У старій великій квартирі панувало незвичайне пожвавлення. Раз у раз деренчав дверний дзвінок, відчинялися двері, і в квартиру входив хтось із родичів. Цього разу прийшов великий чоловік у дорогому костюмі, піджак якого стовбурчився на животі, що випирав.
Бліда непоказна жінка кисло посміхнулася йому, а чоловік піднявся з дивана і пішов йому назустріч.
— Степане! Я думав, ти не приїдеш. – Чоловіки потиснули один одному руки. – Сідай, розповідай, як життя.
Жінка невдоволено відсунулася в інший кінець дивана, звільняючи місце для братів.
«Невже дружина Івана? Стільки дівок у нього було, а одружився з такою…» – Степан не зміг підібрати слова.
Квартиру знову оголосив деренчливий дзвінок. Усі троє повернули голови в бік дверей. Чекали тільки на того, хто мав зараз увійти в кімнату.
У дверному отворі з’явився високий чоловік у чорних штанах і темно синьому джемпері, що підкреслює білизну сорочки.
Борис сухо привітався, озирнувся і сів у пошарпане крісло в протилежному кутку кімнати.
«Яким чепуруном став Борис», – подумав Степан.
Він одразу його впізнав, хоча не бачив років тридцять. Ось і зібралися разом три брати, три спадкоємці. Злетілися як ворони на обід. Степан сподівався, що крім нього ніхто не приїде, Борис вже точно.
Троє братів отримали запрошення приїхати сюди, щоб попрощатися з Ганною Іванівною. Так було й написано: «щоб попрощатися». І вказано про всяк випадок адресу, якщо забули.
Степан давно жив в іншому місті з родиною. Хороша посада, квартира, машина, дві дочки, одна вже онука подарувала. Йому, загалом-то, не потрібна спадщина тітки. Приїхав так, із цікавості.
Раніше квартира здавалася йому величезною. Він боявся темних кутів, величезних годинників і громіздких меблів.
Коли батько зірвався з риштувань на будівництві й розбився, мати почорніла від горя. Як трьох хлопчаків підніме сама? Молодшому, Іванові, ще й п’яти немає. Загалом, жили важко і тяжко. Одного разу приїхав старший брат матері, про якого діти й гадки не мали до цього дня, і запропонував забрати на якийсь час хлопчиків, хоча б двох старших.
У них із дружиною не було дітей. Мати прийде до тями, приїде за ними. Брат дав їй грошей і відвіз дітей із собою. Мати від туги запила і незабаром її не стало.
Тітка Ганна виявилася суворою і холодною. Годувала, одягала хлопчиків, намагалася їх полюбити. Старший Степан швидко зрозумів, що це шанс вийти в люди. Всіляко догоджав дядькові та його дружині.
А ось середній Борис поводився замкнуто, налагоджувати стосунки з новими родичами не хотів. Після закінчення школи не став вступати до інституту, на відміну від Степана. Поїхав у своє рідне місто, у квартиру батьків. Влаштувався на роботу, навчався заочно. Дядько перший час посилав йому грошей, але Борис повертав їх назад із припискою, що грошей не потребує.
Степан на останньому курсі інституту одружився і поїхав до батьків дружини в Миколаїв. Молодший Іван ріс бешкетником, вів розгульний спосіб життя. У сім’ї не без виродка, як то кажуть.
«Квартира потребує ремонту. Потім продати можна вигідно. А меблів таких не роблять – антикваріат ще тих часів. Ґрунтовні, громіздкі. У вітрині виставлено богемський кришталь. І гроші на вкладах, напевно, є. Хоча всі вклади могли згоріти в дев’яності…» Степан схаменувся, що невчасно розмріявся.
Розмірковуючи, Степан раз у раз кидав погляди на Бориса. Той сидів байдужий, витягнувши схрещені ноги. Іван перешіптувався з дружиною, теж поглядаючи на братів. «Борис був у немилості у дядька й тітки. Іван свою частку спадщини спустить…” Степан вважав себе більш за всіх гідним спадщини.
У квартиру їх впускала симпатична дівчина. Напевно, доглядальниця тітки. Щойно Степан подумав про неї, як у кімнату в’їхав візок, на якому сиділа старенька. Голова її звисла на груди, ноги прикривав товстий плед.
