З чого вона раптом стала Морозихою, навряд чи точно скажуть. І прізвище у неї зовсім не Мороз, а Василькова. Ганна Василькова. І червоного носа немає, як у деяких… ну хіба що, вона велика, білява, мовчазна.
Ганна завжди була небагатослівна, ще з дівчат. Не пощастило їй: залишилася сиротою змалку й виросла в бабці, яку доглядала потім до самого її кінця. А перед відходом бабусі вийшла заміж.
Підметушилася Марічка Коротченко для свого молодшенького – для Семена. У них три дівки старших, а Семен молодший. – А що, Семенчику, буде тобі міцна дружина, – порадила Марічка, пригледівши добротну дівку, якій важкий оберемок сіна на вила підхопити – раз плюнути. Ну, міцна дівка.
Семен згадав грудасту Ганну Василькову і на знак згоди кивнув. Старші сестри теж схвалили.
Сватали швидко, і в одну мить опинилася Анна в родині Коротченків. Марічка відселила їх у літню кухоньку.
Семен – хоч і молодий, здоровий, але з лінню, все за нього старші сестри робили, коли маленьким був. Та й навіть коли вже не маленьким. А нині сестри заміж повискакували, а Семен із молодою дружиною і з матір’ю на садибі.
Ганна з ранку до ночі на господарстві крутиться, а Семен потягується, та з хлопцями біля клубу топчеться. Ганна раз покликала, інший раз за ним сходила… і знітився Семен. То гаркне на неї, то штовхне, а то й руку підніме.
Марічка тільки руками розводить: – Молодшенький він у нас, терпи, у сім’ї живеш…
А Семен напідпитку прийде, змусить чоботи стягнути, а потім довго сварить Ганну і за крупність її, і за обличчя не таке, як у Катьки Ликіної… Ганна візьми та й скажи у відповідь: – Чого ж не одружився з Катериною?
А він її за косу і на мороз. – Зачекай, охолонь, щоб надалі чоловікові не перечила.
Катерина ж Ликіна розлучена була вже, нового мужика виглядала, ось і забрів до неї Семен. У селі хіба приховаєш? Ніч надворі, пішла Ганна за чоловіком… а він за столом у Катерини на стільці, як на троні сидить. Побачив дружину, побагрів від злості. Одягнувся, взяв нашвидкуруч дружину за косу й повів селом, зупиняючись, щоб стусанів наставити.
А вдома – в кухоньку на гачок, а Анну на морозі залишив.
Пішла вона від нього через два місяці. Вважай, що втекла в хатинку бабці покійної. Марічка втомилася людям говорити, який Семенчик в неї хороший, а Анька – невдячна. Ні фігурою не вийшла, ні обличчям… і приданого кіт наплакав… пригрів її синочок…
Загалом, може, ще відтоді, як на мороз від чоловіка вибігала, прозвали її Морозихою, – зараз не згадаєш. А може пізніше, коли в садок працювати пішла. У Ганни Василькової на той час доньці вже три роки було. Від кого – ніхто не знає. Але не від Семена – точно. А те, що Клавка Гусакова їй вікна розбила – теж мало хто пам’ятає. Думала Клавка, що чоловік її до Анни заглядав (люди сказали).
Ганна другого ж дня прийшла до Гусакових, заставши саму Клавку та її матір.
— Ось ті хрест, – сказала Анна, – немає на мені провини, навіть поруч зі мною твій мужик не стояв.
Клавка сторопіла, не очікувала, що Ганна наважиться до неї прийти.
— Ти ось вікна мені спотворила, а в мене дитя мале, замерзнемо ми…
— А якщо не Вітька мій до тебе ходив, то хто? – Клавдія як вовчиця, кинулася на Анну, сповнена рішучості випхати її з дому.
— Немає таких у нас у селі, крім Семена нікого тут не знала… як мужика не знала. У район я їздила, і в чужі сім’ї не заглядала, батько в моєї Ольги чоловік неодружений…
— То хто ж він? – уже з цікавості запитала Клавдія.
— Я тобі присягнулася, що не твій це Вітька, а про інше – не питай, моє це… і майно мені не псуй… де мені тепер стільки скла набратися…
Ганна прихилила голову біля одвірка і заплакала. Вона не плакала, навіть коли Семен її ганяв через свій поганий характер, а зараз – заплакала.
— Ой, гаразд, може, я й помилилася, – сказала Клавдія, – мій же дурень ще той, так і стежу за ним, не життя, а каторга. Ти он Семена позбулася… а я терплю.
— Ну, так діти у вас, – з розумінням сказала Ганна.
А наступного дня Клавдія прийшла до Ганни з чоловіком Віктором. – Ти скло добула? – запитала вона.
— Та ось дід Петро має привезти.
— Ну, то ось тобі підмога, Вітя вставить скло… і гроші ось візьми за скло.
