Раннього зимового вечора тротуаром спального району міста йшла висока жінка. Надворі ще було видно, і вечір тішив погодою: зовсім легкий морозець, а вдень світило яскраве сонце.
Зараз сонце хилилося до заходу й переливалося останніми промінчиками у білосніжних, блискучих від інею сніжинках.
Жінці така погода була до душі, вона йшла неквапливим кроком. Висока, поважна, вже немолода — шістдесят із гаком, — вона викроковувала у гарних чобітках і шикарній норковій шубі.
На обличчі жінки проглядалися сліди колишньої краси й легкий наліт, скажімо так, самоповаги.
Доглянута, та й знала собі ціну.
І нехай молоді, закохані роки далеко позаду, Ольга Петрівна, навіть у своєму віці, вміла насолоджуватися життям. Чоловіка поховала десять років тому, довго побивалася.
Як же не журитися, коли прожили вони разом стільки літ, і прожили добре. Сина чудового виростили.
Син поїхав учитися в інше місто й так там і залишився. Одружився, зробив Ольгу Петрівну двічі бабусею. Щоправда, онуків вона бачить рідко. У сина робота, часто провідувати маму немає змоги.
Усе одно Ольга Петрівна не сумувала. У будь-якому віці є свої принади.
Так, їй за шістдесят, і вона на пенсії. Син та онуки далеко, але ж є відеозв’язок. Можна спілкуватися через нього. Та й загалом жила Ольга Петрівна непогано. У неї дві квартири.
Пенсія невелика, але на життя вистачає. Син частенько грошенят підкидає, хоча вона про це не просить і постійно відмовляється.
Син із родиною відвідав її на початку грудня й зробив просто королівський подарунок — шикарну шубу, у якій зараз викроковувала Ольга Петрівна. Вона навмисно йшла повільно, красуючись. Знала, що має чудовий вигляд для пенсіонерки.
Ольга Петрівна не просто гуляла, вона йшла у справі: забрати платню за житло у своїх квартирантів. Живучи у двокімнатній квартирі, другу, однокімнатну, Ольга Петрівна здавала молодій сімейній парі з дитиною.
Вірніше, коли почала здавати, дитини ще не було.
Але квартиранти жили вже п’ять років і встигли обзавестися гарненьким пухкеньким карапузом. Зараз йому два рочки. У невеликій витонченій сумочці Ольги Петрівни лежала шоколадка для хлопчика.
Знайти порядних квартирантів не так-то просто. Ольга Петрівна, давно здаючи квартиру, це чудово зрозуміла. Кілька разів «обпікалася». То із боргами за комуналку її залишать, то квартиру розгромлять.
Навчена таким гірким досвідом, жінка тепер сама щомісяця приходила за платнею, щоб подивитися, чи все гаразд у квартирі, і щоб квитанції за комуналку були оплачені.
Хоча, звісно, з цими квартирантами можна трохи розслабитися. Вони молоді, але дуже охайні. Принаймні Ліза, з якою Ольга Петрівна здебільшого й мала справу.
Ліза виглядала зовсім ще дівчинкою, хоча Ольга Петрівна, у якої були паспортні дані квартирантів, знала, що дівчині двадцять чотири. Але вона така худенька, світлошкіра, з ясним поглядом блакитних очей, що іноді навіть не вірилося, що дворічний товстощокий малюк — її дитина.
Ліза квартиру в порядку тримала, завжди привітна, оплачувала все вчасно. Що стосується чоловіка квартирантки, з ним Ольга Петрівна особливо не спілкувалася.
Коли приходила по плату, він то на дивані перед телевізором валявся, то вдома його не було. Хлопець бурчав привітання, але в діалог із квартирною господинею не вступав.
Іноді Ользі Петрівні здавалося, що він напідпитку, але це, нібито, не її справа. Як до винаймача житла, Ольга Петрівна до нього претензій не мала.
Не кваплячись, жінка дійшла до дев’ятиповерхівки і, піднімаючись на ліфті на п’ятий поверх, думала, чим би смачненьким себе порадувати, коли отримає від Лізи плату.
Цими грошима Ольга Петрівна оплачувала свої комунальні послуги й залишалося ще на маленькі радощі, у вигляді делікатесів. Ольга Петрівна дуже любила червону рибку, морепродукти й могла собі це дозволити. А чому б ні? Вона вже в тому віці, коли невідомо, скільки жити залишилося, і економити їй ні до чого.
