Баба Маня втомилася від онуки. І від правнуків, якщо чесно, також. Скільки років жила вона сама, лише кілька разів на рік зустрічаючи дорогих гостей? То що ж виходить? Старшій правнучці дев’ятнадцятий рочок йде, значить, живе вона, баба Маня, сама-самісінька, без маленького вже двадцять років!
Ох, гріхи наші тяжкі! Баба Маня аж заціпеніла від своїх нехитрих математичних розрахунків. Та як же це так? Двадцять років? Це ж ціле життя! Чи помилилася вона десь, стара?
Замислившись, баба Маня ворушила губами. Так, згадуй, Манько, згадуй. Грицька, чоловіка, хоронили, Соня дитинку чекала. А нині правнучці вже дев’ятнадцятий рочок стукає! Он як, значить, не зовсім вона, Манька, з глузду з’їхала!
Ще дружиить із цифрами! І правда, без малого двадцять років сама кує!
І до того звикла вона сама собі господинею бути, що від гостей своїх, яких чекала з нетерпінням, втомлюватися стала. І від онуки, Соні, і від правнучки Валі, і від правнука Сергійка.
Вони хоч і великі вже, а такі метушливі! Гамірні, веселі та невгамовні. Та й Соня від них не відстає. Хоча й сама не сьогодні-завтра бабусею стане.
Ні, що й казати, і онуку, і правнуків своїх баба Маня дуже любила. Чекала їх із нетерпінням, та все у віконце поглядала, підсліпувато мружачись і вдивляючись у далечінь.
До приїзду рідних своїх рідненьких бабця готувалася заздалегідь. Щойно Соня зателефонує і скаже, мовляв, чекай нас, бабусю, такого-то числа приїдемо, так і клопочеться старенька, метушиться.
Починає ліпити вареники та морозити, щоб діточок своїм, домашнім пригостити. Поставить здобне тісто і спече пухких пиріжків у сільській печі. Багато їх виходить. По три великі деки пече бабця. А як інакше?
У них, у місті, випічки на різний смак і гаманець, а все не те. Немає того духу печі, немає того смаку, що ні з чим не сплутаєш, якщо хоч раз спробуєш пиріжечки та хліб із печі.
Ввечері закваску поставить, усю ніч няньчиться з нею.
То підмісити треба, то обім’яти, а ближче до ранку хліб викатувати час, нехай вистоюється. І піч ніби між іншим розтопити треба, щоб вчасно поспіла. Та не забути для Сонечки колобка скачати і в куточок печі поставити.
Ох і любить Соня цей хліб на поду! Хоча, який то хліб? Колобок і є. Бувало, збере баба Маня залишки тіста з країв, із дна діжки, та скачає колобок, завбільшки з долоню. Гріх це, хліб викидати, блюзнірство.
Що мати баби Мані, що бабця її, що прабабця — усі до хліба з повагою ставилися, ось і баба Маня приловчилася цей колобок із тіста в куточок печі ставити.
Засмажиться той хлібець малий, підсохне, рум’яний увесь, духмяний та запашний. Маня його разом із великими хлібами виймає, так само водою скоринку змочує, як і в решти хліба, та залишає відпочивати під світлим вишитим рушничком.
А потім, коли схлине жар із нього, та осяде хліб, відпочине, візьме Маня цей колобок, вдихне аромат, та в солодкий чай його вмочає, і їсть, мусолячи потихеньку…
Соня тоді ще малесенька була, років п’яти. Побачила вона, що баба Маня колобок їсть, а їй не дає, та й заплакала. Гірко так плакала дівчинка, немов повік хліба не їла.
Баба Маня їй і від великого круглого хліба і скоринку суне, і м’якушку, а все одно плаче дитина, та голодними очима на засохлий колобок дивиться.
Баба Маня взяла та й сунула їй у руки половинку колобка, мовляв, гризи, якщо так кортить. Це ж так, Соню, нарочно я його роблю, щоб тісто з країв не викидати.
І так полюбився Соні цей колобок, так смакував, що завжди навпіл із бабою Манею вони його й гризли. Вмочать у солодкий чай, та мусолять.
Баба Маня все сміялася, мовляв, Сонятко, я ж бо беззуба вже, тому й у чай мочаю, а ти — навіщо?
