Бабуся Марія вперше за п’ять років вирішила поставити ялинку на Новий рік. Раніше щороку прикрашала, але раптом на голову бабусі Марії обрушилася реновація. Її старий дерев’яний, добротний будинок, в якому вона щасливо жила, виростила дітей, знесли, а її тепер діти поселили на двадцять п’ятий поверх новобудови.
У таких умовах, яка може бути ялинка? Тільки штучна. А пластмасова ялинка в кам’яному будинку, не ялинка зовсім, і будинок, не будинок. Усі п’ять років бабуся Марія не визнавала свято – Новий рік.
А нині чи то звикла до умов, у яких живе, чи то на шкоду собі ж, вирішила поставити ялинку справжню, із запахом і голками, що обсипаються. Зібралася і пішла на ялинковий базар.
Шлях не близький. Йшла бабуся Марія і думала: «Онукам подарунки хоч купила, машинки всякі, ляльки. Носи, звісно, крутити будуть. Вони просять грошима задонатити. А що це за подарунок – гроші, та ще й переказати з картки на картку. І у відповідь смайлик отримати. Ні вже, нехай отримують те, що я купила. От раніше… Та що згадувати? Діти виросли. Син одружився з маніпуляторкою і став “підкаблучником”. Дочка – тиран домашній, а зять? Теж “підкаблучник”? Ні, треба якесь інше слово підібрати».
Бабуся Марія задумалася і раптом різкий, короткий звук гальм і удар. Бабуся Марія здригнулася, послизнулася і впала так, що в очах потемніло. Прийшла до тями, поруч два школярі сміялися і знімали на телефон. «Теж мені нове покоління, голови дурні», – подумала бабуся Марія і озирнулася подивитися, що ж сталося.
Дорожня пригода – два автомобілі знайшли один одного.
Хлопчаки сміючись, запитали:
— Бабусю, вам допомогти?
— Грошима? Немає у вас грошей? Ну, і йдіть, куди йшли, – у бабусі Марії боліло те місце, яким ці діти думають. Школярі втекли. Жертви пригоди сперечаються, хто винен. Чоловік кричить:
— За правилами в тебе я – перешкода справа, курка ти общипана!
— Бачиш, що я їду, навіщо мені заважаєш? Тьху ти, заважаєш. Міг би пропустити, – не здається дівчина. – Сам ти півень смажений!
— Бабусю, дозвольте вам допомогти, – почула баба Марія. Вона вже подавала руку молодій людині, коли чоловік – жертва аварії крикнув:
— Не чіпай бабцю, вона свідок!
— Свідок одруження? – здивувалася баба Марія.
— Аварії, – в голос закричали “жертви”, не зрозумівши жарту баби Марії.
— Допоможи, милий, – Баба Марія знову простягнула руку молодій людині.
— Нііі, цей мужик сказав, не чіпати вас, – відповів молодий чоловік і пішов геть.
— Тьху на тебе, – образилася бабуся. – Не мужики пішли, а ганчірки. Во! І зятю слово підібрала. Апокаліпсис якийсь.
«Розсілася, – бабусі Марії минулі кілька хвилин з моменту падіння здавалися вічністю. – Треба вставати».
Хто б знав, як важко піднятися з землі старій людині. Важко і прикро. Бабуся Марія спочатку встала на коліна, спираючись однією рукою об землю. «Зараз би ще спертися на щось», – подумала вона і відчула, що хтось підхопив її під руку. Вона озирнулася, зовсім молоденька дівчинка підставила свою руку бабусі Марії як опору.
— Спасибі, мила, – старенька зовсім було поспішила у своїх справах, але дівчина її зупинила.
— Скажіть, будь ласка, а де ялинки продають. Я недавно в місті, нічого тут не знаю, – усміхнулася дівчина.
Бабуся Марія задумалася, вона, звичайно, знала, де ялинки продають. От тільки не любить з кимось ходити вулицями, тим паче з незнайомою людиною. Базікати буде або розпитуватиме, або почне нав’язувати свою думку. Ох, не любить усього цього бабуся Марія, але й відмовляти дівчині ніяково, допомогла ж.
— Я знаю, сама йду за ялинкою, – почала пояснювати бабуся Марія.
— Ой як добре! – зраділа дівчина. – Тоді я з вами.
— Зі мною? Може, я просто поясню, і йди сама. Я ж повільно ходжу, – намагалася позбутися компанії бабуся Марія.
