Я ледь встигла відкрити ноутбук для ранкового зуму, як у двері наполегливо подзвонили.
— Хто там? — крикнула я, вже здогадуючись, що це не кур’єр.
За дверима пролунало бадьоре:
— Це я, Маринка! Відчиняй, у мене новини!
Я зітхнула, вимкнула камеру, натиснула «вимкнути мікрофон» і пішла відчиняти. На порозі стояла моя подруга дитинства зі сяючими очима і двома пакетами.
— Слухай, я прийшла ненадовго. У нас Артемкові зуб ріжеться, він усю ніч не спав. Я думала, ти мені хоч чаю наллєш, поки він пограється зі Степаном.
Я глянула на її молодшого сина, який уже тягнувся до моїх іграшок у коридорі. І хоча в голові крутилося «мені ніколи», вголос я лише посміхнулася і пропустила їх усередину.
Адже я сама колись раділа: «Яке щастя, що Марина із сім’єю купили квартиру просто в нашому під’їзді!»
Ми з Мариною дружили з дванадцяти років. Вона завжди була душею компанії, а я — її тихою тінню, але поруч із нею життя здавалося яскравішим. Коли вона повідомила, що вони з чоловіком придбали квартиру в нашому будинку, я щиро повірила, що доля подарувала мені подарунок.
— Уявляєш, Віко, тепер ми будемо як у дитинстві: разом до школи, разом додому. Тільки тепер — наші діти! — сміялася вона.
І в перші тижні дійсно все було схоже на казку. Я допомагала їм розпаковувати коробки, ми влаштовували спонтанні чаювання, діти каталися по підлозі в обіймах сміху.
Вечорами ми сиділи в мене на кухні, обговорювали все підряд: від серіалів до майбутніх відпусток. Мені здавалося, що поруч нарешті з’явилося надійне плече.
Але дуже скоро казка стала перетворюватися на випробування.
Спочатку Марина забігала ненадовго — на п’ять хвилин по сіль або цукор. Потім «хвилинка» перетворювалася на годину. Згодом вона перестала соромитися і просто стукала в двері щодня.
— Слухай, мені так нудно самій з Артемком, — говорила вона, сідаючи на диван. — Ти хоч працюєш, а я сиджу в чотирьох стінах.
— Але я ж теж працюю, Марино, — намагалася я заперечити. — У мене дедлайн, презентація для клієнта.
— Ну ти ж із дому працюєш! У чому проблема? Я можу з дітьми посидіти, поки ти на свої кнопки натискаєш.
Я зціплювала зуби. Для неї «мої кнопки» були дрібницею. Для мене — хліб і нерви.
Одного разу вона заявилася навіть із чоловіком і пирогом.
— Ми тут подумали, чому б не посидіти всім разом? — весело сказала Марина.
Я посміхнулася крізь напругу, але всередині вже відчувала: мої кордони розмиваються.
Одного ранку в мене був важливий дзвінок з клієнтами з Лондона. Я поспішала, син кричав через неправильно нарізаний банан, а тут знову дзвінок у двері.
— Марино, мені сьогодні зовсім не до розмов, — сказала я, визираючи в щілинку. — Степан не спав, а в мене дві презентації і зум через двадцять хвилин.
— Ой, та ми буквально на пів годинки! Я принесла шарлотку! — вона простягнула мені форму з випічкою.
— Ні, правда, я не можу, я ще навіть у піжамі!
— Ну так іди готуйся, я поки з дітьми посиджу, — бадьоро відповіла вона і сама пройшла в коридор.
Я остовпіла. З одного боку, вона дійсно допомогла: дзвінок пройшов у тиші. З іншого — сама ситуація здавалася неправильною. Моє «ні» перетворилося на «так», тому що Марина вирішила так.
З того часу в мені дедалі частіше накопичувалося роздратування.
Був уже пізній вечір, близько десятої. Я чистила зуби, збираючись спати, коли в двері знову постукали. Я відчинила — і побачила Марину з пляшкою вина.
— Давай посидимо! — посміхнулася вона. — Я вже не можу: чоловік дістав, діти дістали. Червоне сухе, твоє улюблене.
— Марино, ти серйозно? — я ледь стримувала злість. — Десята година вечора. Я спати збираюся.
— Ну і що? Завтра ж субота. Діти сплять, ніхто не заважає.
— Яка різниця?! Я втомилася! Я хочу тиші! Ти приходиш до мене щодня без попередження, як до себе додому!
Вона нахмурилася:
— Ти чого така? Ми ж подруги! Я до тебе по-людськи, а ти мені в обличчя зачиняєш двері! Я теж втомилася бачити твою кислу міну! Думала: посидимо, поговоримо, а ти ось так…
— По-людськи? — я відчула, як голос тремтить. — По-людськи — це запитати, чи можна прийти. А не ставити мене перед фактом.
Марина фиркнула, закотила очі й різко розвернулася. Двері грюкнули так, що прокинувся син.
Я стояла в передпокої, відчуваючи злість і полегшення одночасно. Нарешті я сказала вголос те, що давно зріло всередині.
Наступного дня Марина мені не писала і не дзвонила. Тиша, яку я так чекала, раптом здалася дивною. Я пройшлася по квартирі і вперше за довгий час почула власні думки.
Так, мені було сумно: я втратила ілюзію дитячої дружби, але натомість отримала важливе — кордони.
Увечері чоловік запитав:
— Ти не сумуєш за нею?
Я зітхнула:
— Знаєш, я рада, що ми поруч. Але поруч — це не означає «впритул». Якщо ми обидві хочемо зберегти дружбу, доведеться навчитися поважати простір одна одної.
Він кивнув, обняв мене за плечі. Я дивилася у вікно на світло в їхній квартирі й думала: іноді близькість руйнує швидше, ніж відстань.
І можливо, наша дружба ще витримає перевірку сусідством. Але тільки якщо ми навчимося бачити межу між «по-сусідськи» і «по-людськи».
Цю історію, надіслала одна з наших читачок. Кажуть, справжня дружба міцнішає не від близькості, а від поваги до чужого простору. Іноді, щоб зберегти стосунки, потрібно навчитися говорити «ні» не лише іншим, а й собі. А як ви вважаєте, чи можна зберегти дружбу, коли зникають особисті кордони?