Сміється Соня, та й відкриває рота беззубого, мовляв, а я теж беззуба!
За ніч так натопчеться бабуся, що аж ноги заплітаються. Поставить деки з піднятими круглими хлібами в піч та присяде на стільчик. Приємна втома накотить на бабусю, розслабиться вона, та зітхати раптом почне.
Зараз би впала та заснула. Гляне на годинник баба Маня та видихне. Встигне ще годинку-другу поспати, та й годі. А там млинці час заводити, та гостей дорогих чекати. Скоро вже запорошить машинка Соніна дорогою, загуркоче тихо, та заляскають дверцята, гамірно стане, весело.
Любить баба Маня ці гамірні, метушливі дні. Радісні, веселі. Метушиться старенька на великій, просторій кухні, на стіл збирає. Як би не забути чогось. І гості дорогі метушаться. Все носять і носять пакунки та торби зі машини.
Прикрикне бабуся, мовляв, кидайте, потім усе притягнете, приволочете. Сідайте, нумо, поки не захололо все!
Та куди там! Регочуть навперебій та викладають зі своїх неосяжних клунків усяке. І сири, і ковбаси, і солодощі різні.
Бурчить баба Маня, мовляв, оце так! Наволочили знову! Навіщо гроші витрачала, Соню? Навіщо мені це? Ти чого не слухаєш мене? Я ж тобі людською мовою казала, щоб не возила нічого, не тратилася!
Ось додому поїдете, назад усе поскидаєте та потягнете назад! А іншим разом знатимеш, як бабцю знову ганьбити! А раптом сусіди скажуть, що баба Маня дожилася, з голоду мерзне, та онучку об’їдає?
І Соня, наслідуючи бабусю, скаже, мовляв, чого, та чого! А от чого! Чи ж гарно буде, коли вона, рідна онука, та до бабусі своєї з порожніми руками приїде? Мовляв, нічого не знаю, давай, прибирай усе. Ти глянь-но на неї! Сусідів вона побоялася!
Валя із Сергійком регочуть із них, двох жінок, і все дивуються тим змінам, що з матір’ю їхньою відбуваються, коли приїжджають вони до цього села.
Вона, міська жінка, розумна, освічена, культурна, керівник відділу, а як приїжджає до бабусі, то куди вся культура мовлення дівається? І словечка місцеві звідкись беруться.
Звісно, знають вони, що мама все дитинство провела в цьому селі. Усі вихідні та свята, усі канікули, та й взагалі, по цілій чверті бувало навчалася в місцевій школі, поки її батьки гасали по своїх наукових експедиціях.
І про колобок знають. Навіть самі куштували. Нічого особливого. Скоринка та скоринка, з маленькою м’якушкою. Та ще й брудний, у попелі. Хоч і не багато його, так, трішки, а все одно, їм, дітлахам, не зайшло.
Ох, втомлюється з ними баба Маня! Ні, якби сиділи вони, бесіди розмовляли, та самі б відпочивали, то інша річ. Та куди там до відпочинку! Усе щось метушаться, роблять, зроду на місці не сидять.
Одного разу приїдуть, наженуть людей, та дах змусять їх переробляти.
Іншим разом двері вивернуть та нові поставлять.
Третього разу білять, миють, шкребуть щось.
А нині, поки тепло стоїть, видумала Соня килими та доріжки прати. Мовляв, скільки років уже не прані? Пилку ж, мабуть, он скільки там, а ти, бабо, дихаєш нею.
Баба Маня бурчить, мовляв, набридли ви мені! Чого хазяйнувати взялася, Сонятко? У своєму домі командуй, чого, не на роботі! Це там ти начальниця, а тут я поки що господиня. От як візьму дрючок, та відходжу тебе, як слід. Хто їх забруднив, килими твої та доріжки?
Гляне Соня на бабусю з хитрістю, мов та лисиця, та скаже, мовляв, а ти поїхала б із нами, бабо, то ми й не будемо тут командувати.
Замахає баба Маня руками, мовляв, ще чого не вистачало! Поки на своїх ногах ходжу, й з місця не зрушу.
Тут я народилася, тут і вмиратиму. От як обезножію та нерухома буду, як цурпалок з очима, тоді й робіть зі мною, що хочете. Хоч до міста свого завезіть, хоч у богадільні залиште. А може, й на цвинтар одразу, до чоловіка, Грицька, та синочка, Степанчика.