— Нічого страшного, я не поспішаю, – так само посміхалася дівчина.
Бабуся Марія зрозуміла, що не звільнитися їй від попутниці, подумала: «Мабуть, місія в мене така сьогодні, дівчину довести до ялинок».
— Гей, бабцю, ти куди. А хто засвідчить, що ця курка неправа, – закричав “жертва” аварії і чоловічої статі.
— Це ви без мене у своєму курнику розбирайтеся, – махнула рукою бабуся Марія.
І вони пішли.
Дівчина була вдвічі вищою і втричі худішою за бабусю. Бабуся єхидно подумала: «Жираф і бегемот йдуть за ялинкою. Трилер почався».
“Знала б, сама б встала. Не дала їй мені допомагати”, – подумала бабуся Марія і, озираючись, стала міркувати, як втекти. Побачила будинок з аркою і зметикувала:
— Ларисо, я що згадала-то. Мені до подружки сходити треба, а ти йди прямо о-о-ось до того світлофора, повернеш праворуч, а там запитаєш.
Бабуся Марія прошмигнула в арку, як мишка в нірку, тільки її й бачили. На подвір’ї старенька присіла на лавку і зітхнула полегшено: «Це ж треба бути такою занудою! Молода, а бурчить як стара бабця. Ще б пару хвилин і я її вдарила боляче в лоб».
Насправді вони разом пройшли зовсім небагато. У дівчини Лариси не закривався рот. Гаразд би вона розповідала про своє життя, так ні ж – вона літній людині розповідала, як важко живеться людям похилого віку.
— Нам, молодим що, у нас зараз все є, а ось як ви бідненькі жили, – почала своє голосіння Лариса.
— Так, нормально ми жили, – заперечила було бабуся Марія.
— Та вже що хорошого? Працювали на виробництвах із ранку до вечора, а зарплата копійчана була. А потім дев’яності роки, як ви тільки вижили, бідненькі. Картоплю гектарами саджали, щоб узимку не померти з голоду. І тепер пенсії у вас мізерні, мабуть, усе на комуналку і ліки йде?
Бабуся Марія намагалася заперечити, мовляв, не так уже все й погано, але Лариса не слухала:
— Нам зараз, звісно, легше. Ми все в магазині купуємо, інтернет знову ж таки у нас є, а ви в ньому нічого не розумієте.
І ось тут бабуся Марія почала шукати спосіб, як позбутися Лариси. Знайшла, зараз посидить трохи й іншою дорогою піде за ялинкою. Нехай цей шлях довший, але без попутників.
Лариса стояла в розгубленості: «Ну, що цим бабусям треба. Я ж їй допомогти хотіла. Слизько, нудно йти. Я б її підтримала, розважила. Ось упевнена, що ця бабця зараз стоїть за рогом і підглядає, пішла я чи ні».
Настрій був чудовий, і псувати його роздумами про конкретну бабусю не хотілося. Лариса йшла, розглядала вивіски, а думки знову і знову поверталися до бабусі Марії: «От цікаво, у неї ж, найімовірніше, є діти й онуки. Чому вона, стара людина, йде сама за ялинкою? Чи вона самотня? Тоді чому відмовилася від моєї допомоги? Дивна бабця!»
Лариса була впевнена, що стара почекає якийсь час і піде слідом. Дівчина вирішила перевірити свою версію і зайшла в магазин, щоб не мерзнути на вулиці.
А в цей час бабуся Марія сиділа на лавці й думала: “Навіщо мені ця ялинка? Стільки років не ставила, і раптом надумалося! Адже кожен Новий рік відзначаю в доньки. Посидимо за столом години до десятої, а потім разом з онуками лягаю спати. Опівночі будять мене сповіщення з привітаннями, доводиться вставати. Із донькою та зятем випиваю келих ігристого. Дивлюся на сусідський феєрверк із вікна і далі спати. Навіщо мені вдома ялинка?»
— Мамо, купи мені ламантина, – дівчина років п’ятнадцяти, проходячи повз бабусю Марійку, канючить, просить матір щось купити.
— Якого ламантина? – роздратовано запитала мати.
— Іграшка така, обнімашка. Ну, купи-и-и! Ось у Таньки є, їй купили.
