Васі було соромно перед пасажирами. Він їхав і плакав, мов дитина. Бувало, що гіркі сльози заважали вести автобус. Хотілося кричати, але не можна. А в голові одне запитання – за що? У голові одне прохання – будь ласка, не зараз.
— Ну, Розповідайте!
До Васі несподівано підсіла пасажирка. Жінка сіла на одиночне сидіння, яке колись встановили поруч із водійським.
— Що? Що розповідати? — Вася витер сльози, але вони знову зібралися у куточках очей, а потім гарячою річкою полилися по щоках.
— Що сказали? Що у вас сталося? — Жінка серйозно і трохи схвильовано дивилася на водія, за її тоном було зрозуміло, що краще розповісти, бо вона не відстане.
— Діагноз поставили. Вже й перевіряли ще раз усе. Та й… Жити хочеться, розумієте? Жити! Так, я звичайна людина. Не геній. Не дуже важлива особа. Людей не рятую, не вчу. Просто водій. Звичайне життя в мене. Дім, робота, дружина, дочка. Незабаром онук з’явиться. Хочеться просто жити. Бачити, як поряд люди живуть. Їхати хочу. Не хочу померти! А мені сказали, що півроку максимум. Не хочу! Не можу!
— Ви себе дарма не накручуйте. Фахівців зараз багато різних. Одні підтвердили, інші спростують. Все у вас буде гаразд!
Жінка втомлено зітхнула і дістала з кишені товстий ланцюжок, на якому висів круглий медальйон. Вона крутила його в руці і продовжувала тихо говорити:
— Всі хочуть жити. У когось вагомі причини, доробити щось треба, допомогти комусь, обіцянку виправити. Хтось відчуває, що попереду він має створити щось важливе. Зазвичай, так і є, до речі. Тому всі хочуть затриматись у цьому світі. Рідко хто спокійно може змиритися. Ось ви, наприклад. Говоріть, просто жити хочеться. Так, хочеться. А тому, що ще не час йти. І якщо так, то все можна змінити. Можете прийти до мене. Подивлюся, що як. Знаєте, звичайно, я не всесильна, але ми придумаємо щось.
— Ви лікар? — Вася з надією подивився на пасажирку.
— Ой, мало не проїхали мою зупинку, — раптом заметушилася жінка і піднялася на ноги, — мене тут знайдете. Мене всі знають. Приходьте. І все буде гаразд!
Здивований Вася зупинив автобус і пасажирка вийшла. Чоловік навіть не встиг спитати, як її звуть, як потім знайти цю жінку. А та вже зникла в густих чагарниках.
— Ну і як мені шукати цю пасажирку? — прошепотів Вася.
А лише за кілька кілометрів водій побачив, що на сидінні залишився її медальйон. Чоловік оглянув його вже на кінцевій зупинці. На звороті він побачив гравірування «Мар’яні на довгу пам’ять». Вася вирішив, що завтра, у свій вихідний, він поїде до того села, запитає у когось про цю саму Мар’яну. Так і знайде пасажирку і річ поверне.
Вася зупинив стареньку машину біля першого будинку. На лаві там сиділа жінка. Вона була схожа на сторожа чи охоронця. Дивиться серйозно і вирішує, чи пускати людину далі чи ні.
— Доброго ранку, — посміхнувся Вася, — підкажіть, знаєте, як знайти Мар’яну? Я їхав із нею в автобусі, розговорилися. Вона на цій зупинці вийшла, але річ свою загубила.
— Мар’яна, Мар’яна … Так померла. Років п’ять, як на цвинтарі лежить, — жінка сумно посміхнулася.
— Може, родичка її? Просто написано… Ось, Мар’яна, — Вася дістав медальйон і показав жінці.
— Господи! Господи! — Зашепотіла та й почала швидко хреститись, — це її річ! Але … Я сама бачила, медальйон на ній був, коли вона в гробу лежала! Хто дістав?
— Ні! Ви не подумайте нічого такого, — почав швидко виправдовуватися Вася, — я водій, вона підсіла, почали розмовляти. Потім вона з кишені дістала кулон, почала в руках смикати його. Каже, заходь до мене. Каже, мене тут усі знають. Каже, все буде добре…
— То це сама Мар’яна до вас і прийшла! — Жінка закрила рота рукою, — вона ж особливою була. Шепталися, що вона зі смертю вміє домовлятися. Ну, а як ще пояснити, що приречені від неї на своїх ногах йшли?
