— І йому, Іро, зовсім не соромно тебе об’їдати? Чим ти сама харчуєшся? Чим дитину годуєш? — вибухнула Віра Яківна.
— Нас тут годують, мамо. Так, не так добре, звичайно, як удома, але цілком стерпно. Мені вистачає. Не може ж Віталік голодним сидіти, у мене серце розривається від думки, що він тричі на день ту шкідливу мівіну їсть! Ну що тобі, мамо, шкода?
***
Віра Яківна нічого не відповіла, всередині жінки в той момент щось остаточно надломилося.
Віра Яківна, звісно, для своїх дітей, як і будь-яка мати, хотіла тільки найкращого. Коли старша донька Іра привела свого обранця до них знайомитися, жінка накрила щедрий стіл, передала невеликі подарунки батькам Віталика.
Тільки після весілля Вірі Яківні відкрилося справжнє обличчя зятя, і вона тут же пошкодувала, що дала свою згоду на шлюб.
Іра любила Віталика якось безтямно, вона заплющувала очі на всі його недоліки. Через чоловіка Іра посварилася зі своєю молодшою сестрою, Оленою — та якось дозволила собі негативно висловитися про зятя:
— Ти б, Іро, чарівного копняка чоловікові своєму прописала! Довго він збирається на твоїй шиї сидіти? Втратив роботу, треба давно вже було шукати нову, а він два місяці вже відпочиває, бачте — втомився. Ледащо якесь тобі дісталося!
— Неправда, — тут же гаряче заходилася захищати коханого Іра, — він обов’язково знайде роботу, але тільки пізніше. Нехай хоч трохи відновиться. Ти просто не уявляєш, як йому на минулому місці важко було! Суцільні нерви!
Начальник Віталика несправедливо за кожну провину штрафував. Я з цього приводу не переймаюся, моєї зарплати на все вистачає. А ти, Олено, думай, перш ніж говорити. Мені неприємно від тебе такі слова про мого чоловіка чути!
Олена тут же висловила сестрі своє «фе», Іра знову грубо відповіла, і сестри посварилися. Віра Яківна багато разів намагалася їх помирити, але нічого в неї не виходило.
Після весілля Віталій став дружиною командувати, нічого в сім’ї без нього не вирішувалося. Саме він наполіг на будівництві будинку:
— А давай ти, Ірусю, продавай свою однокімнатну! Ну ніякого життя тут немає, сусіди просто дістали, щоночі влаштовують гулянки. Я не висипаюся взагалі, під’їзд якийсь поганий тут — багатодітні сім’ї, матері-одиначки, пияки! Давай квартиру твою продамо і свій будинок будувати почнемо? У мене ділянка у власності, ось на ній котедж і збудуємо!
Іра сама виросла в селі, її мама, Віра Яківна, досі там жила. З чоловіком жінка, звісно, погодилася, квартиру свою, яку мала до шлюбу, продала, а гроші віддала Віталику.
Той затіяв будівництво, але гроші закінчилися на етапі зведення стін. Іра взяла кредит, але і цих грошей теж не вистачило. Жінка тоді кинулася по допомогу до матері:
— Мамо, дай нам, будь ласка, грошей у борг, — благала Ірина, — будинок потрібно добудовувати, не кинеш же його тепер без даху! Я в банк ходила, але мені там відмовили — є вже кредит.
— А Віталій? — поцікавилася Віра Яківна, — він не хоче тобі допомогти цю проблему вирішити?
— Та він би й радий, мамо, та нічим, — зізналася Ірина, — до своїх батьків по допомогу він звертатися не хоче, вони все одно й копійки не дадуть. А банки, ясна річ, відмовлять, він же не працює. Мамо, будь ласка, допоможи!
Віра Яківна вигребла всі свої заощадження і віддала доньці, за що від молодшої Олени вислухала цілу проповідь:
— Мамо, ось скажи мені, тобі що, робити нічого? Чому ти в Ірки йдеш на поводі? Потрібен їм дім — нехай самі будують!
