Коли в п’ятницю вранці в Олени задзвонив телефон, вона вже точно знала, хто там на іншому кінці. Спершу коротке вбирання повітря, потім бадьорий голос — і все, вважай, мамині вихідні вже розписані по хвилинах.
Тітка Світлана, мамина молодша сестра, знову налаштувалася в гості.
Сценарій був до болю знайомий: Світлана Миколаївна (як вона сама любила себе величати, бо працювала в школі бібліотекаркою) приїжджала до старшої сестри Галини з таким виглядом, ніби здійснювала якийсь неймовірний подвиг.
Хоча весь той подвиг полягав у тому, щоб сорок хвилин потрястися в електричці, а потім три дні поспіль наминати те, що Олена дбайливо накупила для хворої матері.
— Оленочко, я от думаю, може, мені тобі щось привезти з нашого містечка? — запитувала тітка, роблячи такий наголос на слові «привезти», ніби збиралася вручити племінниці золоті злитки.
— Та ні, дякую, у нас усе є, — зітхала Олена, вже уявляючи, як із холодильника сьогодні ж безслідно зникнуть і недешева шинка, і сир.
Тітка зазвичай з’являлася з маленькою сумочкою, де сиротливо лежали лише гребінець та змінні колготки. Все інше, як вона любила повторювати, «у Галі своє є». Галина після тяжкої хвороби ледь пересувалася, але Світлана зовсім не поспішала брати на себе хатні клопоти.
Максимум, на що вона була здатна, — сходити до найближчої аптеки чи хлібного кіоску, а потім піввечора бідкатися, як же вона страшенно втомилася, доглядаючи хвору сестру.
— Ой, Оленко, я так коло твоєї мами ходжу, так доглядаю, що на себе вже й часу не лишається, — жалілася вона по телефону, коли племінниця дзвонила спитати, як там справи.
Насправді ж усе те «доглядання» зводилося до того, щоб заварити Галині чаю, а собі — міцної кави, відкрити коробку хороших цукерок і змолотити їх під нескінченні балачки про те, як тяжко живеться самотній жінці в літах.
Галина слухала сестру з тихою усмішкою, іноді кивала, але частіше просто мовчала, бо після хвороби говорити їй було важко.
Одного разу Олена навідалася до матері в неділю надвечір і побачила, що в холодильнику хоч мишою скачи.
У куточку стояла баночка дорогого тунця, якого вона берегла, щоб зробити мамі легкий салат, але тепер там лишилася тільки ложка олії на дні.
— Мамо, ти їла тунця? — запитала Олена, хоча вже наперед знала відповідь.
Галина похитала головою, а потім якось винувато глянула на доньку.
— Світлана сказала, що в неї геть сил немає, треба з’їсти щось поживне, — ледь чутно прошепотіла вона.
Олена лише зуби зціпила. Тітка завжди була ощадливою, але останніми роками це перетворилося на якесь збочене мистецтво. Вона могла годинами розповідати, по якій акції вигідно вхопила макарони чи туалетний папір.
— А що ж тітка Світлана робила весь цей час? — допитувалася Олена.
— Та здебільшого читала і телевізор дивилася. Казала, що мені потрібен абсолютний спокій, — усміхнулася мати.
Того ж вечора Олена набрала тітку.
— Світлано Миколаївно, ви б хоч щось гаряче мамі приготували, поки в неї гостювали, — спробувала вона сказати якомога спокійніше.
— Олено, я ж не кухарка якась, я — бібліотекар! — миттєво відрізала та. — Та й Галя любить, коли я просто поруч. Їй так на душі спокійніше.
Наступна п’ятниця почалася з такого самого дзвінка. Світлана бадьоро відрапортувала, що знову збирається до сестри.
— Олено, я візьму з собою хліб і батон, щоб вас не обтяжувати, — заявила вона з таким пафосом, ніби везла якісь заморські делікатеси.
— Батон можете не брати, мама його все одно не їсть, — роздратовано кинула племінниця.
Цього разу Олена вирішила навідатися в неділю зранку, щоб на власні очі побачити, як проходить той хвалений «догляд».
Вона застала тітку за столом: та щедро, в два пальці завтовшки, намащувала на хліб вершкове масло і клала зверху сир, який Олена купувала спеціально для хворої матері.
— О, Оленко, привіт! — зраділа Світлана. — Я тут саме снідаю, а Галя ще спить. Їй треба сили берегти.
— Ви ж ніби допомагати приїхали? — запитала Олена, намагаючись не дивитися на порожню тарілку з-під нарізки.
— Так я ж поруч, це головне! А ще в аптеку збігаю, як треба буде, — не кліпнувши оком, відповіла тітка, продовжуючи жувати.
Олена зазирнула до кімнати: мати лежала на дивані, втупившись у стелю. Вигляд у неї був втомлений і якийсь розгублений.
— Мамо, тобі щось потрібно? — тихо спитала донька.
— Ні, дитино, все добре, — прошепотіла Галина, але в очах стояв глибокий сум.
Олена сіла поруч і твердо вирішила: так більше тривати не може.
Увечері, коли Світлана вже пакувала свою мініатюрну сумочку, Олена не витримала:
— Знаєте, Світлано Миколаївно, ви приїжджаєте сюди щотижня, нібито доглядати маму, а по факту — тільки їсте за двох і відпочиваєте. Може, вже досить?
Тітка аж почервоніла від обурення.
— Олено, я взагалі-то рідну сестру провідую, а не поїсти сюди їжджу! Яка ж ти невдячна, я стільки сил на неї витрачаю!
— Яких іще сил? На що ви їх витрачаєте? — терпець в Олени вже увірвався.
