Знаєте, є чоловіки-скелі, є чоловіки-свята, а є окремий, досить поширений останнім часом підвид. Чоловіки-калькулятори.
І якщо у двадцять-тридцять років це ще можна списати на невпевненість і спробу вибудувати «сучасні партнерські» стосунки, то зустріти такого екземпляра в шістдесят із гаком – це, я вам скажу, особливий вид розчарування.
Моя добра знайома, Любов, жінка рідкісної душевної краси і, як з’ясувалося, ще рідкіснішого розуму, кілька років тому нарвалася саме на такий примірник.
Любі на той момент було п’ятдесят вісім. Елегантна, доглянута, з очима, в яких хлюпався життєвий досвід. Але не було ні краплі гіркоти.
Вона давно була розлучена, виростила дітей, побудувала кар’єру у сфері консалтингу і тепер підробляла собі на втіху. А вільний час проводила активніше, ніж багато тридцятирічних. А чому — відповідь буде нижче.
І ось на якійсь виставці вона знайомиться з ним. Захар, шістдесят три роки. Представницький, сивочолий, у добре пошитому піджаку. Колишній інженер, а нині пенсіонер. Розумні розмови, цікаві історії, манери – усе при ньому.
Їхній роман розвивався неквапливо, як і належить у їхньому віці. Прогулянки, театри, розмови до опівночі.
Через кілька місяців Захар, зітхнувши про тяготи холостяцького життя у своїй скромній однокімнатній квартирі, запропонував з’їхатися.
— Любонько, – говорив він, проникливо дивлячись їй у вічі, – навіщо нам витрачати час на роз’їзди? У тебе така простора квартира, затишно. Давай спробуємо жити разом. Ми ж дорослі люди, усе розуміємо.
Люба, яка засумувала за чоловічим плечем поруч, погодилася. І ось тут-то й почалося найцікавіше.
Перед тим, як перевезти свої три сумки, Захар влаштував щось на зразок ділових переговорів. Він сів навпроти Люби на її кухні, дістав блокнот і ручку.
— Любов, я людина пряма і ціную чесність, особливо у фінансових питаннях, – почав він із серйозністю міністра фінансів. – Щоб у нас не було недомовок, давай одразу домовимося на березі. Я вважаю, що найсправедливіший варіант – це роздільний бюджет.
Люба мовчки кивнула, з інтересом спостерігаючи за ним.
— Значить, так, – продовжив він, роблячи позначки в блокноті. – Комунальні платежі за квартиру ділимо навпіл. Інтернет – навпіл. Продукти… тут пропоную так: заводимо спільну скарбничку, куди кожен із нас на початку тижня скидає, скажімо, по тисячі гривень (адаптована сума).
На ці гроші купуємо базові речі: курку, молоко, м’ясо, картоплю. А все інше – сири, делікатеси – кожен купує собі сам. Чесно? Чесно.
Він подивився на неї з виглядом людини, яка щойно винайшла вічний двигун.
— Побутова хімія – теж навпіл. Якщо я купую пральний порошок, я приношу чек, ти мені віддаєш половину. І навпаки. Так ми уникнемо образ, що хтось на комусь їде.
Ми – партнери.
Люба дивилася на нього, і в її очах танцювали смішинки, які він, у своїй діловій зосередженості, прийняв за схвалення. Вона бачила перед собою не потенційного чоловіка, а швидше сусіда по комуналці, який скрупульозно висчитує, хто скільки спалив кіловат.
І їй стало цікаво. Вона вирішила зіграти в цю гру.
— Добре, Захаре, – сказала вона своїм спокійним, оксамитовим голосом. – Мені подобається твій підхід. Дуже сучасно і справедливо. Домовилися.
Захар розцвів. Він був задоволений, що знайшов таку «розуміючу» і «сучасну» жінку. Того ж дня він переїхав.
Почалося їхнє спільне життя. У холодильнику з’явилися чіткі кордони: ось його полиця з ковбасою та кефіром, ось її – з курячою грудкою й овочами. На спільній полиці стояла страва зі смаженої курки та окремо гарнір.
Кожної неділі він скрупульозно підбивав чеки за тиждень, і вони проводили розрахунки. Люба грала свою роль бездоганно. Вона з посмішкою вислуховувала підрахунки й віддавала, скільки потрібно.
Захар був на сьомому небі від щастя. Він знайшов ідеальну систему: живе в комфортній квартирі у центрі міста, платячи за це копійки, поруч гарна жінка, яка його обслуговує (адже готування та прибирання вони якось «забули» розділити, і це за замовчуванням лягло на неї).
І у своїх фантазіях, якщо й далі нічого не трапиться, Захар уже планував потайки здати свою однокімнатну й отримувати за неї гроші.
Але він не знав одного важливого нюансу.