Дівчина поставила візок так, щоб старенька всіх могла бачити. На її тлі вона мала ще привабливіший і молодший вигляд. Для братів поява живої родички стала несподіванкою.
Степан спробував підрахувати, скільки їй могло бути років. Виходило, що сильно за вісімдесят. І чому він вирішив, що її не стало? У телеграмі було написано, що його запрошують попрощатися з Ганною Іванівною. Тому він вирішив, що вона віддала Богу душу.
Степан із цікавістю і якимось страхом роздивлявся тітоньку, її зморшкувате, у коричневих плямах обличчя. Сиве волосся дротиками стирчало в різні боки. Деформовані руки зі здутими венами спочивали на підлокітниках крісла. Він дивився і оговтувався від потрясіння. Впізнавав і не впізнавав. Час не пощадив колись горду і струнку жінку, якою він її пам’ятав.
— Ганна Іванівна рада всіх вас бачити, – бадьоро сказала дівчина.
— На її вимогу я знайшла всіх вас і запросила сюди. Вибачте, якщо ви неправильно зрозуміли мою телеграму. Анна Іванівна хотіла вас усіх побачити, вирішити питання спадщини, щоб не було сварок потім.
— Цікаво. Тобто будуть враховані наші побажання? – пожвавився Степан.
— Не зовсім. Давайте вип’ємо чаю.
— Допоможете? – звернулася вона до дружини Івана.
— А ви хто? – зупинив дівчину Степан.
— Це Віра, моя внучка, – несподівано проскрипів голос Ганни Іванівни.
Степан втупився на неї, потім перевів погляд на Бориса. Той сидів спокійно. А ось Іван совався на дивані.
«Дочка Івана? Ще одна спадкоємиця. Ось це зовсім недоречно. Потрібно ще довести їхню спорідненість», – подумав Степан, дивлячись у спину Вірі.
У кімнаті залишилися тільки брати та їхня тітка.
— Дякую, що приїхали, – скрипучим голосом сказала вона. – Подумали, що я вже все, вірно? Не заради мене, заради спадщини приїхали. Що ж, кожен отримає те, що заслужив. Тільки прошу, не сваріться на моїй могилі, якщо вам не сподобається заповіт.
— А є заради чого сваритися? – запитав Степан.
— Ти змінився. Борисе, рада бачити тебе, хоч ти й не любив мене. Іван як ріс бешкетником, таким і залишився, – проскрипіла тітка.
— Я хоч і стара, але з розуму не вижила… – Вона знову схилила голову і прикрила очі.
Степанові здалося, що вона задрімала. Брати мовчки переглянулися.
Невдовзі до кімнати увійшла Віра й покликала пити чай. Іван із полегшенням зірвався на кухню, немов тільки й чекав цього моменту. Борис і Степан не рушили з місця.
— Ви так і не помирилися? – раптом запитала Ганна Іванівна.
— Та якось не вийшло, – відповів за обох братів Степан.
— Погладшав, он піджак того й гляди лопне на животі. Добре живеш. Чого дружину не привіз показати?
— Турбот у неї багато, вона директор у школі, – похвалився Степан. – Дві доньки в мене, обидві заміжні. Одна вже онука подарувала.
— Братам треба триматися разом. У мене нікого крім вас немає. Та ще Вірочка. Квартиру я їй залишаю. Не дивись на мене так, Степане. Вона десять років за мною доглядала. Завдяки їй ще жива. А ви жодного разу листівку не надіслали, з іменинами не привітали, з Новим Роком. Жодного разу не відвідали стару. Я вам матір намагалася замінити, не вийшло. Гаразд, Борисе, але ти, Степане? Чому жодного разу не приїхав?
Степан зніяковів, не знаючи, що сказати.
— Дача ще є. Будинок міцний, і землі багато. Пам’ятаєш, як ти любив туди їздити, Борисе? У гаражі старий Мерседес стоїть сімдесят восьмого року. Такі тепер не випускають. На ходу.
— Нікого не скривджу, – стара осклабилася, показавши жовті цілі зуби.
Від її «посмішки» по спині Степана побігли мурашки. «Ось живуча. І зуби свої. Відьма вона, чи що? Що з нею стане», – подумав він.
— Віра! – покликала стара.
З кухні тут же з’явилася Віра.
— Втомилася, лягти хочу, – поскаржилася Ганна Іванівна.
