Одружилися із чоловіком вісім років тому. Свекруха одразу ж завела розмову про онуків. Я не стала приховувати від неї, що взагалі не хочу дітей, принаймні поки що. Вона дуже образилася, сказала, що мені не потрібно було виходити заміж взагалі, а за її сина особливо. Він єдина дитина в сім’ї, і батьки чекають на онуків.
Спочатку ми не мали свого житла, потім виплачували кредит за квартиру, робили ремонт, було якось не до дітей. Та й звикли жити без них, менше турбот та проблем. Але свекруха не вгамувалася. Дійшло до того, що перестала спілкуватися зі мною, а чоловікові весь час твердила, що я йому не пара.
Одного разу йому зателефонувала його двоюрідна сестра і сказала, що свекруха запропонувала переписати на неї квартиру, дачу, щоб мені не дісталося після її смерті. Та відмовилася, сказавши, що має сина. Мабуть, не хотіла залазити у конфлікт із родичами.
Ми вдали, що не знаємо про це, мовчала і свекруха. За місяць я дізналася, що чекаю дитину. Це було несподівано для нас з чоловіком, але вирішили дитину лишити. Так народився син.
Я думала, що свекруха зрадіє, змінить своє ставлення до мене, але стало ще гірше. Коли приїхали подивитись на онука, вона сказала при всіх родичах: «Це я їх налякала, інакше так і прожили б бездітними. Майно для моєї невістки виявилося дорожчим за принципи». Мені було дуже неприємно це чути, але я промовчала.
Нині сину вже другий рік пішов, його бабуся, яка так мріяла про онука, не знаходить час приїхати до нього, посидіти, збагнути. Чоловік каже, що якби дитина народилася відразу, у неї було б інше ставлення до неї. Мене вона не помічає, як і раніше. Я відповідаю тим самим.
