— Оленко, ти чого? Я посуд мити не буду – це взагалі бабська робота!
— Яка?
— Ну жіноча, – Павло зрозумів, що був нетактовним і спокійного вечора тепер не чекати.
— Другий місяць пішов після весілля, а ти жодного разу в руки пилососа не взяв і сміття не виніс. Про прання, готування, прасування я вже промовчу. Ти що думав, що я обслуговуючий персонал, та ще й безкоштовний? Ні, Павлику, у сім’ї немає чоловічої або жіночої роботи – все разом, порівну. Хто, що може, той і робить.
Павло навіть важко зітхнув. Йому так хотілося після трудового дня посидіти перед комп’ютером і пограти в ігри. Голова обертом.
— Ось саме, хто може, той і робить. А я жіночу роботу не можу. Не привчений. У моїй родині завжди так було – мати по дому шаруділа.
— Шаруділа? – усміхнулася Олена. – А в моїй родині батько посуд мив і підлогу, що ж тепер? Домашня праця – це теж праця. Ось саме, чоловіки чомусь сприймають роботу жінки по дому як належне. Мені теж після роботи хочеться прийняти ванну і повалятися на дивані.
— Валяйся, я не проти, – розсміявся Павло.
— А хто вечерю приготує і сорочки випере? Ти щодня свіжій білизні віддаєш перевагу. Ні, чоловіче, або ми ділимо хатню роботу між собою, або ділимо нажите майно.
— Ха! Що нажили хоч скажи? Ще нічого й не нажили.
— Ах так! – Олена навіть тупнула ногою, – замість того, щоб вирішити питання, ти вже розбігтися надумав!
— Та ні, Олено, не те я мав на увазі…
Але дружина вже й чути не хотіла, образилася. Спав Павло тієї ночі на дивані.
Вранці Олена сніданок приготувала тільки собі, швидко зібралася і перша поїхала на роботу на спільній машині. Пашка довго збирався, не міг знайти шкарпетки, ключі від машини, не поснідавши, вийшов на вулицю, подивився на те саме місце, де вчора ввечері припаркував машину, зітхнув і пішов на зупинку.
— Найстрашніше буде коли дружина почне більше за тебе заробляти, а повір мені, таке може трапитися. На зло зробить. Жінки й не на таке здатні. Рік-два, зробить кар’єру і все. Хоча страшенно не подобається їм працювати, не їхнє це. Тут же конкуренція, вічний стрес, те саме, що в чоловіків у крові, – міркував на обіді Леонід, добрий знайомий Павла, з яким вони разом працювали. – Краще домовтеся. У сім’ї ж головне атмосфера вдома. Сім’я – це теж робота, щоденна.
Павло дивився на свого товариша по службі й дедалі більше розчаровувався у шлюбі. Уявлення його про подружнє життя розбивалися об побут.
— Так, брате, шлюб – це справа не проста, ювелірна робота, так би мовити, міліметр ліворуч, міліметр праворуч і все пропало.
Усю дорогу додому Павло думав. Думав, що скаже дружині, як далі житимуть, поки не пролунав телефонний дзвінок. Телефонувала дружина, майже плакала в трубку.
— Паша…, я не знаю, що з нею сталося, машина не заводиться.
— Їду! – відповів чоловік і став ловити таксі.
— Ось і все, нічого страшного, – обійняв дружину Павло, витираючи брудні руки і намагаючись не зачепити Олену.
Дружина посміхнулася:
— І без чоловічої роботи, виявляється, нікуди.
— Правильно, Оленко. Я ось подумав, якщо хочеш, то не працюй, сиди вдома, будеш домогосподаркою.
— Ой, ні, Павлику. Ось дитина з’явиться, тоді й сяду в декрет, а поки буду працювати. Грошей на дитину знаєш скільки потрібно?
— Скільки? – вдаючи, що не знає, здивувався Павло.
— Ось стільки, – розвела руки в сторони Олена якомога далі.
— Зароблю! – вигукнув чоловік.
— Поїхали додому, а то я перенервувала і тепер дуже голодна.
— А давай у кафешку заскочимо? Тут за рогом. І повечеряємо, обговоримо, як будемо ділити домашню роботу? – запропонував Павло.
— Давай. Тільки я відразу тобі скажу, що я посуд мити – не буду! – вигукнула Олена.
— А я прасуватиму! І завтра посмажу тобі, твою улюблену картопельку! – випалив чоловік.
Павло обіймав Олену і згадував слова свого товариша по роботі:
«Дійсно, сім’я – це ювелірна робота».
