— Одного банана на день і одного яблучка цілком достатньо! — закочуючи очі до стелі, знову затягує свою улюблену пісню Валентинина свекруха, пані Катерина. — Ти лишень подивися, Валю, вони знову всю в’язку вмолотили за один присід! Ну так же не можна, їй-богу! Це ж ніяких статків не вистачить

Двоє хлопчаків, мов ті горобці, тільки-но пробігли кухнею, прихопивши зі столу по стиглому банану, а свекруха вже тут як тут — стоїть, бідкається, рахуючи вітаміни.

— Одного банана на день і одного яблучка цілком достатньо! — закочуючи очі до стелі, знову затягує свою улюблену пісню Валентинина свекруха, пані Катерина.

— Ти лишень подивися, Валю, вони знову всю в’язку вмолотили за один присід! Ну так же не можна, їй-богу! Це ж ніяких статків не вистачить!

І одразу, за звичкою, починає дорікати, мовляв, вона ж свого часу синові цілу однокімнатну квартиру змогла купити, бо вміла заощаджувати!

Тільки от Валентина чудово пам’ятає один «дрібний» нюанс: та квартира її чоловікові Сашкові так ніколи й не належала. Свекруха завбачливо оформила все на себе, а тепер просто здає її в оренду, маючи непогану прибавку до пенсії.

— І нащо їй ті зайві гроші, як вона й так кожну копійку надвоє перекушує? — гірко всміхається Валя.

— Ще й хвалиться по сусідках, як примудрилася прожити місяць на якісь смішні суми. Складає ті гривні в панчоху, а на що? Куди? Ми з чоловіком і без того «спадку» чудово дамо собі раду.

А от у мого Сашка від маминої економії досі око сіпається, як згадає дитинство. Від неї ж два чоловіки втекли, включно з моїм свекром — не витримали такого «щасливого» життя. Зате так, квартиру купила!

Валя у шлюбі вже тринадцять років. Старшому сину, Максимкові, одинадцять, а меншому, Денисові — шість.

Справді, перші роки молоде подружжя жило в тій самій свекрушиній квартирі, за що їй, звісно, щира дяка — не довелося по чужих кутках поневірятися.

Але зараз у родини простора світла трикімнатна в новобудові, взята в іпотеку. Виплачують стабільно, проте не рвуть жили, щоб закрити борг достроково. Жити ж хочеться сьогодні, а не колись там, на старості літ.

І Валя, і Сашко багато працюють, заробляють непогано. Звісно, не мільйонери, і золотих гір не наживуть, але на гідне життя цілком вистачає. І вдягнутися є за що, і взутися, і на стіл накрити.

Валя не те щоб розкидалася грошима, але ділити банан на кружальця чи ховати яблука від власних дітей точно не збирається. Навпаки, душа радіє, коли хлопчаки з апетитом хрумкають фрукти — це ж здоров’я, живі вітаміни!

А свекруха приходить у гості — і щоразу хапається за серце: хлопцям, мовляв, треба їсти повноцінно — кашу, картоплю, борщ, м’ясо.

А фрукти… ну, погризли по одному в день, і досить того баловства.

— Та їдять мої сини і м’ясо, і кашу, і борщ наминають так, що аж за вухами лящить! — емоційно продовжує Валя.

— Але у свекрухи просто якась нав’язлива ідея: треба зварити супчик, акуратно виловити звідти шматочок м’яса, зліпити з нього щось на друге, видати хлопцям по одній мандаринці, по одній цукерці — і хай дякують.

Я в солодощах дітей, звісно, обмежую, щоб зуби не псували. Але щоб фрукти ховати? Ніколи! І м’ясо з супу на друге перекручувати я не збираюся, слава Богу, не голодні часи.

— Якщо дитина голодна, то хай їсть суп! — повчальним тоном, підібгавши губи, щоразу карбує Сашкова мама.

— А як супу не хоче, значить, не голодна. Ви б тільки подумали, скільки тисяч могли б зекономити! Вже б і за іпотеку розрахувалися, і малим по квартирці на майбутнє відклали б. А ви все проїдаєте! На унітаз працюєте!

