Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі:
– Бабусю, коли ми підемо на вулицю?
– Сьогодні холодно, любий, наступного разу, – відповіла жінка, – Та й справ дуже багато, не до прогулянки.
Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки та шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було зв’язати комплект – шапку, рукавиці та шарфик. Але онук завзято благав бабусю піти погуляти.
– Ну добре, добре, умовив, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати треба, – здалася вона.
Вони вийшли на вулицю, там було пустельно, всі сховалися за такої погоди по домівках. Звісно онук гасав, а жінка вже вся здригнулася.
– Все, ходімо, Іллюшо, бо захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і вистачить, – сказала жінка.
Але онук був невгамовний, бігав по всьому майданчику і сховався в дитячому лабіринті і затих. Бабуся все кликала його і кликала, але він мовчав, вона підійшла до лабіринту, гукнула його і він відповів:
– Бабулю, тут лялька лежить, давай заберемо її.
Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї долинає писк, її як водою обкотило від жаху, відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в пелюшку тонку.
Видно було, що дитина змерзла, вже обличчя посиніло від холоду. Вона схопила його, швидше притиснула до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку.
Приїхала швидка та співробітники поліції. Дитину забрали до лікарні, а жінка з дитиною залишилися свідчити співробітникам.
Співробітники питали, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби вона її не покликала.
– Ось, молодець хлопець. Так тримати! – похвалив його співробітник.
Олена Петрівна дивувалася, як можна викинути свою рідну дитину, невже серце не здригнулося. Співробітник не дивувався:
– Чого тільки не буває і на смітник викидають і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже не дивуємось.
Бабуся попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все гаразд. Він дізнався, що малюка оглянули та обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все гаразд.
Хоча сказав, що якби ще трохи і дитина точно не вижила б. Їх відпустили додому та жінка з онуком пішли додому. Яка тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями.
А вранці вона вирішила дізнатися про дитину та зателефонувала до лікарні. Їй спочатку нічого не хотіли казати:
– Навіщо ви цікавитеся і ким будете дитині? – спитали її.
– Ніким не приходимося, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину, – відповіла Олена Петрівна.
– Ах це ви, рятівники малечі. Це дівчинка. З нею все гаразд. Ви молодці, що не дали їй пропасти, – заговорила працівник уже іншим тоном.
– Я хотіла б відвідати її і, можливо, щось треба купити, ми принесемо, – спитала жінка.
– Загалом все необхідне є, але вже для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду, – Принесіть памперси та суміш для новонароджених, – сказала медпрацівник.
Наступного дня, закупившись потрібним, вони з онуком вирушили до дитини. Їх пропустили. Дитина була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз.
Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якої пряжі ніжно сірого кольору з візерунками по краю, зв’язаний своїми руками. Якось захотілося його зв’язати, але не на продаж, а просто так зв’язала і він лежав, наче чекав свого часу.
Вона вкрила ним дівчинку і побажала їй щастя, зморгуючи сльози. Вони ще дзвонили, цікавилися долею дівчинки, її назвали Софія.
Недбайливу матір знайшли і позбавили її прав на дитину. Невдовзі дівчинку вдочерили, одна бездітна сім’я закохалися в неї з першого погляду та забрали до себе.
Минуло 18 років. Олена Петрівна вже дуже помітно постаріла, але, як і раніше, жива і діяльна, пекла онукові його улюблений пиріг, він обіцяв приїхати, був дуже загадковий і нічого більше не розповідав. Просто попросив приготувати щось смачненьке, сказав, що в нього для неї є сюрприз.
Відчинилися двері і зайшов Ілля з дівчиною:
– Бабусю, познайомся, це моя дівчина Софія і ми збираємося з нею одружитися, ми з нею як дві половинки одного цілого, я, як її побачив, мені здалося, що я її знаю все життя.
– Ого, це чудова новина, Ілля! Ласкаво просимо до нашої родини, Софіє, – зраділа жінка, – І онука докечаюся і може ще й правнуків. Ви заходьте, чого в порозі щось встали, ходімо до столу.
Дівчина збентежилася, посміхнулась і почала розмотувати шарф на куртці, Олена Петрівна зачепилась поглядом за цей шарф і обімліла.
– Який у тебе шарф із цікавим візерунком, – сказала дівчині жінка.
– Так, цей шарф зі мною, скільки пам’ятаю, ось уже скільки років не можу з ним розлучитися, бережу його, ношу рідко.
Олена Петрівна, звичайно ж, впізнала, цей шарф, який колись вона подарувала знайденій дитині на щастя. Треба ж, як буває в житті, Ілля врятував свою майбутню дружину.
Видно вони були призначені одне одному згори і саме доля вела хлопчика того дня до неї, щоб він її врятував.
