— Мамо, ну чого ти так метушишся? Не цариця ж до нас приїздить. Зрештою, вона така ж донька, як і я, – з роздратуванням промовила Ірина.
Уся ця метушня, присвячена зустрічі Олі, молодшої сестри Ірини, яка добряче їй набридла.
Віра Іванівна осудливо глянула на доньку й спробувала пояснити:
— Це зрозуміло, я вас не розділяю. Але ж роками не бачимося. Зрозумій ти, вона – гостя, живе далеко. – Віра навіть розчулилася, змахнувши сльозу.
— Мамо, Оля теж тут жила, ти вже вибач, але ми з одного гнізда з нею, разом росли, просто вона молодша і доля їй дісталася солодша. Ось і тепер ти в нитку хочеш витягнутися, аби догодити нашій розкішній Олі.
— Іро, ну припини! Оля до нас проїздом на один день, Даринку залишить (яке щастя), погостює й далі поїде. А вже дитинку семирічну хочеться потішити, я ж бабуся, а ти – тітка рідна.
Ірина, старша сестра Олі, зітхнула: нічого не змінилося з того часу, як Оля поїхала вчитися до Києва. У дитинстві вона росла слабенькою, мама з нею по лікарнях моталася, залишаючи на Іру всю хату.
Найкращі речі й іграшки – Олі, санаторії на морі – теж Олі. А коли виросла, то грошей на навчання мама дала Олі. Ірина вважала, що так і має бути: Оля – хвороблива дівчинка, до того ж молодша – їй допомагати треба.
Батько, поки живий був, не розділяв дівчат, попри хворобливість молодшої, Ірина це відчувала й була вдячна йому. Але татуся вже сьомий рік немає.
Треба сказати, що Оля материнські вкладення у неї з розумом витрачала: вчилася добре, заміж вийшла вдало. Кар’єра у чоловіка склалася і у неї, часто за кордон їздили.
Для життя практично все є, донька росте. Але додому, на малу батьківщину, вона не приїздить, відповідаючи, що просто ніколи. Якось раз мати їздила, повернулася захоплена:
— Оля живе, як цариця, а онучка моя як принцеса.
Ірина тоді знову зітхнула, подивившись на їхню трикімнатну стару квартирку, в якій вона жила з матір’ю і зі сином.
— Треба щось особливе приготувати, я б сказала, навіть екзотичне, – запропонувала Віра Іванівна, – а то наша їжа надто проста…
Ірина з подивом подивилася на матір:
— Вареники, салати, курка смажена – хіба це погана їжа? Для дитини – каші, супчики, фрукти… торт можна купити.
— Так, це все правильно, але Дарина з батьками за кордоном бувала, різні страви знає – треба чимось її здивувати.
— Ну, знаєш, мамо, у нас тут і делікатесів таких немає, а якщо й є, то втридорога.
— Іро, ну хоча б щось морське.
— Он, рибу насмажила – чим не морське?
— Звичайне якось, – з тугою дивлячись у вічі доньці, сказала Віра Іванівна. – Доведеться мені самій щось придумати…
— Слухай, мамо, а давай я молоки лососеві приготую за своїм фірмовим рецептом – так смачно, що ніхто й не зрозуміє, що це молоки. Ну, ти знаєш, як я їх готую – добавки проситимуть.
— Ну, давай хоч так, на інше вже часу немає.
Блиск столиці і подих рідної хати Оля з Дариною приїхали рано-вранці. Ірина очікувала побачити молодшу сестру красивою й модно одягненою, але вона не очікувала, що Оля так блискуче виглядатиме.
Чобітки, шубка, прикраси – перед Іриною стояла жінка, немов зійшла з обкладинки глянцевого журналу. Ні сліду втоми від багатьох годин за кермом.
Обійми, поцілунки, розповіді про прекрасне столичне життя, про кар’єру чоловіка – усе це Оля виплеснула за якісь півгодини.
Віра Іванівна милувалася донькою й переживала, чи не замерзне вона, все ж таки січень зараз, морози в повну силу. На переживання матері донька поблажливо глянула на неї:
— Ну що ти, мамо, я ж на власному авто, не автобусом же…
Потім поклювала, як пташка, за столом, відпочила з дороги, і поїхала до шкільної подруги.
Повернулася через пару годин, обійняла доньку Дарину, пообіцявши через тиждень забрати її на зворотному шляху.
Потім розцілувала матір і раптом згадала, що привезла Ірі подарунки. Дістала з сумки платтячко, кардиган, кинувши їх на крісло, сказала:
— Слухай, я забула твій розмір, глянь, може, підійде тобі, я їх уже не ношу… До речі, ти не подумай, це дизайнерські речі.
Того ж дня Оля поїхала. Дарина, розпещена увагою, сиділа в кріслі, не випускаючи з рук планшет.
— Дариночко, ходімо їсти, – вже котрий раз кликала онучку Віра Іванівна.
Дарина нехотя злізла з крісла, пішла на кухню.
— Курочку будеш?
Дівчинка невдоволено розтягнула губи.
— А може, супчику?
Дарина, підперши руками підборіддя, без апетиту дивилася на супчик.
— Я знаю, що вона буде, – сказала Ірина й подала приготовані молоки.
— Це що? – коврнула виделкою Дарина.
