Біля сміттєвих баків була крига. Огрядна циганка поважно перекочувалася вздовж ринкових кіосків і не зводила гострого погляду з величезного пса, що прямував до баків, сподіваючись роздобути їжі. Вона вже знала, що буде далі. Передні лапи пса роз’їхалися в боки, він упав плазом огрядним тілом і не одразу зміг підвестися, кілька разів безпомічно дряпнувши лід.
— Дивіться, який громила встати не може! Ахаха! Сміхота! – ткнув у нього пальцем підліток, звертаючись до друзів.
Одні засміялися, але їхній сміх обірвав статусний молодик, вочевидь, лідер компашки:
— І що смішного? Може, він старий або хворий, або втомився поневірятися? Над тобою б так посміялися, бовдуре.
Трезор обнюхав пакети, що стояли поруч, став на задніх лапах перед одним із баків, але нічого придатного в їжу не знайшов. Циганка свиснула йому. Для Трезора цей свист був уже знайомий, він обернувся: об’ємна жінка в довгому темному пальто вабила його рукою. Він став обережно перебігати дорогу, яка, на щастя, не була жвавою.
— Що, зголоднів? – потріпала вона його по кошлатій голові, – е-е-ех! Самі з вусами, не сезон, знаєш! Ну, гаразд, чекай тут. Сидіти! – наказала вона собаці, і Трезор послухався.
Тіло циганки, починаючи зі значного другого підборіддя і закінчуючи щиколотками, було як желе. Вона запливла в невелику крамничку і за кілька хвилин випливла звідти з собачими консервами.
— Знаю, що для тебе замало, але не любить народ гадати взимку, а в мене своєї дітвори орава, ти ж знаєш, – виправдовувалася жінка, вивалюючи йому корм під стіною магазину. – А на хлопчиська цього не ображайся, дурень він ще, життя його ще навчить.
Трезор уплів усе за кілька секунд і з вдячністю глянув у чорні циганські очі. Вона знову погладила його. Два відщепенці, які повною мірою пізнали на собі людське презирство і гидливість з найочевиднішої причини – вони були не такими, як усі, не вписувалися.
Циганка змирилася, але пес не міг цього прийняти. Він пам’ятав хату, діда Митрофана, якого дружина завжди звала Митею в ті далекі часи, коли вона ще була жвава.
Пам’ятав, як дід Митя доброзичливо поплескував його по спині, а Трезор, наче цуценя, виписував для нього сміховинні кренделі посеред кімнати. «Хе-хе-хе» – посміювався з нього дід. «Хе-хе-хе»… Трезор цієї ж секунди впізнав би його старечий голос серед тисяч інших.
«Мамо, дивись яка собака!» – кричали йому вслід діти, коли він ішов на повідку біля господаря. «Ага, красень!» – погоджувалися матері. А тепер… «Ой! Який страшний!» – «Не підходь, раптом скажений!» – «І звідки взялося таке чудовисько?»
— Ох, ну до чого очі в тебе розумні, боляче дивитися! – сказала циганка і почухала його за вухом, від чого Трезор пригорнувся до її руки, – Щось сказати хочеш, так? Хочеш, хочеш, бідолахо. Ну, нічого, протримайся якось до весни, а там, може, доля й посміхнеться.
Вона залишила пса і поколихала далі. Трезор теж пішов. Він більше не зупинявся, пробігаючи повз свій колишній будинок. Обвітрений, сірий і з назавжди зачиненими дверима – він став для Трезора минулим, лише тінню минулих часів.
Останній місяць Трезор ночував у покинутому гуртожитку біля самої межі міста. Ось вони, ці вікна, що завжди відображають чорноту, і вітер, що завиває в порожніх прольотах. Навпроти стоїть звичайний житловий будинок – там світло і тепло, але там йому не раді.
— Міу! Міу!
Трезор озирнувся. Недалеко від входу в його «лігво» тремтіло всім крихітним тільцем кошеня. Воно все здибилося від страху, побачивши пса. Трезор заліз до себе, а кошеня так і залишилося на холоді, оповите безжалісними сутінками зими, що швидко згущувалися і поглинали все навколо. Трезор задрімав під його жалібне нявкання і не помітив, як кошеня затихло. Невдовзі пес прокинувся від дивного копошіння під боком – це задубіле кошеня, втративши з відчаю всякий страх, намагалося глибше заритися в його густу шерсть. Трезор підвівся і носом підсунув його до свого теплого живота.