Думаючи про те, чи встигне сьогодні зайти до закриття у рибний магазин, Ольга Петрівна натиснула на дзвінок. Був у неї, звичайно, свій ключ від квартири, але навіщо нахабніти, коли квартиранти хороші?
Жінка зненацька нікого не збиралася заскочувати, тож завжди дзвонила й чекала, поки відчинять.
Цього разу чекати довелося трохи довше, ніж зазвичай. В Ольги Петрівни вже майнула думка, що квартирантів немає вдома, коли двері таки відчинилися.
Відчинила їх, як завжди, Ліза, але виглядала вона так, що Ольга Петрівна жахнулася. Почервонілі, вузькі через набрякле обличчя очі й тремтячі руки дівчини наводили на недобрі думки.
Ліза відчинила й відступила в передпокій, зчепивши руки на грудях, намагаючись угамувати в них тремтіння.
— У тебе щось трапилося, Лізо? Ти якось погано виглядаєш. Усе нормально? — ступила до квартири Ольга Петрівна.
Зачиняючи за собою двері, подумала, що Ліза або напідпитку, або хвора з похмілля. Може, минулі вихідні й досі з чоловіком відзначають?
— Ні, Ольго Петрівно, у мене все не нормально, — видихнула дівчина й нерівним кроком пішла до кімнати.
Ольга Петрівна пройшла за нею, помітивши, що чоловіка квартирантки вдома немає. Щобільше, у квартирі все зовсім не так, як завжди.
Був легкий безлад, на підлозі валялися якісь речі, серед яких грав Микитка, маленький син квартирантів. Шафа для білизни була розчинена, частина полиць у ній пустувала.
Ліза взяла звідкись платіжки, простягнула їх Ользі Петрівні все ще тремтячою рукою.
— Тут усе сплачено. Але я не можу заплатити вам за цей місяць. Мені нічим. Можна я залишуся вам винна? Ми з Микитою з’їдемо, завтра ж з’їдемо.
Обличчя Лізи перекосилося, як від ридань, але сліз не було. Зрозуміла Ольга Петрівна причину одутлуватості обличчя квартирантки. Це не випивка, звісно, ні! Нічим таким у квартирі навіть не пахло. Це сльози!
Ліза, вочевидь, плакала довгий час, ось обличчя й опухло, а зараз хоч і кривиться, сліз уже немає, висохли всі.
— Та що сталося? — імпульсивно скрикнула Ольга Петрівна. — Чому ви з Микитою? Де твій чоловік, Лізо? Що у вас тут сталося?
Дівчина опустилася на диван, затиснула обличчя руками, глухо, уривчасто заговорила, всіма силами намагаючись тримати себе в руках.
— Я захворіла, Ольго Петрівно. Уже пів року погано себе почуваю. Постійна втома, занепад сил. Я б давно звернулася до поліклініки, але часу не було. Я ж увесь час із Микиткою. Тут підійшла наша черга до садочка. Микиту взяли в ясельну групу. Загалом, я пішла до лікарні, здала аналізи. У мене онкологія, Ольго Петрівно!
Ліза завмерла, плечі її смикнулися, але рук з обличчя вона так і не прибрала. Після невеликої паузи продовжила:
— Чоловік, коли дізнався, пішов. Андрій так кричав, ніби це я винна у своєму діагнозі. Сказав, що хвора дружина йому не потрібна, і він не збирається зі мною мучитися. Від цієї болячки пішла з життя його тітка, і він бачив, як це важко й болісно протікає. Він не захотів більше таке спостерігати.
Зібрав свої речі й пішов. Сказав, що подасть на розлучення. А в мене немає грошей, зовсім немає. Я ж у декретній відпустці, отримую копійки. Усе, що залишалося, я віддала за комуналку.
А заплатити за квартиру мені нічим, Ольго Петрівно. Зовсім нічим. Я з’їду просто завтра. Дайте тільки зібратися із силами й зібрати речі.
Ольга Петрівна стояла, дивлячись на квартирантку важким поглядом. Худенька, як пташка, Ліза сиділа на краєчку дивана, сховавши обличчя, а поряд із нею, на підлозі, весело грав її маленький син.
Ольга Петрівна одразу подумала, що можна не поспішати до рибного магазину. Схоже, що червоної рибки їй найближчим часом не бачити, «як своїх вух».