Заплаче бабуся, заллється сльозами, махне рукою та пригорнеться до Соні.
Знає Соня, що важко бабусі. Жарти чи що — одного за одним спочатку чоловіка поховала, а потім сина з невісткою. Скільки років уже одна живе.
Одна вона, Соня, онука, та правнуки й залишилися в неї. А все одно вередує, відмовляється їхати з рідного села. Кожен свій приїзд кличуть вони бабусю із собою, та куди там!
Погладить Соня бабу Маню по голові, як маленьку, та й скаже, мовляв, от і буду хазяйнувати, якщо ти така. Чистоту тобі наводити й лад, щоб ти в нас, немов пані, жила.
І закипить робота! Знімуть зі стін килими та з підлоги зберуть усі доріжки та рядна. Що на паркан повісять, що на траву розкинуть.
Соня нині по-новому прати видумала. Штуковину привезла із собою, яку до шланга чіпляти треба, та на курок тиснути. Вода то струменем б’є, то розпилює.
Мовляв, годі руки морозити, зі шланга поливати килими, та пальцями шланги затискати, щоб вода струменем била. Он, мийку тобі купила.
Махне баба Маня рукою, мовляв, навіщо вона мені, мийка твоя? Мені нині хоч чорта лисого, все одно вже. Сама купила, сама й пластайся, хлюпайся. Або, мовляв, давай, як тоді, у дитинстві, одним відром води цілий килим вовняний випери, та й годі!
Розсміється Соня, та згадає той випадок, коли вона, маленька ще дівчинка, вирішила бабусі допомогти. Бабуся з дідом по сіно поїхали, а її за старшу залишили. Сіно в ті роки баба з дідом руками косили, косами. І возили конем.
Як вона той килим на паркан заволокла, як пупок у неї тоді не розв’язався?
Бачила вона, як бабуся зі шланга килими прала, та не зуміла все підчепити, як належить. Це зараз із водою все зрозуміло, а тоді в баби Мані з дідом Грицем води в хаті не було, відрами носили та всі ємності заповнювали.
Колонка в огорожі стояла, і насос. От і треба було примудритися колонку закачати, та насос той ввімкнути.
Соня не розгубилася. Навела воду з пральним порошком у відрі, та з кухлика полила той килим нещасний. Як належить, щіткою потерла його, піну пухнасту збила, а що далі робити, розуму не докладе.
Вона тоді всю воду з бочок вичерпала, а мило з килима все йде та й іде. Добре, що бабуся з дідом приїхали. Дід насос швидко під’єднав, та довго промивав килим цей. Години зо дві лив він на нього воду.
Гляне Соня на бабусю, усміхнеться, та й скаже, мовляв, а ти пам’ятаєш, як ми мало не впустили твій килим у річку?
Сплесне баба Маня руками та скаже, мовляв, таке забудеш! Ти ж, Сонятко, помічниця змалку була! Як почнеш допомагати, то хоч стій, хоч падай від твоєї допомоги! Дякувати сусідові, а то в сусідньому селі виплив би мій килимище!
Глянуть онука з бабусею одна на одну та розсміються.
Соня й того разу ще не дуже велика була. Як потім казала бабуся, мовляв, велика виросла, та дурна. Це ж треба додуматися, килим у проточній річці полоскати!
Соня з подружкою тоді вирішили бабусі допомогти. І знову в той момент, коли їх із дідом не було вдома. Багато жінок так килими та доріжки прали, просто в річці. І баба Маня з дідом теж, бувало, прали. От і подумала Соня, що нічим вона не гірша, впорається.
Добре, що від річки метрів за сто їхня хата стояла.
Взяли вони стару, бувалу саморобну садову тачку, завантажили туди невеликий вовняний килим, зверху поклали порожнє відро, великий шмат господарського мила, та й покотили до річки, весело наспівуючи пісеньки.
Спочатку все йшло, як по маслу. Килим розстелили на камінні-голяках, полили зверху водичкою з відра та рясно намилили, щедро підливаючи воду. Несподівано мило скінчилося. Мила було шкода, бо так приємно було ним возити по мокрому ворсу!