Але вона не всім допомагала. Так… Вибирала. Дивилася на людину і вирішувала, працюватиме з нею чи ні. Може, добро в ньому виглядала. Може, ще щось… Але вам пощастило, якщо Мар’яна покликала вас, то йдіть. Не бійтеся. Вона була гарною жінкою при житті. Значить, і зараз не зашкодить. Я вам підкажу, як знайти її місце…
Вася до останнього моменту сподівався, що його пасажирка не Мар’яна, а просто її родичка. Але тепер, дивлячись на фотографію на пам’ятнику, він повірив. До нього в автобусі підсіла саме Мар’яна.
— Мертва майже мертвому допомагає, — зітхнув Вася, — гаразд, я повірю у все, що завгодно, аби мені життя продовжити трохи … Тільки що робити?
З глибини цвинтаря долинули голоси:
— … Так я і кажу: ти допомагаєш і тобі допомагають. А раптом доля так складеться, що тобі пальцем лише поворухнути треба, а повернеться в сто разів більше!
Вася побачив двох стареньких, які йшли на вихід. Одна з них зупинилася біля пам’ятника Мар’яні.
— Ой, гарна була. Багато знала. Їй, мабуть, ангели на вухо нашіптували, а вона вже передавала людям. Ви посидьте ще, якщо вам погано. Допомагає…
Старенькі пішли, залишивши Васю на самоті. Він дивився на фото своєї пасажирки, намагаючись подумки поговорити з нею. З кожною хвилиною йому справді ставало спокійніше. І здавалося, що все обійдеться. Думалося, що все буде гаразд.
— Медальйон ваш … Як би його тут залишити, — Вася небезпечно озирнувся і присів. Прямо руками він розрив ямку біля пам’ятника і поклав туди прикрасу — не губіть більше. І дякую вам.
Вася напружено дивився на дорогу. Раніше ще темний ранок тільки починався. Чоловік їхав у місто на чергове обстеження, намагаючись не заснути за кермом. Дорога порожня, пряма, одноманітна, так і хилить у сон.
Біля одного стовпа він побачив чоловіка. Той сидів, почепивши голову і злегка витягнувши руку. Мабуть, ловив попутку. Мабуть, безуспішно. Адже він виглядав, як божевільний бездомний. Розпатланий, забруднений, без одного кросівка, обличчя опухле. Такого і в машину садити гидко.
Але Вася зупинився.
— Допомогти чим? — Запитав він.
— Ее… Я можу зателефонувати з вашого телефону? Розумію, у такому вигляді ви мене в машину не пустите. Так що я просто своїм повідомлю, де я, — чемно сказав чоловік і облизав потріскані губи.
— Сідайте, — Вася відчинив пасажирські двері і дістав з багажника пляшку з водою та упаковку печива, — поїжте. І телефон тримайте…
Чоловік зробив кілька жадібних ковтків та набрав номер.
— Алло … Люба, це я! Так, все гаразд, живий… Не знаю, не пам’ятаю… Їхав, у сон потягло, заснув… Думаю, забув двері зачинити на замок… прийшов до тями в лісі… Я не пам’ятаю! Мене чоловік зараз підібрав… Не знаю, куди їдемо…
— Ми їдемо у бік шосе, — підказав Вася.
— Додому їду, все добре … Підібрати мене … Я не знаю …
— Я їду на вулицю Жовтневу. Там лікарня.
— Я на роботу їду, люба, — усміхнувся чоловік, — у мене ж сьогодні останній день відпустки. Ось одразу й почну… Так, туди під’їжджай… Дякую вам. Не знаю, як дякувати. Сидів тут добу. Ніхто не зупинився. Ви єдиний. Не знаю, що зі мною було б…
— Будь ласка, — посміхнувся Вася, — мені одного разу одна пасажирка сказала, що все буде добре. От і у вас все буде гаразд. А ви правда у тій лікарні працюєте?
— Так. Я лікар. До речі. Слухайте! Якщо ви їдете туди, значить, у вас там справа! Я, мої колеги, ми зробимо все, що можна!
— У мене така болячка, що не лікується. Хоча, може й лікується, але поки що всі тільки руками розводять. Я у тій лікарні проходжу обстеження. А ось консультацію ще не призначили. Сказали, лікар поки відсутній і коли з’явиться, не відомо. А може це ви? Ви не Іванов, бува, — широко посміхнувся Вася.
— Іванов, — відповів чоловік, — яка дивовижна випадкова зустріч у нас трапилася. Ви врятували мене, а я, виходить, мушу тепер врятувати вас.
— Ну, Як піде. Подивимося.
А взагалі так, у мене останнім часом дивовижні пасажири! А Вася завів собі таку традицію. Він ще багато років, довго, аж до старості, поки ноги тримали, ходив до Мар’яни. Сидів і подумки розмовляв із нею. Як із доброю подругою.
