З самого ранку Катерина носиться, як заведена. Сьогодні у них будуть гості.
Господи, та вона вже й забула, як це, гостей зустрічати, та що вже там і не пам’ятала.
Подружки, що забігають на чашку чаю, зовсім не береться до уваги.
А тут гості, справжнісінькі, чужі люди, до них додому, ой, Боже милостивий, та ще й синок повідомив за два дні, мовляв, батьки Вероніки, хочуть познайомиться. Пора б уже, діти три роки зустрічаються… Про весілля заговорюють, а вони все не знайомі.
Вероніка дівчинка хороша, з Марійкою здружилася, з молодшою донькою, взагалі якось до душі припала дівчина.
Син сказав, що батьки у Вероніки люди хороші, йому дуже сподобалася мама Вероніки, Яна Генадіївна, дотепна, весела, добра, красива. І тато теж, веселун, але серйозний. І ось, як це накажете розуміти?
Тато теж адекватний, як сказав Славка, син. Теж зайвого слова не витягнеш. Тож, Каті хотілося відповідати мамі майбутньої невістки, а може навіть бути кращою, яка жінка цього не хоче.
Побігла до майстра, на манікюр, здається Катерині, ніби час навколо неї мчить швидко, а все, що пов’язано з нею, навпаки, тихо.
Так довго майстер усе робить, Каті навіть хотілося все припинити й побігти щось робити, готувати, прибирати, переставляти, стільки всього треба зробити.
Подзвонила Светка, подружка, на чай забігти, щось там у неї зі своїм знову не клеїться. Та який тут чай, Катя вся на нервах. А ну як потенційним сватам не сподобається щось?
А раптом вони таке не їдять, а раптом…
— Ой, чому не в кафе? – дивується Светка, – хіба хочеться тобі чужих людей до хати тягнути.
— Чому чужі? Може скоро свої будуть…
Згадала Катя, як метушилася мама, коли вона, Катерина поміж іншим соромлячись і бентежачись, сказала мамі, що начебто сватати її прийдуть. Як забігала тоді мама, як заметушилася, замахала руками на Катерину.
— Ти з глузду з’їхала, Катрусю? Нічого не готово, як людей зустрічати будемо.
І почалася метушня, мати бігає, тато туди-сюди тикається, то дрова тягне до хати, то навпаки з хати, бабуся піч білить…
Як згадає Катерина, так сміх роздирає, а тепер ось сама, в такому ж майже становищі.
Подруга надзвонює, пропонує в кафе перенести зустріч, поклала Катя телефон і бігом носиться, то одне зробити, то інше.
Придумала Светка теж, яке кафе, хіба в кафе так смачно нагодують? Ну вже ні…
До шостої вечора квартира сяяла, чоловік Костя, нетерпляче потирає руки, ну це зрозуміло, чому свербить у нього, випити, та поговорити… Цей хоч кого заговорить.
— Я тебе прошу, поводься пристойно, підуть гості, ось тоді й на голові можеш ходити, і жарти свої безглузді розповідати, ми їх все одно вже сто разів чули.
— Це що ж, Катрусю, мені сидіти з закритим ротом на замок?
Посидиш, нічого з тобою не станеться, не зганьбися дивись, я тебе прошу. Все одно, люди чужі довго сидіти не будуть.
Нарешті прийшли гості.
Видно, що теж ніяковіють, прийшли не з порожніми руками, перезнайомилися всі, за стіл розсілися. Катя крадькома маму Вероніки розглядає. Так, доглянута молода теж, але не пихата.
Сидить не їсть, нічого не подобається, чи що?
Може й справді в кафе треба було? Може, і права Светка, ніхто вже вдома жодних прийомів не влаштовує…
Посиділи б зараз, та розійшлися спокійно. Он і Костя сидить, немов лом проковтнув, спина пряма, теж не їсть нічого, тьху і від хвилювання чи що. Та й Віктор, батько Вероніки, он який сидить похмурий, ох-охо, треба було, треба в кафе все ж таки ну, що ж за людина вона така.
— Ой, у мене ж качка в духовці.
— Катерина моя качку знатно робить, – з якимось сумом каже Костя і протяжно зітхає.
— Під качку б… біленької, – несміливо каже Віктор. Яна Генадіївна, Катерина це явно бачить, штовхає його в бік.
Каті раптом стає смішно, оглянувши трьох дорослих збентежених дітей, які сидять чинно і благородно, Катя раптом кличе Яну Генадіївну на кухню.
— А можна я просто Яною буду вас називати.
— Так звісно можна і не вас, а тебе.
— Яно, а може й справді, мужикам по чарці, а нам наливочки? Я таку наливку роблю…
— Ну… думаю, можна…
— Ой на горі два дубки… – співають уже не мами дорослих дітей, а дівчата, Яна і Катя.
— Та й схилились до купки, – підспівують їм хлопчаки, не татусі, ні, хлопці – Костя і Вітьок.
Ох, які ж веселощі були, дивляться розгублено діти, а вони й не знали, що батьки можуть так танцювати…
А мами, мами немов дівчата стрибають кізоньками і співають, співають, співають…
— Нікуди ви не підете місця вистачить усім лягайте спати…
Кажуть Яна з Костею і вкладають гостей.
— Мамо, так я можу на дивані лягти, а тітка Яна з дядьком Вітею на моєму ліжку.
— От, точно…
Уранці сиділи на кухні, пили гарячий чай і згадували вчорашнє знайомство.
— Катрусю, ми хоч не сильно шуміли вчора, ой, як незручно… Зазвичай ми так себе не поводимо.
— Та добре посиділи, ви що?
За стінкою Антоніна Петрівна так вона не чує, спати о дев’ятій годині лягає, а там порожня квартира квартиранти з’їхали.
— Та взагалі, – каже Костя, – треба було на дачу їхати.
— А у вас дача є? – запитує Віктор.
— А то…
— Ну як дача, Яно, купили будиночок, альтанка там…
— А поїхали на дачу?
— А поїхали… Субота якраз, мʼясо на вогні посмажимо, молодь, ви з нами?
Але в молоді свої плани…
Загалом ось так і познайомилися, і здружилися батьки дітей. І весілля весело відгуляли, онуків тепер чекають. Костя сипле своїми жартами, Віктор грає на гітарі, дівчата співають.
— Ох, Янко… як я хвилювалася перед тим, як ви мали прийти тоді, пам’ятаєш?
— А ми? Катрусю… Я своєму наказувала сидіти й рота не розкривати, щоб не зганьбитися. А їсти так хотілося, але від хвилювання шматок у горло не ліз.
От, а я думала, тобі не подобається… Сміються свати.
— Ох, Яно… Марійка ж з хлопчиком познайомилася…
— Та ти що….
— Ага…
— Ну будемо сподіватися, що хороший.
— Начебто, кажуть діти, що хороший хлопець, вона з ними познайомила його.
— Ну що ж… Якщо що, будемо гостей нових чекати, вже разом хвилюватися будемо.
Це точно… Так звичайно рано ще, але ж про всяк випадок, треба буде качку купити…
— Та й для розігріву щось, – кажуть чоловіки, які почули розмову.
Усі заливисто сміються. Рідня.
