозних намірів щодо мене, і я для них просто тимчасовий варіант?
Адже Артем прекрасно знає, що мої батьки завжди не тільки нас нагодують, але й обов’язково навантажать сумку продуктами на дорогу. Вони вважають це знаком турботи і любові.
А якщо я відмовляюся, мама навіть ображається. Мені стає боляче, коли я бачу, як різняться наші родини в цьому плані. Чому Артем не говорить про це зі своєю мамою? Може, він не хоче порушувати їхній комфортний лад?
Наші батьки знайомі, адже ми з Артемом навчалися в одному класі, але не спілкуються між собою. Моя мама кілька разів намагалася налагодити контакт із його мамою, дзвонила їй, але та дала зрозуміти, що не дуже бажає продовжувати ці розмови, посилаючись на зайнятість. Це ще більше посилює мої сумніви.
Вже кілька днів я збираюся поговорити з Артемом відверто про наші стосунки, але постійно відкладаю цю розмову. Я боюся його реакції, боюся почути те, чого не хочу. А раптом він скаже, що не має серйозних планів щодо мене? Що тоді робити — піти чи вдавати, що так і треба?
Я люблю Артема вже давно, ще з тих часів, коли він навіть не здогадувався про мої почуття. Я знаю, що не хочу його втрачати.
Але в той же час мені боляче і прикро, що в нашому житті так багато дрібниць, які віддаляють нас одне від одного. І перед батьками мені соромно, адже вони, можливо, вважають, що Артем лише користується мною.
Ця невизначеність роз’їдає мене зсередини. Я хочу вірити, що ми з Артемом зможемо подолати всі труднощі, але чи справді він хоче цього так само, як і я?
Можливо, час усе поставить на свої місця. Але чи зможу я знайти в собі сили чекати? І чи знайдеться в Артема бажання довести, що наші стосунки мають майбутнє? Відповідь на ці питання знає тільки час…