— Та я взагалі єдина, хто про неї щиро дбає! — гордо заявила тітка. — І, до речі, я дуже розраховую, що Галя мене в заповіті згадає, раз я так самовіддано їй помагаю! — раптом випалила вона.
Олена аж поперхнулася.
— Ви це серйозно зараз?
— Абсолютно, — не змигнувши оком, відповіла Світлана.
— Ви не готуєте, продуктів не купуєте, за вихідні змітаєте все, що я мамі на тиждень приношу! — вибухнула Олена. — Все, Світлано Миколаївно, більше сюди не приїжджайте. Мамі потрібен спокій, а не глядачі в першому ряду.
Тітка грюкнула дверима і пішла, залишивши по собі порожній холодильник і гіркий осад.
Галина тихо плакала на дивані, а Олена сиділа поруч і думала: невже рідні люди можуть бути настільки цинічними?
Після тієї розмови в квартирі запанувала тиша. Галина лежала, уткнувшись обличчям у подушку, а Олена намагалася навести лад у думках і в холодильнику.
Там сиротливо тулилася лише баночка маринованих оливок (їх тітка за їжу не вважала) та пара прив’ялих яблук.
Олена спересердя викинула порожні обгортки від сиру та риби, згадуючи, як у п’ятницю тітка з поважним виглядом діставала з холодильника мамині фрукти:
— Галю, треба їсти вітаміни, бо в тебе лице якесь бліде!
І сама ж усе те змолочувала.
У суботу Олена влаштувала генеральне прибирання і знайшла в кухонній шафці тітчині «заначки»: пачку дешевих пряників і кілька пакетиків найдешевшого чаю, який та привозила з собою, але чомусь завжди пила мамину заварну каву.
— Мамо, тобі не образливо, що Світлана так поводиться? — спитала Олена, складаючи речі.
Галина тільки важко зітхнула:
— Вона ж сестра… Що з неї візьмеш. Усе життя копійку до копійки складала, навіть на собі економила.
— А на інших — і поготів, — буркнула донька.
Галина спробувала усміхнутися:
— Зате в неї завжди є чим похвалитися. Пам’ятаєш, як вона про свої інвестиції розказувала?
Олена згадала, як тітка три роки тому купила дві державні облігації і відтоді вважала себе мало не олігархом. Обидві жінки мимоволі розсміялися.
Але сміх швидко згас. Олена розуміла: якщо не поставити крапку, тітка знову виросте на порозі з порожньою сумкою і вовчим апетитом.
У понеділок вона сама набрала тітку.
— Світлано Миколаївно, я серйозно. Більше приїжджати не треба. Мамі важко, вона швидко втомлюється від гостей.
— Ну звісно, тепер я ворог народу! — награно образилася та. — Я ж тільки добра хотіла!
— Добра? Ви хоч раз мамі щось купили, крім тих кам’яних пряників? — не витримала Олена.
— Я, між іншим, готова була навіть роботу в школі кинути, якби треба було за нею доглядати! — з пафосом заявила тітка.
— Не треба нічого кидати, — крижаним тоном відповіла племінниця. — Просто не приїжджайте.
Світлана кинула слухавку. Олена відчула укол провини, але розуміла: інакше було не можна.
Минув тиждень. У п’ятницю телефон мовчав, і Олена вперше за довгий час не здригалася від бадьорого: «Я вже в електричці, зустрічайте!». У квартирі стало спокійніше, але та тиша тиснула на плечі. Галина раз у раз питала:
— Оленко, а Світлана не дзвонила?
— Ні, мамо, не дзвонила, — відповідала донька, ховаючи роздратування.
— Може, я сама її наберу? — невпевнено пропонувала мати.
— Не треба, мамо, краще відпочинь, — м’яко зупиняла її Олена.
Галина зітхала і відверталася до стіни. Тепер холодильник був повний під зав’язку, Олена сама готувала мамі найсмачніше, приносила улюблені делікатеси, але радості це не приносило. Мати стала ще більш замкнутою, їла як горобчик, майже не розмовляла.
Якось Олена почула, як Галина тихо шепоче сама до себе:
— Все-таки сестра… Хоч і скупа до жаху, але ж рідна кров…
Олена намагалася розважити матір розмовами, та Галина лише кивала і знову поринала у свої думки.
— Я ж думала, Света буде поруч, коли мені зовсім зле стане, — якось прошепотіла вона.
— Мамо, ну я ж із тобою! — спробувала підбадьорити Олена.
— Ти — дитина. А сестра — то зовсім інше, — зітхнула Галина.
Олена все частіше ловила себе на думці, що в квартирі стало аж занадто тихо. Навіть ті безглузді тітчині балачки, її безцінні поради з економії та нескінченні розповіді про шкільну бібліотеку були якоюсь частинкою життя.
А тепер лишилася тільки порожнеча.
Олена все ще злилася на тітку, але та злість уже не пекла. Вона злилася і на себе — за те, що не змогла якось згладити кути, і на матір — за її безмежну, майже жертовну терпимість.
Якось Галина тихо сказала доньці:
— Не тримай зла на Світлану. Вона просто така вродилася.
Олена промовчала і раптом зрозуміла: треба дзвонити тітці й кликати в гості. Мама без неї просто гасне. Схоже, ніякі делікатеси в повному холодильнику ніколи не замінять простої людської присутності, хай навіть такої недолугої.
Цю непросту сімейну історію, де тісно переплелися образа і прощення, розповіла нам одна з читачок, а ми лише надали їй літературної форми. Кажуть, родичів не обирають, і часом їхні недоліки доводять нас до сказу, але в критичні моменти саме кровні узи виявляються сильнішими за будь-які побутові негаразди.
А як би вчинили ви: продовжували б терпіти нахабство заради спокою хворої матері, чи все ж спробували б установити жорсткі межі?