Це перше, що спало жінці на думку, але тут же вона картала себе подумки. Про що вона думає, яка риба, коли таке горе перед очима?
Присіла жінка поряд із Лізою на диван, торкнула за плече.
— Подивися на мене, чуєш? Годі вже ридати. Так, це все важко й страшно. Твій чоловік виявився зрадником, діагноз непростий. Але в тебе син, і заради нього ти мусиш якось триматися. Який план дій? Тобі призначили лікування, і взагалі, куди ти збираєшся з’їжджати?
Ліза на Ольгу Петрівну подивилася, але, почувши про план дій, знову скривилася.
— Який ще план дій, Ольго Петрівно? Мені треба лягти в онкоцентр просто завтра, на біопсію для уточнення стадії. А я не зможу. Я сама, розумієте, зовсім сама! Мені немає на кого залишити Микиту, мені ніде жити.
У селищі в мене є бабуся, вона зовсім старенька. Це вона мене виростила. Завтра я поїду до неї. Інших варіантів у мене просто немає. В онкоцентр я не ляжу. У селищі є фельдшерський пункт. Піду туди.
— Навіщо ти туди підеш? Лізо, що ти верзеш? Що зможуть зробити тобі у фельдшерському пункті? Ти вирішила відмовитися від лікування? Твій чоловік пішов і не подумав про дитину, і ти хочеш залишити сина одного?
— А який у мене вихід, Ольго Петрівно? Я, звичайно, могла б відвезти Микитку до бабусі, але вона зовсім старенька, вона не впорається. Та й немає на що мені жити в місті, ні на що і ніде.
Розумієте, мені треба лягти поки що на пару днів. Мені візьмуть біопсію, потім треба десь чекати її результату. Треба часто бувати в клініці. У мене немає такої можливості.
— Боже мій, що за дурниці! — насупилася Ольга Петрівна. — Ти що, у лісі, чи що, живеш? Навколо тебе люди, і не всі такі негідники, як твій чоловік. Я тобі допоможу. Лягай завтра на дообстеження й ні про що не думай. Я поки що побуду тут, із Микитою. Скільки потрібно буде, стільки й побуду.
Повернешся, будеш знову жити тут. Про оплату за квартиру навіть і не думай. Переб’юся якось, не останній шматок доїдаю. Не хвилюйся. Усе, годі киснути! Давай піднімайся й наводь лад у квартирі.
Я поки що додому. Прийду рано-вранці. Поясниш мені, в який садок Микитку водити. За дитину не переживай, я впораюся.
Ліза дивилася на квартирну господиню опухлими від сліз очима й не могла повірити в те, що та говорить. Ольга Петрівна, вона ж така, така… Завжди здавалася Лізі дуже високомірною.
Добре одягнена, жінка, що стежить за собою, не справляла враження добросердої, жалісливої.
Лізі здавалося, що Ольга Петрівна накинеться на неї з лайкою за те, що вона не заплатила за квартиру, а жінка пропонує таке, що не кожен близький запропонує.
— Ну, чого ти на мене витріщилася? — злегка грубувато запитала Ольга Петрівна. — Кажу тобі, зберися. У тебе попереду довгий шлях, ти мусиш його пройти. Ну-ну, не будемо розклеюватися, а то я теж зараз заплачу.
Ліза, не знайшовши слів, притулилася до Ольги Петрівни плечем, і та відчула, як дере в горлі.
Плакати й сентиментальничати зараз не можна.
— Пішла я, мабуть, — піднялася жінка з дивана, — а ти збирайся. Прийду рано. Годин о шостій нормально буде?
У крамницю все-таки довелося Ользі Петрівні зайти того вечора, але вже не за червоною рибою, а за звичайним набором продуктів.
Курка для супу, крупи, м’ясо для фаршу — усе це опинилося у візку жінки й разом із цим вона з’явилася на порозі Лізи о шостій годині ранку. Продукти потрібні, їй же дитину годувати, поки Ліза буде в лікарні.
Микитка завжди Ользі Петрівні подобався, і сидіти з ним виявилося не так уже й складно. Хлопчик хоч і веселий, але поступливий і слухняний.
За мамою, щоправда, сумував сильно. Ольга Петрівна й сама про Лізу думала щохвилини. Переживала сильно. Близько до серця прийняла вона проблеми квартирантки. Така молода, гарненька, і вже такий страшний діагноз!