Коли настав час змивати мило, дівчата, недовго думаючи, затягли килим у воду. Ще й здивувалися, що став він значно важчий. Їм би одразу задуматися, що до чого, та куди там!
Яскраве сонечко припікає, тепла водичка вабить, та й розпочату справу вже не кинеш, бо гнів бабусі обрушиться на нещасну Сонину голову.
Коли килим набрав у себе води, став він несподівано важким. Таким, що маленькими, слабенькими дитячими ручками втримати його було неможливо.
Сусід, дядько Леонід, як на добре діло, приїхав напоїти коня. Спочатку він із дівчат посміювався, бо й справді було смішно дивитися, як вони, з важливими обличчями, топлять цей нещасний килим на мілководді, тупцюють по ньому ногами, збираючи весь мул, усю твань із каміння.
Потім, коли зрозумів він, що ось-ось упустять дівчата килим, та отримають на горіхи, рвонув на допомогу. Він, дорослий, сильний чоловік, насилу впорався з цим важелезним вовняним монстром, і волоком, не без допомоги дівчат, витяг його на берег, на камінці.
Дівчата, дивлячись на те, яким став килим, зовсім зажурилися. Мало того, що весь він був у різноколірній зелені від твані, так ще й противний пісок та бруд постаралися, залізли скрізь, де тільки можна.
Ну і важелезний він став, непідйомний. І як його додому тягти? Як на паркан вішати?
Знову дід наново прав килим, і поливав його зі шланга. Мовчки, лише перекочуючи свою цигарку в мундштуку з одного куточка рота в інший.
Баба Маня, втерши сльози, які виступили в неї чи то від сміху, чи то від спогадів, що нахлинули, усміхнулася, та сказала, мовляв, ти, Сонятко, дивися мені, гаразд нині допомагай. Бо діда вже скільки років немає, та й насос згорів.
Звісно, гаразд усе зробить Соня.
Давно вже вона не та маленька дівчинка, що своєю допомогою лише роботи додавала. Тепер помінялися вони з бабусею місцями, і вже Соня робить, а бабуся лише поруч метушиться та голосить, мовляв, ну нащо ти все затіяла?
Відпочивала б, Соню! А то й сама хлюпаєшся, і дітлахів заморила, та й я з вами втомилася. Від вас втомилася з вашою допомогою. Ну стояло все, і нехай би далі стояло!
Лукавить бабуся. Ні на грам не втомилася вона від онуки та правнуків. І допомогою задоволена. Радісно їй, що не забувають її, провідують часто та метушаться, щоб по-людськи вона, баба Маня, жила.
Закінчиться відпустка, а разом із нею і літо до заходу сонця піде. Вийде баба Маня за хвіртку, метушливо обійме дітлахів, Сонечку до себе пригорне, та не стримається, розплачеться.
Вже сядуть онука з правнуками в машину, рівно загуде мотор маленької, швидкої машинки, і баба Маня буде згадувати, чи все поклала дітям.
Схопиться, замахає руками, мовляв, стійте, стійте! А колобки! Колобки ж забула, Соню! Я ж їх тобі з десяток спекла, погризеш удома, помусолиш. Може, й згадаєш бабцю добрим словом!
Побіжить старенька до хати, буде старатися якнайшвидше, та ось халепа! Не слухаються ноги, ніби на одному місці тупцює!
Вийде Соня, заглушить машину, та піде разом із бабусею до хати, бо без колобків ніяк не можна.
Довго потім баба Маня махатиме рукою вслід, навіть тоді, коли зникне машина з очей. І в голові битиметься лише одна думка: тільки б до листопада тепер дожити! Там іменини, мабуть, приїдуть дітлахи? Ох і втомиться вона знову з ними! І з онукою, Сонею, і з правнуками.
І Соня, вмочаючи твердою, засмаженою скоринкою в солодкий чай, засумує, а потім, змахнувши сльозу, усміхнеться, і суне цю розм’яклу скоринку до рота.
Смачно ж як! Скільки різних булок та пирогів із тістечками їла вона, Соня, а колобок бабусин — найсмачніший. Смак дитинства.
І подумає Соня: живи, бабо Маню! Довго живи. Нам на радість. І без колобків обійдемося, аби було до кого ось так у гості приїхати!