Він не знав, що його пенсія була приблизно в п’ять разів менша, ніж пасивний дохід його «партнерки» Любові від її минулих бізнес-проєктів.
Він бачив у ній звичайну пенсіонерку, рівну собі за статусом. Яка іноді десь там дає консультації. І на цьому він і проколовся.
Десь через тиждень після початку їхнього «партнерства» Люба вирішила, що час вносити в їхній прісний спектакль трохи вишуканості. Після роботи вона зайшла до дорогого гастроному.
Увечері, коли Захар вечеряв гречкою з азу, яке Люба приготувала своєму кавалеру, вона дістала з холодильника баночку червоної ікри.
Неквапливо намазала її на шматочок білого хліба з вершковим маслом і з явним насолодою почала їсти.
Захар перестав жувати. Його очі приклеїлися до її бутерброда.
— Ого, ікра! – сказав він. – Шикуєш? — Вирішила себе побалувати, – туманно посміхнулася Люба. – Це ж моє, особисте.
Наступного дня історія повторилася, але вже з лососем гарячого копчення. Аромат риби заповнив усі кухню. Захар їв запечену курку.
А його погляд проводжав кожен шматочок риби, який Люба відправляла до рота.
Далі – більше. У Люби в холодильнику оселилися сири з пліснявою, екзотичні фрукти, дорогі оливки. Вона купувала це все виключно для себе.
Вечері перетворилися на театр одного актора.
На одній стороні столу – його добротна (але без вишукувань), приготована Любою їжа із «спільного котла» й ковбаса з його «особистої полиці».
На іншій – її маленький бенкет. Вона робила це без виклику, без снобізму. Просто з гідністю і задоволенням їла те, що хотіла й могла собі дозволити.
Захар почав нервувати. Його система, така справедлива й прекрасна, дала збій. Вона працювала лише тоді, коли обидва «партнери» перебували в режимі економії.
А коли один із них виходив за рамки, уся «справедливість» перетворювалася на катування. Його очі почали набувати голодного й страдницького виразу.
Він ковтав слину, коли вона чистила соковите манго. Він перестав розмовляти за вечерею, повністю поглинутий спогляданням її тарілки.
Минув ще тиждень. І Захар зламався.
Увечері він підійшов до своєї дами серця з винуватим виглядом.
— Любонько, – почав він запобігливо. – Я тут подумав… Може, ми неправильно все влаштували? — У сенсі? – здивувалася вона. – Мені здавалося, тобі подобається наша система. Чесно, прозоро, без образ. — Так, але… якось це не по-сімейному, – промимрив він.
– Усі ці різні полиці, розрахунки… Це нас віддаляє. А я хочу, щоб ми були справжньою парою. Давай, може, краще організуємо спільний бюджет? Будемо всі гроші складати разом і витрачати на спільні потреби. Так же правильніше, правда?
Він дивився на неї з надією, як провінний кіт. Він уже бачив, як його скромна пенсія зливається в єдиний потік з її коштами, і він отримує доступ до ікри, рибки й інших радощів життя.
Любов допила свій чай, поставила чашку на стіл і подивилася йому прямо у вічі. Спокійно, без злості, з легкою часткою іронії.
— Захаре, любий. Ти абсолютно правий. Те, як ми живемо, – це не по-сімейному. Це так живуть сусіди по комуналці. І я дуже рада, що ти сам це зрозумів.
Він просяяв, думаючи, що переміг.
— Але я, бачиш, – продовжила вона тим же рівним голосом, – шукала собі близьку людину, а не сусіда. А раз ти сам пропонуєш переглянути наші домовленості, то я згодна. Я думаю, що тобі буде набагато комфортніше жити у себе вдома.
До нього доходило повільно. Він дивився на неї, і його обличчя витягувалося.
— Тобто… ти мене виганяєш? — Зовсім ні, – м’яко посміхнулася Люба. – Я просто припиняю наш фінансовий експеримент, який показав, що ми з тобою дуже по-різному дивимося на те, що таке «сім’я». Так що так, Захаре. Мабуть, тобі пора додому.
І він був відправлений до себе. Зі своїми трьома сумками, блокнотом і непохитною вірою у справедливість.
А Люба довела просту річ: найкращий спосіб провчити пенсіонера-оптимізатора – це неухильно дотримуватися його ж правил. Особливо, якщо у тебе в рукаві є пара козирів, про які він навіть не здогадується.
***
Справді, на шостому десятку деякі чоловіки замість теплого партнерства пропонують ділову угоду з найвигіднішим для себе курсом обміну.
Добре, що Люба вчасно розкусила цей «інвестиційний проєкт». А ви, дорогі наші читачі, стикалися у зрілому віці з чоловіками-калькуляторами та їхніми «справедливими» правилами?