Степан тільки тут помітив, що в кімнаті горить світло, а за вікнами темно. Громіздкий підлоговий годинник показував без п’яти хвилин десять. А Степану здалося, що минуло лише дві години, як він увійшов до квартири. Час немов кішка язиком злизала.
Тим часом Віра розвернула крісло і відвезла Ганну Іванівну в її кімнату.
— Я думав, що все немає її більше, прощатися їхав, а вона жива, – вкотре здивувався Степан.
Борис промовчав.
— Ні, якщо озвучила заповіт, то має вже бути на тому світі, так? – пожартував Степан, але Борис не оцінив жарту.
Прийшла Віра і стала влаштовувати гостей по кімнатах. Іван сказав, що оселився в готелі і поїхав.
Степан довго не міг заснути. Крутився, прислухався до звуків у квартирі. Йому здавалося, що хтось ходить, зітхає, бубонить щось. Він навіть кілька разів вставав і визирав у коридор. Порожньо, темно. Звідкись віяло протягом.
Тільки коли за вікном почало світати, Степан заснув. Він прокинувся пізно вранці і прислухався. У квартирі стояла тиша. Ні кроків, ні зітхань. «Здалося вночі. Це все нерви. Не варто було приїжджати». Степан зітхнув, встав і подивився на сорочку на спинці стільця. Не звик одягати вчорашню. А що робити? Думав, обернеться одним днем, на прощання їхав, тепер доведеться затриматися.
Поморщившись, він одягнув несвіжу сорочку. Після ванної зайшов на кухню. Стіл уже накритий для сніданку. Кавник гарячий. Побачивши їжу, рот наповнився слиною.
«Невже це Віра приготувала? А вона нічого. Варто придивитися до неї. Застарий я для неї. Та й одружений…» Степан зітхнув, сів за стіл, налив у чашку кави і взяв тост.
Він уже допивав другу чашку кави, коли задребезжав дверний дзвінок. У передпокої почулися голоси. Степан визирнув із кухні й побачив низенького товстенького лікаря в білому халаті й в окулярах. За ним ішла Віра.
— З Ганною Іванівною все гаразд? – запитав Степан, але його запитання проігнорували.
Він пішов слідом за лікарем, сподіваючись отримати відповідь на своє запитання в кімнаті тітки, але Віра перегородила йому дорогу.
— Вам не можна туди, – сказала вона і зачинила перед його носом двері.
Степан пішов шукати Івана з дружиною. На стукіт у двері їхньої кімнати ніхто не відповів. Кімната виявилася порожньою. «Що тут відбувається?» У коридорі він знову зіткнувся з лікарем.
— Ви вже йдете? То що з Ганною Іванівною? – Степан став на його шляху.
— Її не стало сьогодні вночі, – сказав лікар і поправив окуляри.
— А… чому?
—Від старості, – лікар розвів руки в сторони.
— Бабуся не хотіла, щоб її відвозили кудись з дому. Михайло Миколайович кілька років лікував її. Усе зробить. Похорон буде завтра, – сказала Віра.
Тільки зараз Степан звернув увагу на її заплакані очі.
— Ви хочете сказати, що вона весь цей час лежатиме тут, у квартирі? – голос його зірвався на вереск. – Ні, це чорт знає що.
— Якщо вам неприємно, я зателефоную в готель, вам нададуть номер…
— Зробіть милість. Я ні хвилини тут не залишуся, – Степан ледве стримував роздратування.
— Але ви не їдьте. Після похорону потрібно взяти в нотаріуса заповіт, – сказала Віра.
Степан тільки махнув рукою.
Він переїхав у готель недалеко від будинку. Наступного дня всі зібралися на цвинтарі. Степан, як не старався, не відчував до покійної жалю, жалю про її кончину. Іван із дружиною трималися разом, із цікавістю спостерігаючи за похованням. Степан з подивом помітив сльози на очах Бориса. Ось уже від кого не очікував.
Коли вони повернулися додому, стіл уже був накритий для поминок. Дві маленькі жінки метушилися на кухні.
Іван сів за стіл і почав розповідати, що вчора ці дві жінки обмивали й одягали тітоньку. Степан покосився на них. І цими ж руками вони готували поминальну трапезу? Його замутило. До їжі він не доторкнувся.