Віктор повів плечима, шмигнув носом, оглянувши фронт робіт. – Ну, а що… зробимо… а то ж і заяву на тебе напише, – він із докором подивився на дружину Клавдію.
— Та що ти, не напишу, ти мені головне – зроби, а то Ольку свою в сусідки тримаю…
Клавдія відвела погляд – соромно стало, що зопалу вікна розбила.
***
Тільки-но пішла Оля до садочка, так і Ганна туди – нянечкою. Садок у селі невеликий, усі одне одного знають, і незабаром дітвора стала звати Анну «няня Аня». Але перша буква її імені у малюків «зникала» і виходило: «няняняня» з наголосом на другий склад.
А потім одного Нового року дід Петро захворів, і весь колектив садка кинувся шукати Діда Мороза. А часу було обмаль: хто на роботі, кому ніколи, а хто і зовсім боявся на себе брати таку роль. Загалом, велика нянечка Ганна Василівна Василькова взяла на себе відповідальність.
До півночі вчила слова, хоч їх не так вже й багато. І найбільше боялася, що її «розкриють» дітки і сміятимуться.
Але діти дивилися на неї як на диво, вірячи кожному слову і приймаючи з її рук подарунки.
А потім, після свята, під час тихої години, шестирічний Павло подивився на неї заворожено і пошепки запитав: – Няня Аню, ти Морозиха?
Ганна присіла поруч, поправила ковдру, нахилилася і також пошепки відповіла: – Морозиха Павлику, Морозиха.
— Няня Аня, а я здогадався… тільки я нікому не скажу, чесно-чесно…
Вона зітхнула. – Добре, Павлику, тільки ти про це знаєш.
І Павло знову щиро на повному серйозі видав: – Ніхто не дізнається, що няня Аня – дружина Діда Мороза.
І тут Ганна мало не звалилася з краєчка ліжка від сміху, який треба стримати будь-що-будь. – Спи, – сказала вона хлопчикові і поквапилася піти.
***
Нічого не змінилося в житті Анни. Тільки донька Оля підростала. Той самий будиночок, той самий городик, ті самі кури у дворі. І також на Новий рік вона вбиралася в Діда Мороза. Хлопчик Павло вже виріс, закінчив школу, і забув, що колись насмішив Анну, назвавши Морозихою.
І на роботі її все одно позаочі, а іноді й в очі, ласкаво називали Морозихою. – Ну що, Морозихо наша, виручиш на свято?
— А куди подітися? – відповідала Анна. – Буде вам Дід Мороз.
— Мамо, ну тобі не набридло? – запитувала Оля. – Щоразу – Дід Мороз.
— Ну, що поробиш, не всім же принцесами бути. Це ти в мене красуня, а мати в тебе – тітка велика…
— Ну і що, – Олька починала лащитися, обіймаючи матір, – зате ти добра, тебе на роботі всі люблять. Он усі дітлахи бігають за тобою, як побачать, на всю вулицю кричать: «Няня, няня…»
Олька дивиться в очі матері і раптом несподівано запитує: – Мамо, а хто мій татко? Бабусі в магазині говорили, що Семен Коротченко батько мій… тільки я не хочу, не подобається він мені… злий якийсь…
Анна обійняла доньку, притиснула до себе. – Не слухай нікого, і сама поміркуй: від Семена я пішла… а ти зʼявилася через рік… невже я тебе дванадцять місяців виношувала? Ось як пішла від нього, наче відрізала, десятою дорогою намагалася обходити.
Був у районі вдівець один, старший за мене, ветеринаром працював… хороша людина, заміж мене кликав. А я, дурненька, побоялася, перебрала лиха з Семеном, думала, сімейне життя завжди таке буде, ось і протягнула час. Ти вже в мене була, а я все відмовлялася і в село його до нас не пускала, щоб люди не пліткували.
А коли надумала… не стало його… серце… зараз шкодую, хай хоч крапля, а наше щастя було б.
Вона зітхнула… Ну, нічого, зате ти в мене є.
— Як же так? І все? А ще що-небудь знаєш про нього?
— Син у нього вже дорослим тоді був, у місті жив…
— А він знає?
— Що ти? Навіщо? Син матір свою покійну пам’ятає, навіщо йому про мене знати… та й не знаю я, де він зараз. Ти ось що, Олю, не думай про це, ти в мене он яка ладна виросла, красуня й розумниця, думай, куди вчитися далі підеш. Може в технікум?
— Мамо, а я в інститут хочу…
— Ой, – Анна злякалася, – це ж який тягар на себе звалиш…
Оля сміється. – Та який тягар? Книжки читай, на лекції ходи, та іспити складай… не страшно мені, зате донька в тебе буде з освітою.
І Анна відпустила Олю. У самої в середині все заграло від думки, що донька інститут закінчить.
