Ось і догулялася: у 16 років принесла в пелені Антона і, на жах матері, навіть ім’я батька назвати не змогла. Тікаючи від ганьби, Ганна Іванівна разом із донькою та онуком переїхала в інше місто й влаштувалася викладачем у місцевий коледж, до якого й доньку змусила вступити

— Я… мама твого чоловіка Антона. Катериною Анатоліївною мене звуть. Але ти можеш називати мене просто Катею.

— Матері мого чоловіка давно немає в живих. Ідіть, або я викличу поліцію, — Соня рішуче зачинила двері перед носом непроханої гості.

***

І в дитинстві вона була чарівним дитям, а до 15 років перетворилася на справжню красуню з округлостями в потрібних місцях, довгим кучерявим волоссям та величезними блакитними очима.

У красуні був диявольський, за висловом матері, характер, з яким ніхто не міг упоратися.

Ганна Іванівна, завуч у середній школі, свою доньку виховувала суворо, та, мабуть, перебрала, оскільки Катя ніби на зло матері дуже любила погуляти з подружками невідомо де.

Ось і догулялася: у 16 років принесла в пелені Антона і, на жах матері, навіть ім’я батька назвати не змогла.

Тікаючи від ганьби, Ганна Іванівна разом із донькою та онуком переїхала в інше місто й влаштувалася викладачем у місцевий коледж, до якого й доньку змусила вступити.

Катя після появи сина, Катерина трохи принишкла й підкорилася, у підсумку здобувши диплом кухаря.

— Ну, слава Богу, тепер працювати підеш, і жити нам легше стане, — пораділа Ганна Іванівна.

Вона й знати не знала, що Катя горбатитися на кухні зовсім не збиралася, але матері сказала те, що та хотіла почути.

— Та я вже влаштувалася в ресторан помічником кухаря. Тільки, мамо, там зміни до другої години ночі, — зітхнула вона.

— Нічого. Працюй, набирайся досвіду.

Катя справно приносила додому зарплату, дивуючи матір. Тій здавалося, що молодому фахівцю платять занадто багато, але донька тільки відмахувалася:

«Мамо, це ж не твій коледж! У нас чайові й кухарям дістаються. І взагалі, мене там цінують».

Цілих шість років матері голову морочила, поки одного разу Ганні Іванівні не зателефонували з поліції й не повідомили, що її донька затримана за зовсім іншу професію…

— Ти при своєму розумі?! — Ганна Іванівна, напевно, вперше в житті не просто кричала, а буквально кричала наступного дня, добре хоч Антон був у дитячому садку. — У тебе син росте, як він людям в очі дивитися буде?!

— А ти думаєш, що на копійчану зарплату кухаря можна дитину ростити! — не поступалася в гучності голосу Катя. — Соромно їй!

А не соромно було делікатесами об’їдатися, одягатися в хороших магазинах і на морі відпочивати?!

Ганна Іванівна наче удар під дих отримала. Вона замовкла на кілька секунд, а потім важко зітхнула і рівним голосом заявила дочці:

— Забирайся геть із моєї квартири й із нашого з Антоном життя. Немає в мене більше доньки, а в онука — матері.

— Ще чого! Я піду разом із сином, — фиркнула Катя.

— Навіть не думай. Я тебе батьківських прав позбавлю за раз, а так у тебе хоча б шанс буде виправитися й стати нормальною матір’ю.

Донька дивилася на неї цілу хвилину, а потім видихнула: «Гаразд».

— І з міста їдь! Не дай Боже Антошці на очі потрапиш, — голосно прошепотіла їй услід мати.

Потім Ганна Іванівна зібралася з духом і розповіла онукові, що мама поїхала у справах, але, на жаль, там піщла з життя…

Вона була готова звернутися до психолога, але Антон, на диво, спокійно пережив цю звістку й потім про матір жодного разу не запитав.

— Я від тебе нікуди ніколи не поїду, бабусю, — тільки серйозно заявив 10-річний онук, змусивши її розплакатися.

Він ріс спокійним, слухняним хлопчиком. Закінчив педагогічний виш і влаштувався викладачем у її ж коледж.

А потім одружився на сироті Соні, яка спочатку Ганні Іванівні не дуже сподобалася.

Але вона була такою милою, так старалася догодити бабусі чоловіка, прислухалася до кожного її слова, що в підсумку серце Ганни Іванівни розтануло.

До того ж дружина онука була з приданим у вигляді поганенької, але все ж окремої однокімнатної квартири на околиці міста.

Її молоді поки здавали, плануючи продати, щоб покращити житлові умови, коли зберуться планувати дитину.

Цю справу довелося їм відкласти, оскільки Ганна Іванівна серйозно захворіла.

Вона й справді збиралася розповісти онукові про те, що його мати жива, але якось не встигла. Черговий гіпертонічний криз жінка не пережила.

У Соні серце кров’ю обливалося при погляді на вбитого горем чоловіка. Вона сама теж полюбила його бабусю всією душею, але все ж вони були не так уже й довго знайомі, тому дівчина поплакала й заспокоїлася.

А ось Антон… Він навіть спробував піти в запій, але незвичний до міцних напоїв організм швидко збунтувався, і хлопець кинув цю справу.

Через пів року життя подружжя більш-менш увійшло в колію, а потім виявилося, що Соня чекає малятко.

Антон зрадів невимовно: «Анечкою доньку назвемо!» — і кинувся набирати учнів для репетиторства.

