— Я хочу, щоб ти пішов, – твердо сказала Ольга, дивлячись на колись коханого чоловіка. Вона проплакала більшу частину ночі, від чого очі стали вузькими, а обличчя набрякло. Лежачи без сну, вона вирішувала, як жити далі – знову знайти спокій, але на самоті, чи терпіти постійні скандали, але зате поруч із чоловіком.
Нині, озираючись назад, вона чітко бачила, що майже всі позитивні сторони стосунків із Романом, вона вигадала сама. Їй захотілося нарешті хоч комусь повірити і жити нормальним життям.
Нормального в їхніх стосунках було небагато – рівно до його переїзду до Ольги. Далі стало так, як скаже Роман: телефонні дзвінки, зустрічі, захоплення, навіть гардероб – він усе контролював. Ольга спочатку сприймала це як доказ любові й турботи. Сміялася, розповідаючи подругам про ревнощі співмешканця до всіх знайомих чоловіків.
З кожним днем приводів для сміху ставало дедалі менше. Життя дівчини звузилося до пунктів: робота, прибирання, готування, близькість. За будь-який дзвінок або затримку в дорозі потрібно було відзвітувати, все особисте листування в мережі прочитувалося без будь-якого сорому. Почалися гучні скандали. А вчора Роман її вдарив.
— Я хочу, щоб ти зараз же зібрав свої речі і пішов з моєї квартири і життя, – повторила Ольга.
— Що, вже набридло сімейне життя? Захотілося свободи, щоб без перешкод водити чоловіків? – Роман примружився. Крива усмішка на злегка пом’ятому після вживання напоїв обличчі виглядала як виклик.
Ольга поморщилася, відчувши запах перегару, який останні дні часто супроводжував чоловіка. Оглянула оманливо розслаблену позу. Вона пам’ятала, як миттєво він виходить із себе, перетворюючись на божевільного звіра, що стискає кулаки і бризкає слиною. Що вона може йому протиставити? З подібними типами працює тільки право найсильнішого.
Можна було у відповідь почати кричати і скандалити, вийти на балкон і залучити до конфлікту сусідів, викликати поліцію… Ольга не могла так вчинити – її з дитинства вчили не опускатися до рівня того, хто нижче. І Роман знав це. Як у такому разі перемогти монстра і самій не стати ним?
— Як хочеш, – промовила дівчина, бачачи, що співмешканець не прагне з’їжджати. Узяла телефон і під уважним поглядом чоловіка набрала номер.
— Вадику, привіт. Ви з хлопцями випадково не біля гаражів? Чудово. Мені допомога потрібна – дещо до смітника доставити. Так, те, про що ми з тобою говорили. За двадцять хвилин підійдіть. А скільки вас? Ні, всі не потрібні. Візьми пару друзів. Думаю, що впораєтеся.
Ольга під час розмови дивилася на Романа. Наприкінці вона посміхнулася, бачачи, як у чоловіка стиснулися від злості губи і заходили жовна. Не кажучи ні слова, він пройшов до спальні, склав свої речі в сумку, жбурнув на підлогу ключі від квартири і вийшов, крикнувши наостанок гучну образу.
На виході з під’їзду його ледь не збив натовп хлопчаків років десяти, але Роман проігнорував їх, побачивши, як ідуть до під’їзду чоловіки. За хвилину його силует зник за рогом.
— Доброго дня, тітко Оль! – хлопці юрбою ввалилися в передпокій.
— Привіт, хлопчики! Не втерпіли і всі прийшли? Добре. Ось ці коробки – на смітник, а в цих – журнали. Ось ще коробка з непотрібними речами. Забирайте. Так, ще я вчора пиріжків напекла, але дядько Роман поїхав, а мені самій не з’їсти стільки. Впораєтеся?
— Звичайно! А надовго він поїхав? – запитав сусідський хлопчик Вадик, якому раніше часто діставалися кулінарні експерименти Ольги.
— Думаю, що назавжди! – усміхнулася дівчина…
Цінуйте себе і свій час.