Наступного дня троє братів і Віра поїхали в нотаріальну контору. Як і говорила Ганна Іванівна, квартиру вона заповіла онучці Вірі.
Якщо Степан виявить бажання взяти вподобані меблі, він може їх забрати. Той здивувався, як вона вгадала про меблі? Дача з ділянкою відходила Борису. Крім цього він міг узяти будь-які книжки з бібліотеки. «Мерседес» сімдесят восьмого року випуску Ганна Іванівна дарувала Степану, разом із коштовностями. У нього дружина і дві доньки, є кому носити. Лише перстень із сапфіром просила віддати Вірі на згадку.
Івану належали гроші в розмірі мільйона. Підписалася Ганною Іванівною.
«Які ще сюрпризи приготувала нам тітонька?» – подумав Степан.
Нотаріус дав Степанові ключі від банківської комірки, де зберігалися коштовності.
Додому їхали мовчки. Лише у квартирі Степан запитав, які є докази спорідненості Віри з Ганною Іванівною.
— Вам треба, ви й доводьте. А мені достатньо зізнання мами. Батько кинув її, коли вона була в положенні. А що вас так це хвилює? Адже це не ви, – підняла підборіддя Віра. – Чи коли квартира дісталася мені, ви всі троє вирішили визнати своє батьківство? Та забирайте квартиру. Я втомилася від неї, – Віра вибігла з кімнати.
Борис узяв документи на дачу і поїхав. Іван із дружиною не поспішали залишати квартиру тітоньки, все ходили, збирали «на пам’ять» різні дрібнички. Степан подумував теж виїхати. Але потрібно ще отримати спадщину в банку. Довелося затриматися ще на день. Він тинявся квартирою, придивлявся до меблів. Йому відразу сподобався сервіз і килим.
— Забирайте, – дозволила Віра.
— Дякую. Приїду з машиною і заберу, – відповів він.
Степан їхав у поїзді додому. Дивлячись у вікно на дерева, що миготіли, згадував, як відкрив комірку і завмер від захоплення. Великі персні, сережки з важким камінням, кольє і намисто. Тітонька не обдурила. Щоправда, потрібно провести експертизу на справжність каменів.
Стара квартира не варта діамантів. Та й Віра ця якась мутна. Взялася невідомо звідки. Пожалкував, що не подивився машину. Вирішив, що обов’язково це зробить, коли поїде забирати речі.
Він задрімав із почуттям виконаного обов’язку. Уві сні перебирав коштовності. Їх було у багато разів більше. Потім побачив себе в автомобілі сімдесят восьмого року випуску. Люди оберталися і дивилися йому вслід. Про покійну тітку він уже не згадував, як останні тридцять років.
Іван вислухав від дружини докори, що отримав менше за всіх. Він не слухав її, думаючи, що тепер зможе грати по-крупному, розрахується, нарешті, з усіма боргами. Гроші йдуть до грошей. І тепер вони в нього з’являться.
Борис оглянув дачу і вирішив не продавати її. Він справді її любив. Згадав, що два роки не був на могилі матері. Робота заважала.
Він забрав без дозволу у квартирі, яка тепер належала Вірі, знімок молодої Анни Іванівни. Він не любив її. Вважав, що вона позбавила їх матері. Якби не захотіла забрати трьох братів собі, мама, можливо, не запила б і не пішла з життя раніше потрібного. Завжди мріяв помститися їй. А тепер йому стало її шкода.
Він, як і Степан з Іваном, думав тільки про спадщину. Навіть не поговорив із братами по душах. Вони й матір жодного разу не згадали. А він досі сумує за нею.
Кожен отримав своє. Ні, він усе ж продасть дачу або віддасть її Вірі. Не має права на неї. Що ж, є привід ще раз побачити Віру. Вона йому сподобалася. Цікаво, якщо вона його племінниця, чи може він одружитися з нею?
Йому здалося, що вона дивилася на нього не так, як на інших. І від цієї думки стало тепло.
А Віра ходила квартирою і чіпала речі бабусі, згадуючи її. За десять років вони звикли, не могли обходитися одне без одного. Без бабусі у квартирі стало порожньо і самотньо. Віра одягнулася і поїхала на дачу.
І не знала вона, що там зустріне Бориса…
Ось так буває, що спадщина затьмарює розум. Але ж немає нічого ціннішого в житті – чим родина.
