— Дівчино! Олено! — Вибачте, це ви до мене? — Так. Поверніть мого чоловіка.
Олена аж пирснула зі сміху. Повернути чоловіка? Так, це вже за межею.
— Здати його вам по гарантії? Чи ви відкликаєте партію товару? Ольго, Артур не телефон, який я у вас купила. Ви розійшлися. — Я знаю, але… він моя доля, розумієте?
Уже зовсім за межею.
Але в Олени, дивлячись на худеньку, маленьку, заплакану жінку в мішкуватому пуховику (вона Ольгу спершу навіть не впізнала), стиснулося серце. Як це можливо? Коли співчуваєш колишній свого нинішнього?
— Ольго, він не віслюк на мотузочці. Я не можу привести його до вас додому. Навіть якщо я його прожену, він не повернеться до вас. — Ви проженете! А я його… я придумаю щось, і він мене знову полюбить. — Ольго… Зверніться до психолога.
А куди її ще послати? Ні, «послати» Олена може, за нею не заіржавіє.
Вона дівчина витончена, з інтелігентної родини, але легкою здобиччю її вважати не варто. Коли треба, Олена всіх побудує. Але тут випадок особливий. Делікатний.
Олена познайомилася з Артуром, коли він перебував у процесі розлучення. Це не класичне «ой, та ми з дружиною просто живемо разом, як сусіди», а він справді розлучався.
Вони тоді вже роз’їхалися.
Олена воліла не розпитувати чоловіка про минулі стосунки, годі тягнути в майбутнє ці баласти, а Артур про Ольгу говорив дуже… мало. Що вона дивовижна жінка, але не для нього.
Ольга й була дивовижною жінкою, але виявилася абсолютно не здатна відпустити Артура.
У перший тиждень, як Артур переїхав до Олени, дівчина звернула увагу, що мобільник у нього постійно на режимі без звуку.
— Чому звук завжди вимкнений? — запитала вона. — Колишня допікає повідомленнями та дзвінками. — То заблокуй. — Блокую. Вона купує нові сімки, пише з чужих телефонів, знаходить якісь сервіси для відправлення повідомлень…
— Вона що, в тебе була… з дивацтвами? — Ні. Доки я не сказав, що розлучаюся, все було гаразд.
Олена тоді в це не полізла.
Адже, він їй не син, а майбутній чоловік. Сам має напоумити колишню.
Але Ольга вийшла на Олену сама, і вперше підстерегла її біля студії манікюру, куди Олена ходила раз на місяць, чим без остраху ділилася в соціальних мережах.
— Олено! — Ви… Ольго, — Олена згадала профіль Ольги в соцмережі. — Так! — Я не питаю, як ви дізналися, що я тут буду, я сама розповідала про це не раз, але як ви вгадали день? — Я чула, як Артур говорив, коли стояла біля вашого під’їзду… Але час він не назвав, тому я прийшла ще вранці.
Олена від неї втікала так, що вітер свистів у вухах.
Ще обіллє чимось. З цією ненормальною треба бути обачною.
Сьогодні Олена, порадивши Ользі звернутися до психолога (а краще — до психіатра), швидко зникла за залізними дверима під’їзду. Їй це вже не здавалося маленькою дивиною.
У всіх бувають важкі розставання, коли здається, що нічого світлого в твоєму житті вже не станеться, попереду тільки порожнеча й морок, ось люди й чіпляються за колишніх, як за рятувальне коло.
Але Оля злетіла з котушок.
— Артуре, я настійно прошу, ні, я вимагаю, щоб ти поговорив зі своєю колишньою. Мені з дому вийти страшно!
— Вона тобі погрожувала?
— Ні.
— Тоді що страшного?
— Вона за нами ніби полює. Артуре, не я маю віддуватися за тебе. З’їзди до неї і все з’ясуй, якщо у вас залишилася якась недомовленість. Вона небезпечна для нас. Ба більше, вона небезпечна навіть для себе!
— Побігає й сама відчепиться. Олено, якою дурницею ти займаєшся? Ой, давай тоді твоїх колишніх згадаємо, і будемо вирішувати всі їхні проблеми. Ні, для початку дізнаємося, у кого з них могли залишитися до тебе почуття!
