— Тату, ти не приїжджай на наше весілля. Ну, правда, що ти будеш мотатися даремно. Та й компанія для тебе там невідповідна… — Зоряна ніяково посміхнулася. — Ми до тебе потім із Дмитром якось приїдемо і влаштуємо таке застілля, як ти любиш.
— Ех, доню, ти мене соромишся, чи що?
Зоряна ненавиділа поїздки до батька в село. А ось її чоловіку, Дмитрові, там чомусь подобалося. І зі свекром він швидко знайшов спільну мову.
— Зоряно, я тебе не розумію, чим тобі твій тато не догодив? Чому ти не хочеш до нього в гості їздити? Чудовий же чоловік: справжній, хазяйновитий, веселий. Та й тебе любить. А ти носа вернеш! — часто говорив Дмитро.
— Мені село це дурне не догодило насамперед. Я волію відпочивати в цивілізованіших місцях! Щаслива, що вирвалася з цієї глушини, — відповідала Зоряна. — А татові там і без мене є чим зайнятися!
Олексій Петрович прожив у селі все життя, і не вважав це страшним недоліком. Там він зустрів свою велику любов Віру, одружився, і незабаром у родині зʼявилася донька Зорянка, дуже схожа на матір.
Тільки от Віра на цьому світі не затрималася: хворе серце…
Після того, як не стало дружини Олексій Петрович просто розчинився в доньці. Він жив і працював заради Зоряни. Розширив свої володіння, відкупивши землю в місцевих п’яничок, обзавівся фермою, заробляв непогані гроші.
Тільки от Зоряні все це було не потрібне. З самого дитинства вона мріяла про те, як переїде у велике місто: там життя, великі магазини, світське товариство і розваги. Олексія Петровича дуже це засмучувало.
— Зоряно, ну навіщо тобі це місто?! Це ж справжній мурашник. Можна ж і на своїй землі жити приспівуючи. Для кого ж я все це будував? — запитував Олексій Петрович у доньки.
— Тату, ти просто егоїст! Ти хочеш, щоб я все життя гній за худобою на твоїй фермі прибирала?! — злилася Зоряна. — Не вийде!
Олексій Петрович зітхав: не любить донька села. Ну що ж, це її життя… А він, як добрий батько, повинен допомогти Зоряні.
Коли прийшла пора вступати до інституту, Олексій Петрович без слів оплатив навчання і винайняв для Зоряни квартиру в столиці. Він не хотів, щоб його принцеса тулилася в гуртожитку. Зоряна сприйняла це, як належне, тато завжди виконував її бажання.
В інституті Зоряна познайомилася з Дмитром. Він вигідно відрізнявся від інших представників «золотої молоді»: ніякого зарозумілості, пафосу і показухи.
Хоча батьки Дмитра були людьми вельми заможними: тато — бізнесмен, мама — модний дизайнер. Зоряна була навіть здивована, коли Дмитро звернув на неї увагу. Незабаром у них зав’язалися стосунки, Зоряна любила Дмитра, але не завжди розуміла.
— Ох, Зоряно, я так втомився від снобізму моїх батьків! — одного разу поскаржився Дмитро. — Вони ж просто зациклені на грошах сноби! Спілкуються тільки з людьми свого кола. Навіть якщо ці люди їм не дуже приємні!
У їхньому житті понад усе статус і кар’єра! Я навіть не дуже розумію, навіщо вони мене народили. Напевно, випадково… Потім все життя від мене відкуповувалися: замість уваги — гроші, замість ласки — подарунки!
— А як на мене, тобі пощастило з батьками, — сказала Зоряна. — У них цікаве життя, та й тобі гріх скаржитися.
— А твої батьки? Хто вони? — поцікавився Дмитро.
— Та так… Нічого примітного… Потім якось розповім, — зам’яла Зоряна незручне запитання.
Через деякий час Дмитро освідчився Зоряні й навіть познайомив з батьками.
— Зоряно, а ваші родичі збираються бути присутніми? — поцікавилася мати Дмитра.
— У мене тільки тато… Але він живе в іншому місті, почувається не дуже. Швидше за все, не зможе приїхати, — збрехала Зоряна.
Вона відчувала, що й так не дуже подобається батькам Дмитра. Ще тут її сільського тата не вистачало… Тоді вже точно — прощавай весілля.
— Мамо, та не треба нічого грандіозного планувати! Пафос цей ні до чого! — Спробував врятувати ситуацію Дмитро.
— Грандіозного і не буде! Але невеликий бенкет я просто зобов’язана організувати! — холодно відповіла мати Дмитра.
Зоряна тільки опустила очі: їй було нестерпно соромно! «Ну чому в мене такий тато!» — стукала в голові зла думка.
— Ну все, Зоряно, найстрашніше позаду! — пожартував Дмитро, коли вони вийшли від його батьків. — Вітаю тебе з бойовим хрещенням. Ти героїчно пройшла знайомство!
Зоряна розуміла, що тепер її черга знайомити Дмитра з батьком. За пару днів вона на це зважилася. На її подив, все пройшло чудово.
