Ось я телефоную, а мама плаче, що хотіла кабачків, а ти вчора була, а купити забула

— Чесно кажучи, мене це вже дістало — сил немає. Я розумію, що мама вже у літах, що вона вередує, бо хворіє, але я не можу цілодобово нею займатися, — гнівається Інна.

— А того, що ти в неї буваєш через день, недостатньо? Продукти привозиш, вдома прибираєш, готуєш або готову їжу везеш, ліки доставляєш, до лікаря возиш, це як? Мало? — не розуміє подруга.

– Якщо Вікторія вважає, що ти недостатньо добре доглядаєш за мамою, то в чому справа? Нехай наймає доглядальницю, будете якось скидатися на маму. У тебе теж сім’я, діти. Не можна ж так, сидячи в іншому місті, командувати й обурюватися!

Інна дотримується такої ж думки. Щоправда, наймати доглядальницю для мами не потягне ні вона, ні її старша сестра. Та й не потрібно цього, мама ходить, ще при своєму розумі.

Інна буває в неї досить часто, мама й сама може навіть у магазин по хліб вийти, виходить же вона на лавочку, щоб із сусідками побалакати.

Просто літня людина, у якої й у молодості характер був не надто цукровий, просто вередує, хочеться уваги, хочеться поскаржитися.

Тим паче, що старша донька далеко й досить рідко приїжджає, а молодша під боком. Ось і здається, що старша до неї краще ставиться, з Інною ж мама й посваритися може, а з Вікою вони по телефону — душа в душу.

Один раз, щоправда, Інна не витримала нападок сестри й відповіла різко, про ту ж доглядальницю, мовляв, давай скидатися, буде мама цілодобово поруч із кимось, якщо ти вважаєш, що я тут недостатньо їй приділяю уваги.

Вероніка тоді розплакалася, потім ще мамі скаржилася, що Інна їй грубить, одним словом, ще гірше вийшло тоді, ще й мама докоряла молодшій дочці, що в тієї зовсім немає серця.

— Ти чудово знаєш, як живе твоя старша сестра, — мама казала, і навіть губи в неї тремтіли. — Чоловіка немає, дитина — інвалід, працювати вона повноцінно не може, звідки в неї гроші? Чому ти така жорстока із сестрою?

Місяці два все було рівно, а потім Віка знову почала телефонувати та покрикувати.

— Якщо мама погано почувається, значить, ліки їй не допомагають. Значить, треба везти її до лікаря. Або шукати іншого лікаря, обстежуватися й призначати інше лікування. Чому ти сидиш і нічого не робиш?

Не можна ж так, вона тобі мама. Ось я телефоную, а вона плаче, що хотіла кабачків, а ти вчора була, а купити забула.

Інні 38 років, у неї чоловік, кредити, двоє дітей. Старшому 11, молодшій 7. У неї ще робота, дитячі гуртки та школа, знову першокласниця в домі.

Так, учора вона їздила до мами, геть забувши про кабачки. Не купила на ринку, а в магазині біля дому… це вже не кабачки, а якась пом’ята субстанція.

І ніколи було вже знову їхати на ринок, домашні справи не чекають. Сина треба було забирати з тренування.

— А пігулки не допомагають… Так, допомагають вони. Просто людині вже 78 років, тиск пігулки тримають, але мама не буде почуватися, як у двадцять. Вона цього зрозуміти не хоче, не може.

Скаржиться Віці, Віка мотає нерви мені. Та ще про цю квартиру, мовляв, мені мамина квартира дістанеться, я повинна за мамою доглядати як слід, — нервує Інна.

— Чудово просто. Тобі квартира мамина дістанеться за догляд за нею. Потім. А Віці вже дісталася, за що, цікаво? — посміхається подруга.

Із квартирами в сестер дійсно склалося цікаво. Вікторія старша за Інну на 12 років. Звісно, виросла й випурхнула з дому вона теж набагато раніше.

Коли їй прийшла пора влаштовуватися на роботу й визначатися в житті (наречений уже тоді був у сестри), якраз не стало бабусі.

