— У тебе що, є син?! Чому ти ніколи про це не казав?
— Мамо, відчепися, я нічого не знаю, сам уперше про це чую!
— То може, вона все бреше? Може, хоче тебе використати? Ти тільки скажи правду, синочку!
— Та хто ж її знає, ту правду! Мені на роботу час збиратися, не знаю я нічого!
***
Рано-вранці у їхні двері несподівано пролунав різкий дзвінок. Мати пішла відчиняти, а Микита ще лежав у ліжку і ліниво потягувався.
Матері він брехав, що нібито кудись поспішає на роботу, але насправді днями його знову звільнили. Він уже й збився з ліку, скільки робіт змінив, та й нащо їх запам’ятовувати?
Учора він віддав матері частину получки. Мати з батьком тішилися, що в сина нібито все налагоджується. Ну, от і нехай собі радіють, а він пару-трійку днів відпочине, дух переведе, а там уже знайде собі щось інше.
На останньому місці він матраци пакував і вантажив для продажу, а до того — диванами в меблевому торгував, навіть цілим менеджером був!
Свого часу мати силоміць змусила його закінчити технікум, батька примушувала його туди возити й контролювати кожен крок, тож у Микити навіть який-неякий диплом є!
Батьки в нього вже пенсіонери. Дали йому життя пізно, майже в сорок років, і тепер трясуться над ним, як над кришталевою вазою.
Усе щось від нього вимагають, жити спокійно не дають! Іноді це страшенно дратує, але загалом Микита їх любить. Матері завжди посуд допомагає помити, та й батькові, якщо треба, завжди готовий підсобити.
Не такий вже він і поганий, навіть не закладає за комір, як сусідський Антон. Просто йому… нудно жити.
***
— Ви точно помилилися, дівчино! Який ще синочок? Наш Микита не одружений, і дівчини в нього жодної немає! Що ви таке вигадуєте? — мама говорила дуже голосно, голос її зрадливо зривався, вона помітно нервувала.
А потім крикнула ще гучніше, щоб син точно почув:
— Микито! Синку! Та вийди й скажи цій дівчині, що вона помилилася дверима! Ну що це за неподобство з самого ранку?!
Микита ще раз солодко потягнувся, неохоче встав, натягнув старі спортивки і зім’яту футболку та вийшов у коридор.
На порозі стояла худюща дівчина, коротко підстрижена, а поруч із нею — якийсь малий хлопчик.
— Микито, я вчора тобі весь день писала і дзвонила. У мене тут така ситуація… Я в лікарню лягаю. Надовго, на серйозне лікування. А крім тебе в нас більше нікогісінько немає. Ти ж знаєш, я кругла сирота. Мені від тебе нічого не треба було, я б сама сина підняла, але зараз мені дуже потрібна допомога!
Микита протер заспані очі. Спершу він навіть не впізнав Таню. Так ось хто йому вчора весь вечір надзвонював і повідомлення слав, а він їх навіть не відкривав!
Та сама Танька. Весела, гучна, заводна — справжня душа їхньої компанії. Вони тусувалися разом років зо шість тому, по молодості. А зараз Микиті вже й неохота з тими компаніями по барах мотатися. Але як же дивно, що вона раптом до нього прийшла!
— Це твій син. Я ж тобі тоді казала, ти що, не зрозумів? — тихо, майже пошепки запитала Таня. — Ну так, ти, мабуть, подумав, що я жартую, що хочу тебе повернути. Ми ж тоді просто розбіглися і все. Та не треба мені від тебе нічого, ти взагалі не в моєму смаку! Просто… так склалося життя…
— Мій син? — до Микити нарешті почав доходити сенс її слів.
Хлопці тоді й справді плескали язиками, що у Таньки син, і що нібито від нього. А потім пішли чутки, що вона вискочила заміж і кудись поїхала. Та він їй нічого й не обіцяв!
Таня була дівчиною зовсім з іншого світу, старша за нього на сім років. У неї нібито батько був якийсь крутий бізнесмен, а мати померла. Вона вже університет закінчила і працювала. Микита тоді думав, що це просто примха багатої дівулі — тусуватися з таким, як він.
— Про батька я тоді набрехала, я з дитбудинку, — ніби прочитавши його думки, сумно всміхнулася Таня.