— Яка ж твій тато — душевна людина! — захоплювався Дмитро. — Цікавий, живий… Не те що мої! Я дуже хочу бачити його на нашому весіллі!
— А я ось не дуже… — пробурмотіла Зоряна собі під ніс.
Але призначена дата невблаганно наближалася. Потрібно було поговорити з татом і переконати його не приїжджати. І за тиждень до весілля Зоряна вирушила одна до батька в село.
— Ну що, Зоряно, вирішила перед весіллям у рідному домі відпочити? — зрадів Олексій Петрович візиту доньки.
— Тату, я якраз щодо весілля… Не варто тобі приїжджати. Ну що ти будеш мотатися в таку далечінь. Та й люди запрошені такі… Загалом, тобі буде з ними нецікаво, — завела Зоряна неприємну розмову. — Краще ми потім з Дімкою до тебе приїдемо, посидимо.
— Усе зрозуміло… — поник Олексій Петрович. — Одного я тільки не зрозумію, доню, за що ж ти мене так соромишся? Я начебто не злочинець, не пияка… Сільський ось тільки. Мабуть, у цьому мій злочин. Хоча, твій майбутній чоловік мене запрошував! Вважає, що я цілком гідний бути присутнім на весіллі доньки!
— Дмитро незрозуміло чим думає! — розлютилася Зоряна. — Він-то своїх батьків знає краще за всіх! Не знайдете ви з ними спільної мови! Тату, якщо ти хочеш мені щастя, то, будь ласка, не приїжджай.
— Не приїду, не турбуйся. Гроші ось візьми, тобі на весілля… — сказав Олексій Петрович і простягнув пухкий конверт.
Після весілля Зоряна й думати забула про свою обіцянку відвідати батька. Олексій Петрович не образився. Радів рідкісним дзвінкам доньки, запрошував у гості.
— Ну ви хоч відпочити від свого міста з чоловіком приїжджайте.
— Ох, тату, ніколи абсолютно. Робота, справи, ні хвилини вільного часу, — говорила Зоряна.
— Зоряно, ну чому ти батькові весь час відмовляєш? Він же від щирого серця кличе! Давай з’їздимо до нього в село. Ось у вихідні зберемося… — пропонував Дмитро.
— Та ти з глузду з’їхав! Я як білка в колесі кручуся, щоб у вихідні тягнутися бозна-куди?! Ні вже! Я хочу нормально відпочити: сходити в салон, на масаж. І в кого це ти в мене такий любитель сільського життя?! Батьки ж у тебе начебто нормальні… — дратувалася на чоловіка Зоряна.
Дмитро замовкав: він звик, що лідер у сім’ї — дружина.
Іноді він зідзвонювався з батьком дружини, і вони довго розмовляли.
— Ну як у вас справи, Олексію Петровичу? Що новенького? — цікавився Дмитро, і Олексій Петрович розповідав йому про всі новини.
— Ось нещодавно жінка в нас у селі нова оселилася — Марія Василівна. Гарна жінка, а ось донька в неї — змія! Квартирку матері до рук прибрала, а саму виселила в нашу глушину. Та хоч би будинок хороший купила!
Так, адже ні, найнікудишніший обрала! Грошей пошкодувала, ось тепер допомагаю сусідці в міру можливостей.
— Пощастило жінці, що ви в неї в сусідах опинилися, — усміхався Дмитро.
— А ви-то коли зберетеся? — питав Олексій Петрович. Щоправда, без особливої надії.
— Та я б із задоволенням! Тільки от доньку вашу все умовити ніяк не можу, — засмучувався Дмитро.
— Що ж вона зовсім за домом не сумує? У нас же добре: ліс, річка… — дивувався Олексій Петрович.
— От і я їй те ж саме кажу, а вона на курорт хоче!
Життя йшло своєю чергою. У Дмитра із Зоряною народився син Ігор. Олексій Петрович дуже зрадів появі онука. Став відкладати гроші на його повноліття.
— Ось рахунок відкрив! Гроші для онучка збиратиму, — хвалився він сусідці Марії Василівні. — Виросте, зможе квартиру купити!
Марія Василівна слухала і сьорбала чай. Вона тепер була частою гостею в домі Олексія Петровича. Він став для неї, мабуть, найближчою людиною.
Донька Марії Василівни життям матері не надто цікавилася: зрідка дзвонила, та й годі.
Олексію Петровичу сусідка теж дуже подобалася. Він би, може, навіть одружився з нею… Тільки ось вважав, що запізно в його-то роки. Та й зайві витрати.
Сім’я — справа відповідальна.
А він уже твердо вирішив грошей для онука накопичити. Буде Ігор жити і діда добрим словом згадувати…
— То а чого він до тебе в гості не приїжджає? Онук-то твій… — цікавилася Марія Василівна.
— Приїде ще… Я ж і будинок побудував не тільки для себе, а й для сім’ї. Щоправда, доньці він не потрібен виявився. Ну так онуку знадобиться! — впевнено відповідав Олексій Петрович.