Залишилося житло — двокімнатна квартира в тому місті, де сестра зараз і живе.

Інна була маленька, але чудово пам’ятає слова батьків: ми Віці віддаємо бабусину квартиру, вона туди їде, буде жити й працювати, а ти потім отримаєш нашу двокімнатну. Хто б у 12 років став із таким твердженням сперечатися?

Невдовзі не стало батька сестер, Віка приїхала, відмовилася від спадщини на користь молодшої сестри.

У підсумку зараз в Інни у власності третина, у мами дві третини у праві, мама давно написала на молодшу доньку заповіт, так що, начебто, обіцянка виконується: квартира відійде Інні.

Тільки…

Тільки сестра у свою квартиру заїхала понад чверть століття тому, не докладаючи жодних зусиль, а Інна з чоловіком платять кредит вже за другу квартиру: спочатку була однокімнатна в них, потім трикімнатну купили.

— А за майбутню спадщину мені мотають нерви й постійно нагадують, що я повинна за неї і те, і це, і ще бантик збоку, — нервує жінка.

Якось Інна мамі заїкнулася про це й почула, що вона геть безсовісна, це ж треба сестрі заздрити! По-перше, так склалося, що Інна — молодша. А по-друге, Віку можна тільки пожаліти, їй непросто живеться.

Сестрі не пощастило. Так добре все починалося, а потім важкі пологи, син зʼявився з ДЦП. Йому вже 24 роки, але він сам себе не обслуговує, у нього напади, відлучитися не можна.

Чоловік витримав із хворою дитиною 6 років, а потім утік. Платив аліменти, взяв новий шлюб, народив здорових дітей.

Віка працює віддалено, але, як вважає мама, це не те. Та й пенсія племінника не покриває витрат на ліки, масажі, предмети догляду. І не цукор життя в сестри: обертати все життя таку дитину…

І особистого життя немає ніякого. Є подруга, на яку Вікторія може залишити сина на пару днів, якщо дуже треба. Є стаціонар, із яким домовляється, щоб з’їздити, наприклад, до матері. І все. Тому в мами буває жінка рідко.

— А ти просто уяви, якби чоловік від Вікусі пішов, а в неї з сином і житла свого не було? — казала мама, коли зайшла розмова про відкладену спадщину. — У тебе чоловік, діти здорові, а в неї?

Інні сестру шкода. Вона ж не звір. Але й себе шкода теж. Якби сестра не виміщала на ній своє невдоволення життям, не дорікала, не намагалася командувати й підганяти

. Якби мама поменше вередувала…

— А ти не думаєш, що мама може зробити такий поворот, так би мовити: шкода стане старшу дочку, візьме та й перепише заповіт? Або скасує його? Мовляв, у тебе квартира є, а Віці треба, щоб хоч трохи легше було. Гроші, вони багато вирішують, — обережно говорить подруга. — Проси в матері дарчу, чи що.

Інна про таке думала. Але що вона може зробити? Маму ж не залишиш.

Прикро буде, але не це головне, головне щоб їй просто зараз не мотали душу, вона й так робить усе, що може.

А родинних почуттів до сестри не додається від того, що вона телефонує й вичитує, як дівчинку, за те, у чому Інна абсолютно не винна.

— Просити дарчу? О, такий лемент почнеться, я собі уявляю! Віка ж тут же скаже, що я зовсім матір закину після того, як своє отримаю. Одне слово, часом вити хочеться.

***

Ця історія – справжній клубок із людських доль, де змішалися любов, обов’язок і, на жаль, образа. Як часто ті, кому, здається, щастить більше, стають заручниками чужих проблем, а родинні зв’язки перетворюються на тягар?

Не завжди доля роздає свої карти порівну, але це не дає права одним маніпулювати іншими.

А як ви вважаєте, де проходить межа між допомогою й використанням у таких ситуаціях? Чи може сестра, що живе далеко, вимагати більшого від тієї, що поруч?