Нащо вам стільки лахів? А на море в Одесу чи в Карпати щороку їздити — це взагалі панські витребеньки. Відпочинок має бути святом, а не правилом!

Якщо ж Сашко намагається хоч якось заперечити матері, миттєво спливає її коронний аргумент — та сама квартира:

— От я все життя недоїдала, зате житло змогла купити! Згодилося ж вам? Ви там жили! Якби не я, то де б ви зараз попідтинню тинялися? А своїм дітям ви такого не дасте, бо жрете без міри і їх до марнотратства привчаєте!

— Мені часом так і кортить їй відповісти: «Не хвилюйтеся, мамо, наші діти житимуть у вашій квартирі, коли вам уже нічого не треба буде», — сумно всміхається Валентина.

— Але мовчу, прикушую язика. Все-таки вона мати мого чоловіка.

— Ох, Валю, як згадаю я ту мамину економію з дитинства, аж зуби зводить, — зізнається часом Сашко.
— Так хотілося чогось смачненького, якоїсь булочки чи зайвого яблука, а мені — пісний суп…

Вони ж не живуть зовсім одним днем. Є в них «подушка безпеки», відкладена на чорний день.

Звісно, за ті гроші нерухомість синам не купиш, але якщо раптом обоє втратять роботу, то кілька місяців родина зможе жити спокійно.

Та свекрусі просто кісткою в горлі стоїть їхнє харчування.

— У гості до неї їдемо, як у голодний край — із повними пакетами, — ділиться Валя.

— Веземо для дітей фрукти, йогурти, якісь смаколики. І для свекрухи, звісно, гостинців набираємо. Бо ж знаємо: вона наллє по тарілці борщу, на друге подасть те саме виварене м’ясо і покладе кожному рівно по одному яблучку. Але ж і з нашими пакетами потім стільки лементу — вуха в’януть!

Усі смачні гостинці мама чоловіка миттєво ховає в надра холодильника — мовляв, полежить до якогось великого свята.

А коли бачить, як онуки з радістю наминали привезені сирочки й ті нещасні банани, знову береться за голову:

— Ви знову за своє?! Треба дітей тримати в рамках! Смакота має бути тільки на свято! Не можна ж такі гроші на шлунок переводити. От я цього місяця на харчі витратила менше двох тисяч гривень!

Так, вас четверо, але ви просто сядьте і порахуйте, скільки ви спускаєте в каналізацію! Смаколики — щодня! Поклала кожному по одній котлетці — і досить.

А салат можна і з дешевої капусти накришити, а не купувати оті пластмасові помідори втридорога, коли їм не сезон!

Свекруха свято переконана, що в усьому винна тільки невістка. Бо ж її рідний синочок виріс із зовсім іншими життєвими правилами! Він же пам’ятає, як вони економили кожну копієчку.

А це Валя йому мізки промила! Тепер працюють на їжу, тринькають гроші, а могли б уже хлопцям по хаті справити та кредити банку не переплачувати.

— Вона вже навіть до нашого туалетного паперу прискіпується! Бо він, бачте, тришаровий і занадто дорогий! — Валя аж сплескує руками.

— Часом мене це так виводить із себе, що сил немає. Кажу Сашкові: чого це я в очах твоєї мами якийсь монстр-марнотрат? Скажи їй нарешті те, що сам думаєш! А він мнеться…

Каже, мама нам у свій час сильно допомогла, тому грубіянити їй не пасує. Отак і живемо: я щоразу вислуховую ці лекції про капусту й супи, нервую, ковтаю образу, але все одно роблю так, як краще для моєї родини.

***

Цю життєву історію надіслала нам одна з постійних читачок, а наша редакція лише трохи її причепурила, щоб передати всю гаму емоцій.

У народі недарма кажуть: «Скупий платить двічі, а життя проходить повз», адже радість від смачної вечері в родинному колі часто вартує більше, ніж холодні заощадження.

Цікаво, а де у вашій родині проходить та тонка межа між розумною ощадливістю та звичайнісінькою жадібністю, яка непомітно краде радість сьогодення?