Але він помилився… Ігор ріс точною копією матері: села не любив, діда навідував украй рідко, а на ферму дивився як на непотрібну примху
. Але Олексій Петрович все одно завжди чекав рідкісних візитів родичів, і завжди їм щиро радів.
Коли влітку Олексій Петрович вирішив відзначити шістдесятирічний ювілей, він подзвонив доньці, але Зоряна дзвінок скинула. Вона так робила часто: «Ну що ти ображаєшся, тату, я ж працюю!».
Тоді Олексій Петрович набрав номер Дмитра.
— Зоряна знову зайнята… А я нагадати хотів, що в мене за тиждень ювілей. Чекаю вас, дітки! Я тут для онука грошенят накопичив. Приїдете, заодно і передам, — повідомив Олексій Петрович.
— Обов’язково умовлю Зоряну приїхати! Чого б мені це не коштувало! І не заради грошей, — пообіцяв Дмитро.
Увечері він завів розмову з дружиною.
— Зоряно, треба б Олексію Петровичу подарунок купити! У нього ж ювілей зовсім скоро!
— Чорт, зовсім забула! Як же це не до речі! — Зоряна грюкнула себе рукою по лобі. — Я тут якраз гарячі путівки в Буковель майже задарма взяла! Навіть відпустку під них пересунула. А тут тато зі своїм ювілеєм.
Зоряна замислилася.
— А ти знаєш, що, ми до тата після відпустки з’їздимо! Він нікуди не дінеться, а путівки упускати не можна! — за хвилину вирішила вона.
— Але як же… — почав Дмитро.
— По-моєму, чудовий варіант!
— Зоряно, тоді подзвони сама батькові. Мені просто незручно… Я обіцяв йому, що ми приїдемо, — попросив засмучений Дмитро. Він навіть забув сказати Зоряні про гроші.
— Гаразд-гаразд… — Зоряна була думками вже у відпустці.
У день свого ювілею Олексій Петрович до останнього чекав рідних. Не дочекався… Він намагався подзвонити, але й це в нього не вийшло. «Абонент знаходиться поза зоною…», — раз за разом повідомляв йому байдужий голос.
Увечері зайшла Марія Василівна.
Олексій Петрович самотньо сидів за столом і з тугою думав, що він своїм не потрібен рідним.
— Олексію, ти що сам?! А де ж твої?! Я спеціально не сунулася до тебе, думала, ти з рідними святкуєш… Ех, знала б… — Марія Василівна присіла поруч з Олексієм Петровичем.
І тут Олексія Петровича осяяло: настав час перестати себе жаліти, і зробити те, що він давно хотів.
— А знаєш, Маріє, я тут вирішив: годі жити очікуваннями! Так, тільки смерті дочекатися можна! А я жити хочу! Виходь за мене заміж! — несподівано сказав Олексій Петрович.
Марія Василівна розсміялася.
— Смішний ти, Олексію… Ну яка з мене наречена?
— Найчудовіша! — Олексій Петрович взяв Марію Василівну за руку. — Погоджуйся, у нас не так багато часу на роздуми!
— А я згодна! — усміхнулася Марія Василівна.
Через місяць вони зіграли весілля. Зоряну Олексій Петрович кликати не став, вирішив, що для неї компанія невідповідна підібралася.
Щоправда, донька заявилася за два дні після весілля батька: Дмитро у відпустці сказав їй, що батько хотів передати якісь гроші, накопичені для онука.
— Татусю, ти вибач, що не вийшло на свято приїхати. Я тебе вітаю! — запобігливо сказала Зоряна. — Правда, я надовго затриматися не зможу — справи. Дмитро сказав, що ти хотів гроші для Ігорка передати…
— Так ось у чому річ! — посміхнувся Олексій Петрович. — Запізнилася ти, доню. Я ж як думав: рідні прийдуть мене з круглою датою привітати, а я їм теж подарунок зроблю!
Тільки от рідні не прийшли і навіть не подзвонили… Тоді я зрозумів — ні я їм не потрібен, ні гроші мої. Взяв і витратив ці накопичення!
— Як витратив…
— Та ось так і витратив! На весілля, подорож ось запланував. Та ще так, по дрібницях…
— Не очікувала я від тебе такого, тату! — Зоряна зло подивилася на батька і пішла до дверей.
— Так і я не очікував, що виявлюся не потрібен рідним людям. Життя сповнене сюрпризів, — сказав Олексій Петрович їй на прощання.
Незабаром Олексій Петрович із дружиною і справді вирушили у весільну подорож.
— Ти з глузду з’їхав! Для онука ж гроші хотів збирати… Може, не треба витрачатися? — сумнівалася Марія Василівна.
— Треба, Маріє, треба! Я все життя жив заради рідних! А тепер хочу жити заради себе… І тебе, — твердо сказав Олексій Петрович. А донька моя — нахабка просто.
***
Батьківська любов — велика сила, але нею не можна зловживати. Адже, як кажуть, усьому є межа.
Як ви вважаєте, любі читачі, чи правильно вчинив Олексій Петрович, вирішивши нарешті пожити для себе?