Раптом вони страждають, плачуть ночами, їсти не можуть. Чіп і Дейл поспішають на допомогу. Ольга – моя колишня. На цьому крапка. Я нікому з вас не брехав. Я розлучався з нею, коли зустрів тебе.
Наш шлюб офіційно розірвано. Усе за-кін-чи-ло-ся.
— Ти так само будеш тут розсиджуватися й їсти сир, якщо вона знову підловить мене на вулиці, тільки вже з знаряддям нападу?
— Оля абсолютно нешкідлива людинка, їй просто потрібно більше часу. А мені потрібна нормальна їжа! Олено, хоча б сир нормальний, а не ця творожна дурниця! Я не можу цим наїстися. Ти пережувати його не встиг, як уже знову зголоднів.
— Що, на супермаркет замок повісили? Чому не зайшов?
— Думав, ти зайдеш.
— На жаль. Мені ще в басейн сьогодні бігти.
— Який басейн, коли в тебе чоловік не нагодований?
— Перше. Працюємо ми однаково. Друге. У контейнері є котлетки з індички.
— Як голосно звучить! Котлети. Без солі та спецій. Ненабагато калорійніше твого сиру.
— Ну, я харчуюся так. Готувати тобі окремо я не можу.
Якось і незатишно стало.
Тим часом Ольга подалася до ворожки.
Їй потрібно було побачити свою долю в найдрібніших подробицях, щоб знати, як довго доведеться чекати Артура, коли він знову її полюбить.
Жінка виявилася небагатослівною:
— Не твоя він доля.
— Як не моя? Моя! Мені краще знати!
— Ні, не твоя.
— Ви просто не знаєте, який чудовий у нас був шлюб. Я ж… робила все, щоб він був щасливий. Сорочечки, супчики, голубці… Він у мене ніколи другий день одне й те саме не їв. Чого мужику ще потрібно?
— Почуття, Ольго. До вас у нього почуттів і не було, лише суцільний прагматизм.
— Праг… що?
— Прагматизм. Домробітницею ви для нього були.
— Ні! — Вперше бачу таку впертість. Не ваш він чоловік!
— Тоді чий? Її? – Ольга питала про Олену.
— І не її.
Від віщунки Оля вийшла з почуттям марно витрачених трьох тисяч гривень. Прикро. Але це фальшива ворожка, самозванка! Вона нічого не бачить, ось і вигадує всяку нісенітницю.
Як же забрати Артура…
А здається, що його скоро й забирати не доведеться. Тому що справи в нього з Оленою йшли кепсько.
Олена дівчина самодостатня. У неї своя робота, свої плани, свій розпорядок дня.
Під який треба підлаштовуватися Артурові. Під нього підлаштовуватися вона не хоче.
Якщо Олена йде на манікюр, то вона йде на манікюр.
Олена харчується корисною їжею? Меню на тиждень не буде переглянуте на користь бажань Артура. Готуй сам.
— Жодного чистого светра, — кудись у простір обурювався Артур, — Жодного. Уже зима настала, я мерзну на роботі в цих сорочках, а светри, які я перевіз до тебе й поспіхом запхав у комірчину, так там і пролежали аж до грудня. Зім’яті, у плямах, не випрані перед зимою… Олено, ти мене взагалі слухаєш?
— Так-так, — вона посьорбувала лате, — Светри гарні.
— Ні, вони не випрані і не попрасовані!
— То випери. Не пам’ятаєш, де пральна машинка?
— Ні, це нікуди не годиться. Олено, треба дещо прояснити. Я чоловік. А чоловікам подобається, коли про них піклуються. Нам подобаються чисті кофти, а несмачний сир без сметани нам не подобається!
— До чого тут я і твої кофти?
— Як до чого? Ти моя дівчина. Ось Оля…
— Що? Що Оля?
— Оля міркувала інакше.
— Оля й зараз за тобою побіжить хоч на край світу, то не пізно ще до неї повернутися.