— А якщо буде син? — щасливо засміялася Соня.

— Ні, я точно знаю, що донька, — він пригорнув до себе дружину. — Ось побачиш.

Через місяць, повертаючись від одного з таких учнів, він спіймав таксі. Машина потрапила в аварію, і обидва чоловіки загинули.

Соня просто дивом не збожеволіла — протягом року втратити двох найближчих людей! — вона знову залишилася зовсім одна, та ще й в положенні.

Їй навіть на думку не спадало позбутися дитини, хоча термін дозволяв. Це їхня з Антоном донька, і вона назве її Анечкою!

Деякі заощадження в подружжя були, та й через суд родичі водія їй щось виплатили, але вона продовжувала працювати в перукарні, щоправда, вже на місці адміністратора.

— Ми з тобою не пропадемо, Анечко, — гладила Соня свій живіт. — І все в нас буде добре.

Малятко ніби чуло матір і поводилося чудово: все протікало спокійно, без ускладнень.

До призначеного терміну залишався місяць, коли на порозі квартири з’явилася ця дивна жінка.

Худа, з короткою стрижкою та сумними очима, вона явно колись була красунею, але життя її, мабуть, помотало.

— Вам кого? — не підозрюючи нічого поганого, запитала Соня.

— Напевно, тебе. Ти ж Соня? — невпевнено відповіла незнайомка.

— А ви хто? Я вас не знаю.

— Я… мама твого чоловіка Антона. Катериною Анатоліївною мене звуть. Але ти можеш називати мене просто Катею.

— Матері мого чоловіка давно немає в живих. Ідіть, або я викличу поліцію, — Соня рішуче зачинила двері перед носом непроханої гості.

Вона й справді мала намір викликати поліцію, якщо ця жінка продовжить ломитися в її двері, але на майданчику було тихо.

А наступного дня Катерина Анатоліївна підстерегла її у дворі будинку.

— Дуже тебе прошу — вислухай мене! Я розумію, що ти чекаєш маля і тобі нервувати не можна, але це дуже, дуже важливо, — заблагала вона.

Соні чомусь стало її шкода. Вона всю ніч думала про неї, навіть намагалася знайти фотографії у квартирі, але безрезультатно. Як раніше й казав їй чоловік, знімків матері в них не залишилося.

Катерина Анатоліївна плутано розповіла історію з вигнанням її з дому.

— Ви могли б виправитися і повернутися. Кидати сина — це підло, — різко прокоментувала її розповідь Соня.

— Та дурна я була молода! — з відчаєм промовила мати Антона. — Спочатку страшенно погарячкувала, поїхала в інше місто, там продовжувала займатися… цією справою.

Але намагалася спогади про сина і матір залити оковитою, тож швидко… вийшла в тираж.

Потім мені вдалося прилаштуватися до одного чоловіка. Він начебто нормальний був, я в себе прийшла, роботу нормальну знайшла і вже збиралася приїхати покаятися…

Вона замовкла на деякий час. Соня теж не промовила жодного слова — вона не збиралася їй допомагати виправдовуватися.

— А потім цей чоловік звинуватив мене в крадіжці двох мільйонів у нього із сейфа… Та в нього таких грошей від роду не водилося! Але в поліції повірили саме йому.

Загалом, опинилася я у вʼязниці… Вісім років мені впаяли, на повну… І ось я на волі, і жити мені ніде…

— А-а-а, зрозуміло. Ви на квартиру тепер претендуєте? — не витримала Соня.

— Та зрозумій ти! Я ж нічого не знала! Ось повернулася, а тут мені сусіди таке розповідають… Запізнилася я! — Катерина Анатоліївна раптом розплакалася.

Соня не стала жінку заспокоювати: її мати теж кинула, і в дитбудинку вона провела цілих 10 років.

Рідна тітка взяти її до себе не захотіла, зате з’явилася, коли Соні від держави квартиру дали. Не стала вона тоді з родичкою навіть розмовляти. Тож: плавали — знаємо!

Соня мовчки підвелася і пішла у своїх справах, а наступного дня знову зустріла у дворі Катерину Анатоліївну.

— Сонечко, я ж теж спадкоємиця першої черги, — без передмов почала мати Антона. — Квартира наша з тобою навпіл, але ти зрозумій — я сваритися, судитися з тобою не хочу! І тобі навіщо всі ці суди, занепокоєння зараз?

— А я жити з вами не хочу!

— Розумію, — важко зітхнула Катерина Анатоліївна. — Але мені жити зовсім ніде, на роботу нормальну, звичайно, не беруть, а на зарплату прибиральниці особливо не розгуляєшся. Та й коли вона ще буде?

— Гаразд, — здалася Соня. — Є в мене квартирка. Там, щоправда, ремонт після мешканців потрібен…

— Це нічого! — надихнулася мати Антона. — Мені б тільки дах над головою та онука чи онучку хоч іноді бачити. І я тобі завжди й у всьому допоможу!

До допомоги й онучки Соня новоявлену свекруху допустить ще нескоро, але все ж вони зможуть налагодити стосунки, адже вони залишилися на цьому світі втрьох.

***

Бувають у житті такі ситуації, коли збіг обставин здається не випадковістю, а самим знаком долі. Коли здається, що все, що сталося, мало статися саме так, аби врешті-решт щось змінилося.

І навіть якщо пробачити минуле неможливо, інколи варто дати шанс майбутньому.