— Оленко, ну не можу я їй відмовити. Вона ж усе-таки моя дитина! Бачиш, як ситуація повернулася? Будинок будувати почали, а закінчити не можуть. Не можна зараз будівництво кидати — зовсім скоро дощі підуть, кладка розмокне, стіни обваляться! У будь-якому разі, дах потрібно крити. Оздоблення — це вже справа десята, головне, будівництво довести до ладу.
Олена взагалі була проти будь-якої допомоги родині Іри — дівчина вважала, що всі фінансові зобов’язання на себе мав узяти Віталій, якщо вже він — чоловік і голова сім’ї.
Але чоловік напружуватися пошуком грошей не планував, дружині він так і сказав:
— Ось коли знайдеш гроші, тоді будівництво і продовжимо. Мені немає інтересу бігати по друзях і знайомих, діставати родичів проханнями позичити ту чи іншу суму. Хочеш жити у власному будинку — рухайся, Іро!
Віталій якось швидко забув, що ідею побудувати котедж дружині подав саме він. На його вимогу була продана квартира.
Іра до матері зверталася тепер часто — Віра Яківна тримала господарство, були й телята, і поросята, і навіть коні.
Щоб допомогти доньці добудувати будинок, худобу жінка продала і всі гроші віддала Ірі з Віталиком. Тільки завдяки допомозі Віри Яківни будинок був добудований.
Коли збиралися приступати до внутрішнього оздоблення, Іра дізналася, що чекає дитину. Віталія чомусь новина ця не обрадувала:
— Ось навіщо нам зараз дитина? — запитував у дружини чоловік, — жити ніде, ми, поки будинок ще не готовий, кімнату винаймаємо, з господинею разом живемо! Ти думаєш, вона дозволить сюди дитину принести? Та кому це треба, днями й ночами слухати її плач? Давай, мабуть, позбавлятися цієї проблеми!
— Віталику, любий… але як? — намагалася переконати чоловіка Іра, — та нас із тобою родичі не зрозуміють! Ну як це так — у шлюбі та йти на такий крок? Нам із тобою вже за тридцять, куди ще тягнути?
Та й час у нас із тобою є, попереду цілих сім місяців. За цей час вже точно встигнемо внутрішнє оздоблення зробити! Велика й найскладніша частина вже зроблена, будинок стоїть.
Віра Яківна, дізнавшись, що донька при надії, зраділа і стала ще більше турбуватися — молодій сім’ї стала допомагати добровільно, двічі на місяць відправляла доньці гроші, привозила свіжі сільські продукти.
Якось між зятем і тещею зав’язалася цікава розмова:
— Віталію, а ти чого до появи дитини не готуєшся? Потрібно, напевно, якось пришвидшитися. Іринці вже за малям через чотири місяці, а ти оздоблення ще й не починав! Вибери час, з’їзди, купи будматеріали.
З бригадою я тобі допоможу — сусід у мене в селі ремонти робить, у нього троє помічників є. Уміє все, від штукатурки до проводки і плитки. Нам по знайомству зробить дешевше.
— А чому я повинен готуватися до появи цієї дитини?! Ірка захотіла, нехай вона і метушиться. У мене і так справ безліч.
— Та яких таких справ? — спалахнула Віра Яківна, — з друзями щотижня бовтатися та телевізор дивитися? Ти коли востаннє на будівництві був? На всьому готовому сидиш, гроші на будматеріали я тобі давно дала. Вони взагалі хоч є чи розтринькав?
— А ви мені не дорікайте, — розлютився Віталик, — ви не для мене, а для своєї доньки стараєтеся! Це їй закортіло в окремому будинку жити! Я і так усі турботи по будівництву взяв на себе: і процес контролював, і робітників шукав, і сам у будівництві брав участь — фундамент, між іншим, разом з робітниками заливав. З’їжджу я найближчим часом по будматеріали. Припиніть паніку наводити!
Коли Іра була на шостому місяці, її позапланово поклали до лікарні з загрозою.
Віра Яківна тут же заметушилася, частину клопотів взяла на себе й Олена — попри образу, дівчина не могла кинути старшу сестру в складній ситуації. Віталик госпіталізацією залишився незадоволений — щовечора він телефонував дружині й питав:
— Коли тебе випишуть? Мені набридло жити самому, мівіна мені скоро в страшних снах снитися буде! Я скучив за нормальною, гарячою їжею. Господиня на мене не готує, а сам я не вмію!
