Ось ваша спадщина, Володимир Ілліч – нотаріус махнув рукою в сторону великого будинку.
– А що, там хтось живе? – здивувався Володимир, побачивши дим над трубою.
– Так. Давайте пройдемо і я вам все поясню – і чоловік першим пішов розчищеною доріжкою.
– Доброго дня – співуче сказала жінка невизначеного віку. Чорна хустка наполовину приховувала обличчя. Широкий одяг приховував фігуру.
– Доброго дня, Люба. А це спадкоємець Іллі Петровича, Володимир – тепло сказав Антон Сергійович.
– Дуже приємно – відгукнулася Люба – Я вам накрила на стіл. Поїсте, а я піду.
Володимир з цікавістю озирнувся. Розкішшю не пахло, зате всі речі та предмети були на своїх місцях. Антон Сергійович запросив Володимира за стіл – Люба дуже смачно готує, раджу спробувати.
Продукти прості, але зате всі свої, натуральні. Володимир сьорбав борщ і жмурився від задоволення. Начебто все примітивно, картопля та капуста, але так смачно.
Антон Сергійович почав розмову:
– Ви напевно гадаєте, чому я особисто захотів показати вам ваш спадок. Зараз поясню. Це невелике село живе за своїми законами, не порушуючи існуючі.
Головним у них є Петро Кузьмич. До речі, якщо захочете продати будинок, він у вас його купить. Запевняю, за чудовою ціною.
Люба, яку ви бачили, була дружиною вашого батька. Але за звичаєм села у РАЦС вони не ходили. А я в них ніби помічник у справах.
Організація всіх офіційних документів на мені. Ну якось так. А тепер прошу мене пробачити, мені треба до Петра Кузьмича. Вирішити деякі питання.
А ви походіть, подивіться, адже тепер це ваш будинок. Володимир із задоволенням ліг на прохолодні простирадла, які невловимо пахли травами.
Він думав, що після довгої дороги відразу засне, але сон довго не брав його у свої обійми. Натомість наринули спогади.
Він дуже любив батька. Той багато часу проводив разом із сином. Навчав нехитрим навичкам. Прибити цвях, відпиляти дошку і багато іншого.
Але коли синові було десять років, все змінилося. Може, в цьому була винна мати, він не зрозумів тоді. Мати була авторитарною жінкою.
Побут і підвалини сім’ї були такими, як хотіла вона. Думка батька і тим більше сина до уваги не бралися. Вона вимагала з батька добрих заробітків. Але що він міг, простий слюсар із заводу.
І вона з ним розлучилася, з криками, що він невдаха. Батько не відразу зник із життя сина. Цілий рік він забирав його у вихідні і вони ходили в кіно, в парк, де багато розмовляли.
А потім він зник. Мама з глузуванням розповіла Володимиру, що батько потрапив у якусь секту і поїхав кудись у село. Єдине, що її засмучувало, то це аліменти, які він затримував по місяцях.
Володимир ріс і мало-помалу, образ батька минув з його пам’яті. Так що новина, що батько залишив йому спадок, застала його зненацька.
Мати досить хмикнула:
– Ну, хоч щось. Совість у нього на щастя залишилася. Як говорити з паршивої вівці хоч що небудь.
Вона одразу після розлучення вийшла заміж за свого колегу. Володимир підозрював, що мати з ним зустрічалася ще в шлюбі. З Михайлом Володимир довго не міг упокоритися. Але зрештою з-поміж них встановилися рівні відносини.
Нарешті його зморило і він поринув у сон. Розбудив його стукіт у двері. Він відкрив. На порозі стояла Люба. У руках вона тримала блюдо накрите рушником.
– Я пирог вам принесла, поїжте поки гарячий. Якщо хочете помитися, лазня вже готова – сказала вона не підводячи очей.
– Дякую, – подякував чоловік, намагаючись роздивитися її обличчя. Але вона швидко поставила блюдо на стіл, пішла.
Володимир знизав плечима, дивна якась. Інша б не дозволила б забирати у себе будинок, оскільки була дружиною, хай і незаконною. А ця ще й годує.
Вранці, коли Володимир бадьорий після сну вмивався, у двері знову постукали. Спритна дівчинка років дванадцяти сказала:
– Батько просить вас у гості – і втекла. Володимир крикнув услід:
– Який батько?
Він здогадався, що швидше за все на нього чекає в гості Петро Кузьмич. Запитавши в зустрічного чоловіка дорогу, він дійшов до добротного будинку. Хороми, подумав він про себе, роздивляючись різьблені ворота та наличники на вікнах.
Хазяїн зустрів його біля порога. Простягнув руку, міцно потиснув:
– Схожий – відповів він.
– Ну, проходь, Володимире Іллічу, за стіл, поснідаємо. А потім і поговоримо:
– Стіл був заставлений випічкою, медом, варенням. Запашні млинці в крапельках олії приваблювали своїм ароматом. Володимир із задоволенням поїв і відкинувся на спинку стільця.
– Ну, Володимире, давай поговоримо – господар привів його до кімнати, мабуть до свого кабінету.
– Я почну. Думаю, що жити ти тут не збираєшся, так що продавай будинок і їдь додому. Тут у нас свої порядки та звичаї. Трохи поясню. У нас все побудовано на тому, щоб у кожної дорослої людини була сім’я, – сказав він та продовжив:
– Дружина, діти. Жодної недозволеної поведінки. Сподобалася дівчина, одружуйся. Ні, нічого тут робити. Зрозумів?