— Тату, я хочу цього пса! Подивися, який гарний!
Весна дарувала перші струмки. Скромно, але наполегливо вони точили лід і відвойовували землю в чіпких пазурів зими. Трезор лежав на недоторканому відлигою сніговому завалі біля свого лігва з виглядом безсумнівного царя. Йому було добре сьогодні, він відчував тепло. Батько хлопчика скривився:
— Ну, ти чого, Миките? Він же зовсім дорослий і, можливо, все життя прожив на вулиці, з таким каші не звариш. Я до нього і підійти боюся, не те, що в дім пускати. Навіть не думай!
— Але ви обіцяли, що в мене буде будь-яка тварина, яку захочу! На мої іменини! Ти клявся! Гей, песику, йди сюди!
Трезор лише спокійно повів вухом. Він звик до різних окриків. Хлопчик продовжував кликати Трезора і благати батька. Чоловік почав здаватися. У них був приватний будинок, а псу жити на вулиці явно не звикати… Він дістав із пакета качалку ковбаси, надламав і кинув Трезору. Пес пожвавився, але не встиг навіть підвестися – з-під його лап кулею вилетіло пухнасте сіре кошеня і жадібно вчепилося в шматок. Батька вмить осінило:
— Оце номер! Давай краще кошеня візьмемо! Воно маленьке, швидко звикне, а пес і так не пропаде.
Трезор, який уже встав назустріч долі, застиг. Хлопчик вагався, батько нахвалював кошеня і заодно весь котячий рід. Потім вони пішли. Гордою статуєю сидів Трезор, проводжаючи в нове життя маленького друга.
Баба Люда чекала на автобус. Зупинка була майже порожньою, до автобуса ще півгодини. Біля її ніг стояла велика, але легка сумка – у ній були переважно трилітрові банки, та дещо з їжі. Сьогодні вона раніше продала свою молочку, брали добре. Тричі на тиждень чоловік привозив її на мотоциклі з села, а назад вона вже своїм ходом, дід не любив довго чекати.
А сонечко припікати починає! Жінка пересіла в тінь. Черемха он цвіте, як одуріла… Баба Люда дуже любила цей задушливий аромат, одразу згадувалася мама, в неї одеколон був із таким запахом, з глузду з’їхати можна, який смачний, але назви вже не згадати.
«Людок! Дівчинко моя, біжи скоріше сюди…» – голос мами прорвався над поверхнею думок у тонкому шлейфі черемхового кольору. Мама… Матусю. Боже мій! Уже й життя того не лишилося, а в неї досі щовесни по-дитячому здригається сердечко, відчувши солодкий аромат… Адже мама десь поруч. А як інакше? Як?..
Баба Люда прикрила очі, щоб не заплакати, а коли відкрила, побачила перед собою величезного кошлатого пса. Вона втиснулася в стіну і перехрестилася.
— Голодний мабуть? – запитала вона, відійшовши від подиву, – І звідки ти такий узявся? Ну, гаразд, дам тобі.
Вона дістала з сумки сардельку і кинула собаці, який підхопив її на льоту і проковтнув, не жуючи. Баба Люда подумки віддала належне його таланту.
— Більше не можу, це улюблені сардельки діда Миті, вибач!
— Гав! – голосно і якось стривожено подав голос пес.
Баба Люда злякалася. Ось, окаянний, вона йому сардельки віддає, тяжкою працею здобуті, а він ще й гавкає! Пес зробив до неї кілька кроків. Він дивився на бабу Люду… як людина. Жінці стало моторошно. Поблизу тільки дівчина, готова ледь що бігти звідси щодуху з усіх ніг. Жінка зробила голос якомога ласкавішим і, долаючи спазми в горлі, прошепотіла:
— Чоловік мій, кажу, любить їх, Митько, тобто…
— Гав! Гав!
Тремтячою рукою баба Люда дістала ще дві сардельки й поклала перед псом, який стояв уже на відстані витягнутої руки. Пес на їжу не зреагував, продовжуючи витріщатися на перелякану жінку. Баба Люда набралася сміливості й простягнула руку до морди пса. На вигляд він був абсолютно не агресивний. А ці очі… Ну точно людина. Вона погладила його кошлату голову, пес вдячно заюлив під її рукою. І тут бабу Люду осінило.