— А решта — чиста правда. Ти пробач, що воно так несподівано звалилося… Я його потім обов’язково заберу, добре? Мені вже бігти треба, без цього лікування я точно не витягну. Допоможи, прошу! Ти ж колись був добрим, я пам’ятаю…
Микита стояв і очманіло витріщався на Таню. А вона тим часом поставила на підлогу дорожню сумку і міцно поцілувала хлопчика.
— Тут його свідоцтво про народження, медичний поліс і трохи грошей. А тут — речі. Його садочок на вулиці Миру, 15, я там виховательок попередила. Все, я побігла, вибачте мене! А, так, його звати Славко. Не бійся, він у мене дуже самостійний хлопчик.
Таня швидко, ніби крадькома, ще раз поцілувала малого в маківку, різко розвернулася і вискочила з квартири.
Було чути, як вона швидко збігає сходами, а потім гучно ляснули вхідні двері під’їзду.
Микита так і лишився стояти мовчки, приголомшений. Та й мама його теж не знаходила слів.
— Тату, а де я буду спати? — малий діловито підтягнув до себе сумку і легенько смикнув Микиту за край футболки.
Валентина Іванівна теж розгубилася і мовчки переводила погляд то на свого сина, то на… онука?
Микита нервово наїжачив волосся п’ятірнею, ніби намагаючись прокинутися від якогось дурного сну. Глянув на хлопчиська і приречено зітхнув:
— Зі мною в кімнаті спатимеш. А де ж іще… Пішли, покажу твоє місце.
— Ти що, серйозно думаєш, що вона не бреше? — нарешті вийшла зі ступору Валентина Іванівна.
— Розберемося, мам. Ну не виставляти ж малого на вулицю, — похмуро буркнув у відповідь Микита.
Хоча сам він навіть уявлення не мав, що тепер буде з ним робити. Він же ніколи всерйоз не задумувався над тим, що десь у нього може рости син.
Тієї ночі Микита так і не зміг склепити повік. Поруч, на розкладному кріслі, солодко сопів його син. Це просто ніяк не вкладалося в його голові.
А на ранок Славко встав ні світ ні зоря, сам умився, почистив зуби і почав термосити Микиту:
— Тату, вставай! Ти ж на роботу спізнишся! А мені в садочок треба.
— На яку ще роботу? — спросоння, не подумавши, ляпнув Микита.
— На звичайну! Ти ж дорослий дядько. Омлет будеш? Я вмію готувати. Давай, одягайся швидше! — суворо скомандував новоспечений син Славко. І Микиті раптом стало по-справжньому соромно перед цим малим.
За тиждень Микита таки влаштувався на нову роботу — надто вже серйозно малий Славко щовечора випитував його про трудові будні. Він узагалі якось раптом відчув себе дорослим, навіть трохи старим. І не на жарт злякався: а він же, по суті, ще й не жив по-людськи!
Як він жив до цього? Ніби в якомусь напівсні, плив за течією, ні про що не думав. А що, якби Славко так ніколи і не з’явився на його порозі?
А якось уночі Микита прокинувся від того, що хтось тихенько скиглив під ковдрою.
Виявилося, це Слава плакав. Малий раптом злякався, що його мами не стане і він більше ніколи-ніколи її не побачить.
— Вилікують її, не бійся! Я завтра сам поїду і з її лікарем поговорю. Хочеш? — твердо пообіцяв Микита. І тільки після цих слів Слава нарешті заснув, зрідка схлипуючи увісні.
За ці три тижні Микита змінився до невпізнання. Він же тепер дорослий мужик, на нього син дивиться!
І взагалі, в голові засіла думка: а раптом і справді Тані не стане?
Тоді доведеться терміново тест ДНК робити, щоб Славку собі залишити і по дитбудинках не пустити. Бо він уже встиг до нього добряче прикипіти душою. Як же дивно все вийшло… стільки років він навіть не підозрював, що має сина!
Таня вийшла з лікарні ще худіша, ніж була, просто прозора, але напрочуд енергійна.
— Микито, ти мене пробач за весь цей цирк… Я дуже злякалася. Мені здалося, що я вже помираю, так мені було кепсько. А синові я вже давно твоє фото показала. І чесно розповіла, що ти навіть не знаєш про його існування.