– Володимир посміхнувся.
– А як же кохання? Одразу ж не зрозумієш!
– Петро Кузьмич суворо сказав:
– Це ваше кохання, лише привід для гріха. А у нас дівчата ростуть уже підготовленими до сімейного життя. Вони поважають чоловіка, господарюють. А він працює та забезпечує її та дітей усім необхідним. Керівництво в сім’ї не допустиме, за це чоловіка чекає покарання.
– Ну, повернемося до нашої справи. Даю тобі тиждень для роздумів. Люба, вдова твого батька, так само господарюватиме. Готувати тобі їжу, прати одяг. А ти відпочинь, подумай добре. Якщо тобі сподобається тут, то тому й бути. Але пам’ятай, про що тебе попередив. Ніяких пустощів, це тобі не місто. Зрозумів?
– Зрозумів. Ну піду тоді, поки можна – з іронією, що погано приховується, сказав він.
Якщо на землі був би рай, то тільки тут, думав ліниво Володимир на третій день перебування в селі. Щодня свіжа їжа, лазня вечорами. Прогулянки лісом на лижах, які він знайшов у коморі. Казка.
Навіть їхати не хочеться. Але треба. Чим йому тут займатися? Одружитися? Та немає в нього поки що такого бажання. Та й дівчат особливо не розглянеш.
У хустках по самі брови, у старомодних півшалках. На п’ятий день він зупинив Любу:
– Розкажи мені про батька, будь ласка. Як він жив останні роки. Згадував про мене чи ні. Та присіла на краєчок стільця і нарешті підняла на нього очі. Він внутрішньо ахнув, їхня синьова буквально затопила все навколо.
– Ілля був хорошим чоловіком, – почала Люба – Добрим, м’яким. Ми познайомилися тут на нашому щотижневому недільному обіді. Та він був старший за мене, але душа його була молода. Шкода, що нам не вдалося довго бути разом.
– Про тебе він мені багато розповідав, пишався тобою. Ти не думай, що у нас тут все глухо. У нас інтернет є своя, школа. Він стежив за твоєю долею і тішився твоїм успіхом. Жалкукав тільки про одне, що ти так і не одружився і не порадував його онуками – непомітно і вона перейшла на ти.
Володимир проковтнув гірку грудку в горлі. Він до свого сорому, жодного разу не поцікавився життям батька.
– А як же ти тепер житимеш? – спитав він у Люби. Та знизала плечима і м’яко відповіла:
– У нас є вдовий будиночок. Там і житиму – Володимир ошелешено запитав – І що тобі тепер заміж не можна? – вона засміялася:
– Ну чому. Якщо Бог дасть, вийду. Але з чоловіками у нас не густо. Але я сподіваюся і чекаю, що в мене буде сім’я та діти. Що за долею вирішено, то і буде. Ну я пішла, у мене справ ще багато. Будь здоровий!
Володимир продав будинок Петру Кузьмичу. Антон Сергійович усе офіційно оформив і зголосився підвезти його.
– Дякую вам, – подякував Володимир чоловікам. – У вас так добре, я відпочив добряче. А тепер настав час повертатися у звичне життя — Петро Кузьмич потис йому руку:
– Приїжджай, якщо захочеш. Твій батько був шановною людиною, і його синові ми будемо тільки раді.
Коли село майже сховалося з очей, щось змусило Володимира обернутися. Маленька фігурка жінки стояла на пагорбі. Люба, з сумом подумав чоловік, прощавай, більше не побачимось і я більше не побачу твоїх прекрасних очей.
Через півроку, коли повсюди вирувало літо, Володимир підійшов до колишнього будинку батька. Тихо відчинив хвіртку і побачив гарну дівчину на ганку.
Довге розпущене волосся золотилося в променях сонця. Вона сиділа із заплющеними очима і насолоджувалася теплом.
– Люба? – запитав Володимир. Дівчина охнула і швидко забігла до хати. Він постукав у двері. За п’ять хвилин вона вийшла.
– Ти приїхав? Навіщо? – запитала вона.
– За тобою – відповів він. – Скільки не намагався, так і не зміг тебе забути. Вийдеш за мене? – І він завмер в очікуванні відповіді.
– Звичайно згодна – прогудів ззаду знайомий голос.
Петро Кузьмич міцно обійняв чоловіка.
– Я знав, що ти повернешся. Ти син свого батька. Тепер я можу розповісти тобі все.
Я чогось не знаю?, – здивувався та запитав Володимр.
Вони розташувалися в альтанці.
– Твій батько хотів, щоб ти був щасливий. І тому знайшов тобі наречену – Любу. Він хворів і знав, що йому лишилося небагато. Ось він і вигадав цей план. Я був проти, але мабуть він знав, що робити.
Люба ніколи не була його дружиною. Вона невинна. Якби ти не повернувся, ми видали б її заміж. Але так сталося, що він мав рацію. Ви покохали одне одного.
До речі, цей будинок тепер буде вашим. Це мій подарунок і не сперечайся. Батько будував його для тебе та своїх онуків. Отак буває. Ми не знаємо своєї долі. Сьогодні ми живемо так, а завтра тільки Бог знає.