***
Роки йшли, а Ганна Василькова, як і раніше, працювала в садочку, і також на Новий рік одягалася в костюм Діда Мороза. Уже Оля закінчила інститут і вийшла заміж, обзавелась двома синами, і разом із чоловіком приїжджає провідати матір.
На той час Ганна збудувала на садибі невеличкий будиночок, бо хатинка зовсім стара була. Будувала довго, спочатку відкладала гроші, а потім витрачала їх. І ось уже в дев’яності, коли прийшов час вийти на пенсію, завідувачка попросила ще попрацювати.
— Залишуся, – без жодних примх погодилася Ганна Василівна, – тільки Діда Мороза іншого шукайте. У мене і голос уже не той, і сили, що раніше, не ті, та й костюм тріщить на мені, роздобріла я.
— А ми вам новий костюм замовимо, якраз під вашу комплекцію.
— Наталіє Юріївно, пожалійте, ну яка я вам Морозиха…
Завідувачка по-свійськи обійняла її і сказала: – Справжнісінька Морозиха, найулюбленіша…
***
Зимового ранку, незадовго до Нового року, посигналили біля воріт. Ганна думала, донька з чоловіком приїхала, хоча вони зазвичай не сигналять, проходять та й усе.
Вийшла, накинувши теплу шаль. Машина легкова – незнайома. І вийшов чоловік років п’ятдесяти, якого ніколи тут не бачила.
— Доброго дня… ви Ганна Василівна Василькова?
— Це я, – розгублено сказала Ганна.
— Поговорити б нам.
— Так проходьте, я щойно грубку розтопила, води ось прихоплю.
— А давайте допоможу вам, – він узяв відро і тим самим ще більше збентежив господиню.
Вона поставила чайник, і не поспішала ставити запитання. Раз людина приїхала, значить, щось важливе.
— Я взагалі не місцевий, перший раз у вас. Школу в райцентрі закінчив, а потім поїхав навчатися і з того часу рідко в ці місця приїжджаю. Коли був живий батько, навідувався, а потім… як батька не стало, будинок родичам віддав, попросилися пожити. Мені він ні до чого, я тоді за розподілом поїхав в іншу область завод будувати. – Він підняв на неї очі, – ви, напевно, здогадалися, що я син Олександра Івановича… Мороза.
І вона заморгала часто, ховаючи сльози.
— Зрозуміла, зрозуміла… Володя тебе звати, говорив мені Саша про тебе…
— Так, ось так вийшло, – він зітхнув. – Речі, які були, на горище нові господарі закинули, там і листи різні були. А тепер діти родичів роз’їхалися, а самих їх вже немає… і ось дістався я до горища, щоб порядок навести, там і знайшов у документах лист від батька… не встиг він його надіслати… через багато років знайшов.
Чоловік дістав акуратно згорнутий листок. – Ось він цей лист, батько в ньому якраз про вас пише… з нього я й дізнався, що сестра в мене є, що одружитися хотів… але хвороба підвела.
Анна стала витирати обличчя світлим рушником.
— Усе життя його пам’ятаю… хороша людина була… тільки я побоялася заміж вийти… тягнула чогось… а тепер шкодую, може він і прожив би довше…
— Не звинувачуйте себе, у батька було хворе серце… адже я приїхав, щоб вас побачити і сестру…
— Ох, то Оля з сім’єю в місті, діти там навчаються… я вам адресу дам, якщо забажаєте, то можете зазирнути.
— Звісно, побажаю! Дуже хочу побачити. Кажуть же: краще пізно, ніж ніколи… І взагалі, Ганно Василівно, звертайтеся, коли допомога потрібна буде.
— Та яка допомога, Володенько, вистачає мені… ти краще з Олею зустрінься, радість для неї буде, вона завжди хотіла батька побачити, коли маленька була, а його вже не було. А ти, Володимире Олександровичу, схожий на нього, от наче Сашу перед собою бачу.
***
Коли машина від’їжджала, вона зі сльозами дивилася вслід, проводжаючи як найдорожчого гостя, як рідну людину.
— Ганно Василівно, що за начальство до тебе на такій дорогій машині приїжджало? – запитала сусідка, що навпроти.
— Родич приїжджав,- з гордістю відповіла Ганна.
— Щаслива ти, Анно, рідня в тебе багата, не дивись, що Морозиха. – Сусідка ойкнула, проговорившись. – Вибач, Ганно Василівно, назвала тебе Морозихою, от звідки воно прилипло – не знаю.
— Та й нехай прилипло, мені подобається.
Анна посміхнулася, вдивляючись у білосніжну далечінь, де темною крапкою маячила машина Володимира. І стояла вона біля воріт, згадавши, що знову буде на свято Морозюхою – тією самою Морозюхою з теплою душею і чуйним серцем.