Що я його винятково для себе народила, бо дурна була. Вважала, що тобі про нього знати необов’язково. А тут лікарі мені видали, що жити мені лишилося недовго. Я ж типова егоїстка: хотіла пізнати радість материнства, не думаючи про наслідки. Просто свиня я!
Одне слово, Микито… я заміж виходжу. За свого лікаря!
Я тепер абсолютно здорова, мене витягли, і все в нас буде добре. Тож нехай Славко збирає речі, ми поїдемо додому.
— А як же я?! А як Славко?! Мої батьки тільки-тільки до нього звикати почали! Ти що, знову все за всіх сама вирішила?! — щиро обурився Микита.
— Ого! А ти подорослішав, дивіться-но! А я грішним ділом думала, що ти так і проживеш усе життя маминим синочком, — гірко всміхнулася Таня. — Втім, ми обоє гарні… Кожен по-своєму виявився запеклим егоїстом.
Тепер Слава дуже часто залишається в тата на вихідні.
Таня щасливо вийшла заміж, і зовсім скоро в неї народиться донечка. Її чоловік — прекрасна людина, але рідний батько Слави — це Микита. І крапка.
Сам Микита одружуватися поки що не збирається. Надто вже це справа відповідальна. Хіба можна женитися аби на кому?
А раптом нова дружина буде погано ставитися до його сина? Цього Микита допустити не може за жодних обставин. Син у нього тепер беззаперечно на першому місці.
У четвертому класі Славко раптом почав страшенно хворіти. Застуда йшла за застудою!
А нещодавно знову температура підскочила ні з того ні з сього.
— Тату, я нашу класну керівничку, Марину Михайлівну, дуже попросив зі мною трохи позайматися. Поки мені лікарі не дозволять до школи ходити. Вона сама погодилася до нас вечорами забігати, добре? Ну, поки я в тебе живу, можна?
Микита погодився, хоча все це здалося йому якось надто вже підозрілим.
І тепер Марина Михайлівна щовечора заходить до них у гості. Червоніє, як школярка, коли випадково зустрічається поглядом із Микитою.
Але Славка дуже хвалить, каже, що він хлопчик неймовірно кмітливий — мабуть, є в кого!
А вчителька у сина виявилася дуже навіть симпатичною.
Коли Славі нарешті дозволили повернутися за парту, вона все одно продовжила вечорами з ним займатися.
Микита після роботи забирає сина з продовженої групи, а потім вони разом ідуть проводжати Марину Михайлівну до самого її дому.
А нещодавно Славко йому так ніби між іншим видав:
— Тату, от уявляєш… Наша вчителька така розумна, така добра-предобра, а живе зовсім сама. Дивно, правда ж?
— І не кажи, синку. Справді дивно!
— То, може, ми її в кіно якось запросимо, га, тату? — наполегливо продовжив Славко.
Микита тільки розсміявся і, звісно ж, погодився.
Йому й самому Марина Михайлівна вже давно не давала спокою. Ну, а якщо вона і синові до душі, то чому б не спробувати?
Усе вийшло точнісінько так, як той малий хитрун і задумав. Недарма ж він тоді морозивом об’їдався, щоб захворіти!
Тепер тато гарно залицяється до Марини Михайлівни. І все частіше так запитально позирає на сина — мабуть, хоче щось дуже важливе запитати.
Славко щиро сподівається, що тато нарешті дозрів до одруження.
Тепер він точно готовий до справжнього сімейного життя. Адже люди не повинні бути самотніми, бо тоді вони нещасні — так мама завжди каже.
Ну що ж поробиш… Раз його рідні батьки не можуть бути разом, то нехай хоча б поодинці будуть щасливими.
P.S. А Валентина Іванівна взагалі свято переконана, що Славка їм сам ангел з неба послав. Адже тільки завдяки йому її Микита нарешті зрозумів, що він — дорослий чоловік, а не вічний хлопчик.
А скільки ж їх ще таких по світу ходить — дорослих мужиків, які так і не змогли вирости…
Цю зворушливу історію з життя нам надіслала читачка, а ми дбайливо підготували її для вас. Життя часто підносить нам сюрпризи тоді, коли ми найменше на них чекаємо. І часом саме діти стають тими вчителями, які змушують нас подорослішати і взяти відповідальність за своє життя.