— Віталю, ну не можу я піти, мене лікар не відпускає! Каже, що лікування ще не закінчено. Зачекай, будь ласка, трохи.
— Ти — моя дружина, тому ти повинна думати про мене! Скільки я ще маю чим попало харчуватися?
— А ти приїжджай увечері до мене, я тебе годувати буду!
— Це яким це чином? — поцікавився Віталик.
— Побачиш. Приїжджай, я тобі їжу виноситиму.
Іра матері та сестрі щодня замовляла що-небудь смачне, на харчуванні доньки при надії Віра Яківна не заощаджувала, готувала все, що та попросить та побільше. Відвідуючи доньку в лікарні, жінка якось цікавилася:
— А свекруха і свекор тебе відвідують?
— Ні, — відповідала Іра, — не приходять. Їм ніколи, вони ж на роботі, о сьомій вечора звільняються. Поки додому доберуться, поки відпочинуть, а в нас відвідування тільки до дев’ятої вечора. От і не встигають.
— А Віталик?
— Приїжджає, — посміхалася Іра, — щодня. Точніше, щовечора я до нього спускаюся, ми в машині сидимо, розмовляємо.
Віра Яківна, слухаючи доньку, розбирала пакети. Свіжу їжу жінка зібралася поставити в холодильник, відкрила його і побачила, що нічого з учора принесеного Іра так і не з’їла:
— А чого ти нічого не їси? — здивувалася Віра Яківна.
— Та щось, мамо, поки апетиту немає. Я потім з’їм.
— Ну давай тоді я заберу судочки, свіженьке тобі залишу.
— Не треба, мамо. Нехай залишиться, я і вчорашнє, і сьогоднішнє поїм.
Віра Яківна знизала плечима:
— Ну добре, як хочеш. Я зараз повернуся, руки тільки помию.
Повертаючись, жінка почула голос доньки — Іра розмовляла телефоном з чоловіком:
— Приїжджай, звичайно, я тебе погодую. Ні, голубці залишила, як ти і просив, їх не брала. Мама сьогодні рагу принесла, будеш? Добре, тоді і його тобі залишу.
Віра Яківна отетеріла: її донька в положенні сидить голодною з їжею, яку з такою турботою вона, мати, готує, годує свого нахабного чоловіка?
Побачивши матір, Іра тут же попрощалася з чоловіком і поклала слухавку. За виразом обличчя матері жінка зрозуміла, що вона чула розмову:
— І йому, Іро, зовсім не соромно тебе об’їдати? Чим ти сама харчуєшся? Чим дитину годуєш? — вибухнула Віра Яківна.
— Нас тут годують, мамо. Так, не так добре, звичайно, як удома, але цілком стерпно. Мені вистачає. Не може ж Віталик голодним сидіти, у мене серце розривається від думки, що він тричі на день цю шкідливу мівіну їсть! Ну що тобі, мамо, шкода?
Віра Яківна нічого не відповіла, всередині жінки в той момент щось остаточно надломилося.
Вона ухвалила рішення більше доньці не допомагати. Іра зателефонувала матері наступного дня і вперше від неї почула:
— Вибач, але я не можу. У мене немає можливості зараз до тебе приїхати.
Олена, дізнавшись правду, теж у допомозі старшій сестрі відмовила. Віталик змусив дружину перервати лікування і повернутися додому.
Будинок як-небудь до зими добудували й в’їхали в нього разом із новонародженою донькою. Іра ще кілька разів просила в мами фінансової допомоги, але Віра Яківна відмовила.
Свекруха розщедрилася і дала синові вперше за багато років необхідну суму. Іра потім, як тільки вийде з декрету, повинна буде гроші повернути.
***
Іноді життя підкидає нам непрості ситуації, де на власні очі бачиш, що добра душа може бути занадто відкритою, а дехто цим лише користується. Ця історія — нагадування, що навіть найсильнішій любові потрібні межі, і “скільки мотузочці не витися, кінець усе одно буде”.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила мама, яка зрештою відмовила доньці в допомозі в такий період її життя?
