Дівчинка сиділа у своїй маленькій кімнатці й плакала. За свої десять років їй часто доводилося плакати. Вона розуміла, що зараз на неї чекає черговий крутий поворот у долі, можливо найкрутіший.
Адже завтра суд. Що це таке, вона погано уявляла, але нічого хорошого від цього суду не чекала. І зараз згадувала своє, як їй здавалося, довге і важке життя.
Мама в Олесі була давно залежною, принаймні відтоді, коли дівчинка почала це розуміти, тата не пам’ятала, мама казала, що його зовсім не було. Але Олеся розуміла, так не повинно бути, адже в садочок за її друзями і подругами приходили, і тата.
А за нею іноді не приходив ніхто. Тоді вихователька дзвонила бабусі Тетяні. А бабуся Тетяна була їхньою сусідкою. Та приходила, лаяла недолугу Римму, Олесину маму, і забирала дівчинку до себе.
У тітки Тані навіть було ліжечко, де дівчинка спала, коли мама не поверталася додому ночувати, а наступного ранку сусідка відводила її в садок.
Тітка Тетяна постійно говорила, що її треба віддати в дитячий будинок, що вона нікому не потрібна. Що нікому не потрібна, Олеся розуміла, але в дитячий будинок не хотілося, він викликав у маленької дівчинки страх.
Коли пішла до школи життя її мало чим змінилося, навіть гірше стало. У садочку вона ще була, як усі, у школі вже з першого класу відчувався поділ дітей на тих, у кого батьки були успішними, і на тих, у кого батьки були менш забезпеченими.
За цими показниками Олеся була в самому низу. І з кожним днем цей поділ відчувався все різкіше й різкіше. Мама йшла в загули все частіше, ніде не працювала. Тітка Тетяна, все частіше говорила про дитячий будинок.
Можливо, так би і сталося, але рік тому сталося дві події. У них на сходовому майданчику з’явився новий сусід, і мама перестала пити.
Щоправда, тоді Олеся ці дві події не пов’язувала між собою. Вона добре пам’ятала першу зустріч із дядьком Петром і його сином.
***
Олеся поверталася зі школи, тоді вона ще вчилася в другому класі. Разом із нею в під’їзд зайшли чоловік із хлопчиком, який був менший за неї на зріст і молодший.
– Дівчинко, ти в цьому під’їзді живеш? – запитав чоловік.
– Так, – Олеся з цікавістю подивилася на чоловіка. – На другому поверсі.
– Так зовсім сусіди, ми тепер у двадцять першій квартирі живемо.
– А ми з мамою у двадцятій, – усміхнулася дівчинка.
– Тоді давай знайомитися! – він простягнув руку. – Дядько Петро.
– Олеся, – і поклала свою ручку в його величезну долоню.
– Яке гарне ім’я! – чоловік легенько штовхнув свого сина.
– Стас, – представився хлопчисько і теж простягнув руку.
***
Олеся повернулася у свою квартиру. Чомусь так радісно стало на душі. Не встигла вона отямитися, як пролунав стукіт у двері.
– Хто? – запитала вона.
– Це я, Стас.
Дівчинка швидко відчинила двері.
– Тато сказав, щоб я тебе в гості запросив, — відповів хлопчисько.
Олеся розгубилася. За все життя її ніколи ніхто не запрошував у гості. Хлопчисько посміхнувся, взяв її за руку і по-дорослому сказав:
– Ходімо! Тільки двері зачини.
Зайшли в сусідню квартиру. Чисто і красиво. На накритому столі бутерброди, тістечко.
– Сідай, Олесю, не соромся! – сказав чоловік.
Коли трохи попили чаю, чоловік запитав:
– Ти в якому класі вчишся?
– У другому.
– У мене син у першому, – і тут же запитав. – А батьків твоїх як звати? А то я тут поки що нікого не знаю.
– Маму Римма, а тата в мене немає.
Олеся опустила голову, їй стало соромно, адже дядько Петтро дізнається, що мама п’є, і більше ніколи не запросить її в гості.