У Лізи взяли біопсію, і за два дні вона повернулася додому. Потяглося болісне очікування результату. Але, скільки ж радості було в голосі дівчини, коли вона зателефонувала Ользі Петрівні.
— Ольго Петрівно, усе, відомо! Перша стадія. Сказали, що, можливо, мені знадобиться тільки одна операція. Є шанс, шанс на повне одужання!
— От бачиш! — видихнула Ольга Петрівна. — А ти збиралася рукою на себе махнути. Поквапився твій чоловік тебе кинути. Але це навіть і на краще, що він зараз своє справжнє обличчя показав.
Не треба витрачати час на такого мерзотника. Ну що, коли лягаєш на операцію? Мені якось не дуже комфортно в тій квартирі. Поки ти в лікарні, я Микитку до себе заберу.
— Операція тільки за місяць. В онкоцентрі великі черги. Ольго Петрівно, може, я поки що поїду в селище, а ви здасте квартиру? Мені якось незручно жити безплатно.
— Знову ти зі своїми дурницями! Спокійно живи й чекай на операцію. У вас, до речі, продукти ще є? А то я куплю.
— Ні, ну це вже занадто, — схлипнула Ліза. — Ви робите для нас стільки… Я ніколи не зможу вам віддячити.
Минуло півтора року.
У найкращому ресторані міста шуміло веселе весілля. Ольга Петрівна у світлому брючному костюмі сиділа поряд із нареченою, на почесному місці.
Багато хто з гостей вважав, що вона мама нареченої. Ольга Петрівна й сама себе так почувала, ніби вона доньку заміж видає.
Гарна її Ліза, у білій сукні, з діадемою на густому кучерявому волоссі! Красива і здорова.
Заміж виходить за свого лікаря, який півтора року тому зробив їй операцію.
Тоді Ліза сумнівалася в його компетентності. Казала, що надто молодий, хотілося б лікаря досвідченішого. Але вибирати дівчині не доводилося. А лікар почав виявляти знаки уваги молодій пацієнтці.
Не одразу в них щось вийшло. Ліза була дикувата, не вірила чоловікам, після зради колишнього. Єдина людина, кому Ліза вірила в той час, це Ольга Петрівна.
Спочатку була операція, потім нескінченні аналізи та реабілітація. Тільки за пів року Ліза змогла вийти на роботу й почала платити Ользі Петрівні за квартиру, хоча та вже й брати не хотіла.
Ліза стала своєю, рідною. І як із неї можна було брати гроші?
Зараз Ліза з Микиткою переїхали до молодого лікаря. Ользі Петрівні потрібно шукати нових квартирантів. А лікар цей Лізу любить, це всім очевидно. І живе він непогано.
Весілля он яке замовив!
Ольга Петрівна непомітно підсунула до себе ближче тарілочку з червоною рибою. Любить вона її, чого гріха таїти. Посміхнулася, згадавши, як півтора року тому відмовила собі в цьому задоволенні.
Довго потім ще доводилося відмовляти й в інших витратах підтискатися, поки Ліза на роботу не вийшла. Але хіба може якась риба й матеріальні речі зрівнятися з тим, що придбала Ольга Петрівна?
А придбала вона, ні багато, ні мало, майже що доньку. Син живе далеко, але є тепер ще й Ліза, є Микитка. Вони ніколи її не залишать, не забудуть.
Жінка не любила виявляти сентиментальність, але мало не розплакалася, коли Ліза піднялася зі свого місця на чолі весільного столу, щоб сказати тост.
— Я хочу сказати зараз про дуже близьку людину, без якої це весілля не відбулося б, — хрипко промовила Ліза. Злегка відкашлялася, і сльоза блиснула в її очах. — Ольго Петрівно, ви для мене, як мама, якої я ніколи не знала. Дякую Богові за те, що ви є! За те, що зустрілися на моєму шляху.
Життя, як бачимо, влаштоване мудро. Тепло, подароване щиро, повертається сторицею, навіть якщо спочатку здається, що доведеться пожертвувати червоною рибою.
А чи доводилося вам, любі читачі, у житті зустрічати людей, які, на перший погляд, здавалися суворими й гордовитими, а потім виявлялися найдобрішими та найвідданішими?