Але з Олею все було… прісно. Несмачно, як цей одновідсотковий сир. Тому він і розлучився. До Олени в нього почуття, але відчуття, що вона абсолютно цього не цінує. Його не цінує.
Коли він ішов від Олі, то відправив їй повідомлення «Вибач, але ми надто різні», думаючи, що перекриває собі всі шляхи до відступу, але Оля й зараз не проти, щоб він повернувся, щоб усе було по-старому.
То, може?..
— Олено, а я й справді можу піти. Що тоді? — постарався говорити без емоцій Артур, — Ти будеш переживати? Сумувати? Що взагалі для тебе означає любов? Тому що ти живеш зі мною, обіймаєш, зізнаєшся у своїх почуттях, але за хвилину я вже прямо відчуваю твою байдужість.
Готувати ти не любиш. Гаразд, для себе не готувала, але для мене ти не зробиш винятку? Серйозно? Ти знаєш, що я звик до ситних вечерь, то постарайся для мене. Зазвичай так чинять у нормальних парах.
Стараються один для одного. Але в тебе то йога, то манікюр. Це тобі дорожче. Я пішов від Олі, і вона місця собі не знаходить, плаче, бігає за мною, навіть тебе просила мене повернути.
Вона смішна і дурна, вона нав’язлива і ніяка, але вона мною дорожила і дорожить. У тебе до мене які почуття зараз?
— З такими-то заявками? Гм, Артуре, я думала, що це Оля з дивацтвами, що вона потрапила в співзалежні стосунки, і в неї нездорова прив’язаність до тебе, тому що весь її світ буквально крутився навколо тебе.
Але, мабуть, тобі воно не дуже-то й заважало. Ти насолоджуєшся тим, що жінка живе лише твоїми інтересами.
Оля від них відстала.
Вона не оголошувала про це під їхнім будинком у мікрофон, але відстала. Не чатувала після роботи, не дзвонила й не писала.
Похід до ворожки їй не допоміг, зате допоміг дзвінок мамі — «якщо ти його кохаєш, то відпусти, нехай він знайде щастя з іншою жінкою». Заради того, щоб Артур був щасливий, Оля піде на все.
Вона задумалася над тим, що сказала мама, і поступово дала спокій колишньому.
Оля провела непогані вихідні з друзями в горах.
А вдома її чатував, як він думав, приємний сюрприз. Приз переможниці.
— Олю, привіт! — Артур хотів спіймати її в обійми, — Вибач, що сам зайшов. Я думав, ти в неділю вдома. Ти ж часто сиділа вдома. Практично завжди. Тому я зайшов, хотів тебе розбудити, а ти кудись поїхала з ранку-раненько.
— Я ще в п’ятницю їхала.
— Так??
— Поверни мені ключ.
— Я можу й сам повернутися, — сприйнявши її мовчання за згоду, Артур розійшовся, — Ні, з Оленою це каторга! Сам готуй, сам пери, навіть у супермаркеті з візком штовхайся теж сам. Вона егоцентрик. Усе дай, дай, дай. Усе для неї. Не те, що ти.
Олі належало заплакати від щастя, що звалилося на неї. Тим паче, вона сама за ним бігала.
Але тумблер клацнув.
— Ти прийшов по обслуговування? Дякую, я пас.
— Пас?? Вас, жінок, не зрозумієш. Сама мене добивалася, а тепер сама й приймати не хочеш? Олена хотіла зі мною родину, але потім повелася так, ніби їй байдуже, є я чи ні. Ти за мною бігала, а тепер тобі теж начхати?
— Я поступаюся їй.
— Але вона мене вигнала!
— Тоді ти будеш вільним.
***
Це драматичне завершення трикутника є яскравим підтвердженням старої істини: чоловіки йдуть не до кращої, а до зручнішої.
Але щойно «зручна» жінка відмовляється від ролі служниці, інфантил одразу біжить шукати старого комфорту.
Ольга та Олена виграли обидві: перша — позбулася споживача й знайшла самоповагу, друга — вчасно зрозуміла, що «чоловік» — це ще одна дитина у родині.
А як ви вважаєте, чи повернеться Артур до Олени, чи, може, Оля таки передумає?