– Ой, у нас же там цукерки! – відповів чоловік і вийшов з-за столу.
– А в мене немає мами, – сумно промовив Стас.
Повернувся дядько Петро, поставив на стіл вазу з цукерками:
– Пригощайся!
Більше він ні про що не розпитував, мабуть, все зрозумів.
***
Саме після того, як з’явилися нові сусіди, мама і перестала пити. А далі почалися дива. Мама влаштувалася на хорошу роботу, навела лад у квартирі.
Минув місяць. І одного разу вона прийшла додому разом із дядьком Петром.
– Привіт, Олесю! – привітався чоловік і щось незвичайне було в його голосі.
– Донечко, – таким же незвичайним голосом сказала мама. – Ми з дядьком Петром вирішили, що нам усім краще жити разом.
– Як це? – здивовано запитала Олеся.
– У тебе буде тато і братик, а в дядька Петра – донька, у Стаса – сестричка.
– Звісно, звісно! – дівчинка навіть не могла приховати радості.
***
Вони змінили свої квартири на чотирикімнатну. Дві кімнати були великими, а дві кімнатки – маленькими, одна стала Стаса, а інша – її! Влітку вони поїхали на море на машині дядька Петра. Коли почалися заняття Олеся нарівні з усіма однокласниками розповідала про цю поїздку.
Їй купили телефон, щоправда кнопковий, бо вчителька заборонила з’являтися зі смартфонами. Але як дівчинка була рада, що в неї тепер є телефон.
А ще їй шалено хотілося назвати дядю Петра татом, але розуміла, що він тато лише для Стаса. Це був найщасливіший рік у її житті.
А потім… мама знову почала пити, і щасливе Олесине життя наче закінчилося. Дядько Петро спочатку вмовляв маму, потім вони почали сваритися, з кожним днем усе сильніше.
Потім мама потрапила під машину і її не стало. Дядько Петро цілими днями ходив похмурим. Стаса на літо відправили в табір, а Олеся залишилася вдома.
Вона розуміла, що вирішується її доля і почувалася загнаною в кут маленькою твариною. Приходили з органів опіки. Ставили запитання про те, як їй живеться, як до неї ставляться дядько Петро і Стас. Вона відповідала:
– Добре!
«Мене відправлять у дитячий будинок. Зовсім нікому я тепер не потрібна. Дядько Петро став зовсім іншим. Цілими днями чимось зайнятий. Навіть Стаса в табір відправив, щоб не заважав. Завтра суд».
Вона не знала, що це таке, але одного разу зустріла бабусю Татяну і запитала про це, і та їй зі звичайною для неї прямотою відповіла, що її відправлять у дитячий будинок.
***
У суді був тато і ще якісь тітоньки. Одна з них була головною, це дівчинка одразу зрозуміла, бо вона запитувала, а інші їй відповідали і зверталися до неї: «Ваша честь».
Олеся не сумнівалася, що все це для того, щоб відправити її в дитячий будинок. Адже її навіть посадили далеко від дядька Пера поруч з однією з тіток. Коли всі поговорили, суддя вимовила:
– Олесю, підійди до мене!
Дівчинка встала і підійшла.
– Ти знаєш цього дядька?
– Так, – кивнула головою Олеся.
– Він хороший дядько?
– Так, дуже хороший.
– Дядько Петро хоче, щоб ти стала його донькою, – суддя зробила паузу і запитала. – Ти хочеш, щоб він був твоїм татом?
Очі Олесі розширилися. Сенс сказаного поступово доходив до неї. Посмішка осяяла обличчя дівчинки.
– Так.
Суддя подивилася на чоловіка:
– Петро Федоровичу, суд розглянув вашу заяву і ухвалив рішення задовольнити ваше прохання про удочеріння Олесі. Тепер вона ваша донька, – підштовхнула дівчинку. – Іди до тата!
Він встав, дівчинка зробила крок у його бік, інший і раптом закричала:
– Тату!!!
Чоловік кинувся до неї, обійняв:
– Донечко!!!