— Митя! Митя!
В очах пса з’явилася негайна реакція. У них немов запалювалася лампочка від цього імені.
— Я зрозуміла! Тебе Митьком звуть, так? Ой же ти мій хороший, як я злякалася! А ти їж ковбаски, їж!
Трезор розхвилювався від імені свого господаря. Може, ця людина знає, де перебуває його дід Митя? Куди пропав? Пес усе з’їв. До зупинки підходили люди, ставало тісно, і він відійшов. Незабаром під’їхав автобус.
Трезор почув знайомий свист. Його подруга, огрядна циганка, стояла неподалік. Трезор підбіг до неї.
— Ти чого застиг там? Це вона, розумієш, собака? Твій єдиний шанс!
Трезор скульнув, переминаючи лапи. Циганка нетерпляче показала йому на автобус.
— Тобі з нею, псина! Біжи!
Вона штовхнула його, всіляко даючи зрозуміти, куди йому йти. Двері автобуса зачинилися. Від’їхав. Трезор дивився йому вслід і дивився. Автобус уже минув перехрестя, повертаючи на головну вулицю…
— Біжи! – ще раз штовхнула його циганка.
І Трезор побіг. Автобус то розганявся, то пригальмовував на світлофорах. Пес гавкав і біг, біг і мовчав, зупинявся і знову пускався в погоню.
Баба Люда сиділа в напівпорожньому автобусі. З голови не виходив здоровенний безпритульний пес Митька. Цікаво, як він живе? Де спить? Важко йому, напевно! Жебракувати доводиться, бідоласі. Але ж ім’я в нього є, значить, не завжди жив на вулиці. Як же так вийшло? Щось змусило бабу Люду озирнутися в заднє вікно…
Летить. Шерсть довжелезна туди-сюди здіймається. Бух-бух! Язик висунув і гавкає, гавкає! «Ох, окаянний, за мною біжить! Але куди ти мені! Дід насварить!» Автобус повертав, пес зникав, а потім з’являвся знову. Ось вони виїхали за місто, на трасу. Швидкість посилилася, пес відставав. Не наздожене. Усе. Зупинився.
Пес різко став перетворюватися на крапку. Баба Люда розвернулася і дивилася на дерева, що пролітали за вікном. Шкода було пса. Усіма покинутий, нікому непотрібний, найрозумніший, так і буде до кінця днів поневірятися підворіттями. Ох, запав він їй, як запав…
— Стійте!!! – закричала баба Люда і рвонула до водія, – Я собаку забула!
— І що ви пропонуєте? Я в місто не повернуся!
— Ні, он він, за нами біг. Здайте трохи назад, прошу вас!
Водій цокнув, але все-таки зупинив автобус.
— Повертатися не буду, тут небезпечно розвертатися. Ідіть кличте. Не почує, так не почує.
Баба Люда вийшла з автобуса.
—Мииитяяя! – понеслося полями, перекочуючись пшеницею, що зійшла. – Миииитяяяяя!
— Ну, все, поїхали! Уже 5 хвилин стоїмо.
— Зараз, зараз!
Вона кликала і кликала, вона захрипла, а пес був занадто далеко. Баба Люда заплакала і, витираючи сльози, сіла в автобус. Знову поїхали. «Ну, що ж ти, собака! Не доля, значить!»
— Ой, біжить, біжить, дивіться! – вигукнула молода жінка, і автобус знову почав зупинятися.
Баба Люда ривком розвернулася, так що хруснуло в шиї. І, справді, біжить!
— Митя, Митя! Заходь! – покликала вона в автобус захеканого пса.
«Митя» забіг в автобус. Люди ахнули. Ось це пес! Як можна такого забути? Чи не вкусить?
— Ні, він добрий, – усміхнулася баба Люда і погладила свого собаку по кошлатій морді.
Митя, важко дихаючи, з вдячністю облизав її висохлі руки. Усім завоняло псиною, а бабі Люді привидівся запах черемхи – задушливий, солодкий і найрідніший у цьому світі.
Дід напрочуд зустрів нового жителя їхнього двору з радістю. Так і жили вони втрьох дід Митя, баба Люда і Митя-Трезор.