— А ти спробуй, дуже смачно, це морський делікатес.
— Як суші? – оживилася дівчинка.
— Навряд чи, але теж смачно, спробуй.
Дарина ще раз коврнула виделкою, взяла маленький шматочок, почала жувати.
— Це яка кухня? – запитала вона зі знанням справи.
— Моя це кухня, – засміялася Ірина.
Дарина взяла ще шматочок, потім ще.
— А як називається твоя страва?
Ірина, зрадівши, що племінниця їсть з апетитом, відкрила правду:
— Це лососеві молоки.
— Молоко?
— Та не молоко, а молОки, це у червоній рибі такі…
— Фу-ууу, я таке не їм, – Дарина гидливо відсунула тарілку й вийшла з-за столу.
Ірина подивилася на заставлений стравами стіл і заплакала. Те, що вони з матір’ю наготували для Олі й Дарини, самі вони далеко не кожен день їдять.
І ті гроші, що були витрачені на продукти за один раз, вони розтягують їх на весь місяць. Син Іри – Микита – ці молоки уплітає з апетитом, і ніколи ще не відсунув тарілку й не сказав: «фу-ууу, я таке не їм».
Ірині було шкода, що син зараз на спортивних зборах, можливо, хлопчик знайшов би спільну мову з молодшою двоюрідною сестрою.
Сама ж Ірина вже не знала, як підійти до дівчинки й якою мовою з нею говорити. Дитина виросла зовсім в іншому середовищі.
А Ірина два роки як розлучилася з чоловіком, і працює вона у бібліотеці все життя, не маючи великих статків. І у подорожі вона не завжди може вирушити…
Можливо, тому й Оля байдуже глянула на їхнє частування, бо харчуватися в ресторані для їхньої родини – звичайна річ.
Ірина прибрала зі столу, помила посуд, з кімнати доносилися голоси матері й Дарини. Мати квоктала над онучкою, намагалася надивитися на кровиночку.
Ірина все це розуміла: її син Микита поруч живе, а ця дівчинка далеко, бачаться рідко. А чия в цьому провина? Оля до них роками не їздить, в гості не кличе.
Вона глянула на шафу, де залишилися дитячі книжки сина, вона йому читала, коли був маленьким. Дарина, побачивши книги, потягнулася, стала розглядати.
— А навіщо тобі книжки? – запитала вона Ірину.
— Це не мої, це Микити, я йому раніше на ніч читала.
— Навіщо вночі книжку читати? – нахмурившись, запитала дівчинка.
— Щоб краще спати і щоб сни гарні снилися.
Дарина поставила книги на місце, бабуся покликала її лягати спати.
Коли Ірина лягла, відчула втому, що навалилася, яка накопичилася за ці дні, поки вони готувалися до зустрічі гостей.
— Хоч би щось світле за цей день, – подумала вона з гіркотою.
Раптом двері скрипнули, на порозі спаленьки з’явилася Дарина з книжкою.
— Тітонько Іро, а покажіть, як ви книжку читаєте.
У Ірини від несподіванки весь сон пропав.
— А хіба тобі вдома не читають книжки?
— Нііі, у мене планшет є.
Ірина підсунулася, і дівчинка обережно присіла на постіль.
— Ти лягай поруч, так цікавіше слухати, – запропонувала Ірина. Вона почала читати, заглушивши втому і вклавши у свій голос ласкаві, співучі нотки.
За вікном міської квартири піднявся вітер, звук його намагався прорватися, але залишався приглушеним.
Потім рій сніжинок піднявся, закружляв, нагадуючи, що зима ще повноправна господиня у цьому місті.
А у спальні було тепло. Світильник вихоплював обличчя Ірини та дівчинки, що притулилася до неї й уважно слухала казку.
Того вечора Дарина так і заснула у постелі Ірини. Відклавши книгу, жінка подивилася на сплячу племінницю:
— Ну от… тепер точно щось світле за ці дні… Може, не все втрачено, якщо вона з таким захопленням слухає, як я читаю.
Коли вранці сіли снідати і Віра Іванівна метушилася перед онучкою, пропонуючи на вибір кілька страв, Дарина заявила:
— А тітонька Іра що готувала?
— Так усе й готувала, – розвела руками Віра Іванівна, – вона справжня майстриня – і сирники її.
— Ура, я буду сирники!
Ірина посміхнулася:
— Ну от, тепер знатиму, що наша принцеса любить сирники.
— А ще мені подобається, як ти книжки читаєш вголос. Ще читатимемо?
— Будемо! Обов’язково будемо, – Ірина нахилилася й поцілувала племінницю.
І тепер уже Ірині неважливо, як там у неї з сестрою було, головне – ця дівчинка тепер у її серці. І здається, Дарина теж буде з радістю пам’ятати, як гостювала у бабусі й у тітоньки Іри.
***
Ця прониклива оповідка торкається вічної теми сестринських стосунків, материнської любові й цінності простих речей. Розкіш і столичний блиск не змогли переважити тепла рідної хати й ласкавого голосу, що читає казку.
Дарина відкинула дорогі, але нещирі «морські делікатеси», але потягнулася до справжнього: бабусиної турботи, тітчиних сирників і чарівного світу книги.
Народна мудрість підтверджує: «Не одежа красить людину, а добрі діла».