Мати з примхливою донькою пройшли повз, бабуся Марія так і не дізналася, куплять дівиці ламантина чи ні. Але ця розмова нагадала їй своє минуле. У її дитинстві не просили зовсім подарунки на Новий рік, не писали листи ніякому Дідові Морозу. Були, звісно, святкові мініконцерти в школі, а вдома ніхто свята дітям не влаштовував. Збиралися дорослі, а діти десь поруч зі святом були. Та те, що батьки не помічали дітей, уже свято було. Батько в якийсь момент виходив, одягав кожушок, вивернутий навиворіт, бороду з вати чіпляв і шапку кролячу насував до брів. Заходив, представлявся Дідом Морозом, дітям цукерки за вірші роздавав, а з дорослими пісні горланив. Дітей відправляли спати, а дорослі веселилися до ранку.
А тепер усе змінилося, якийсь культ цього свята. Святкують так, немов це останній день перед кінцем світу. Викаблучуються один перед одним.
— Ой, щось я розбурчалася, піду за ялинкою. Ще й дівчину хорошу образила, – вголос сказала бабуся Марія і рішуче встала.
Бабуця вирішила, що колами, дворами вона ходити не буде, піде звичною дорогою. Вона навіть уявила, що зараз вийде з арки, а Лариса стоїть на тому самому місці. «Та ну, пішла, звичайно, – бабуся Марія була впевнена в цьому. – Але якщо навіть не пішла, то піду з нею. Що я зрештою втрачаю? Компанія все ж таки. А розмови можна і в інше русло повернути, щоправда, можна й поплатитися за розмови зі сторонньою людиною».
Лариси на тому місці не було, бабуся Марія з полегшенням зітхнула. І пішла повільно-повільно. А куди поспішати? Погода чудова, не холодно, сонце сяє, прикрашені магазини створюють новорічний настрій. Зараз магазини починають прикрашати мало не в жовтні. До Нового року вся ця мішура примелькається і стане непомітною.
У цей час Лариса побачила бабусю Марію з вітринного вікна магазину. «Ага, недовго довелося чекати. Не подобається їй моя жалість, спробуємо іншу тактику. Все одно ж є те, що може нас подружити», – подумала Лариса і вийшла з магазину.
— Бабусю Марійко, а я ось у магазин зайшла, виходжу, а тут ви. Підемо далі разом?
—- Підемо, – зітхнула від безвиході бабуся Марія. Подумала: «Ох, не подобається мені ця дівиця. Заплачу я за це знайомство, ох, заплачу».
— Я вас образила? Вибачте, – зніяковіло сказала Лариса.
— Ну що ти, дитино, я ображаюся тільки на рідних. На чужих людей немає сенсу ображатися, – поблажливо сказала бабуся Марія. І сама себе подумки відсмикнула: «От язва ж я. Дівчинка тут до чого?»
— Знаєте, а в мене теж бабуся була. Я, коли вас побачила, її згадала. Ви чимось схожі на неї. Вона теж на мене все бурчала. Побачила вас, і захотілося з вами познайомитися. Знаєте, мене бабуся виростила. Мама в мене недолуга. Так бабуся говорила. А я виросла, рвонула щастя своє шукати. Де тільки я за три роки не була. А коли зрозуміла, що щастя-то поруч із бабусею, її вже не стало. Лаю тепер себе, але ж ніяк не виправиш. Ось і вирішила з вами подружитися. У вас, напевно, є і діти, і онуки? Усі разом живете? – Лариса мало не плакала.
— Є у мене і діти, і онуки, окремо від них живу, – сказала бабуся Марія і осіклася: «З чого це раптом я розговорилася з чужою людиною».
— Це добре, а мені навіть Новий рік немає з ким зустріти. Я ж до вашого міста нещодавно приїхала, – у Лариси було обличчя дитини, яка нашкодила і говорила: «Я не винна, пожалійте мене».
— Так шукай друзів – ровесників, навіщо тобі я? – не розуміла бабуся Марія Ларису.
— Друзів – «мишка бігла, хвостиком махнула». Ви мені мою бабусю нагадуєте. Я вам допоможу ялинку до дому піднести, а вже потім випаруюся з вашого життя, – ображено надула губи дівчина.
«Правда що, чого це я. Дівчина допомагає мені, а я її відштовхую», – подумала бабуся Марія, а вголос сказала:
— Подивимося.
Ялинок було багато, довго вибирали. Бабуся хотіла маленьку ялинку, а Лариса пропонувала ялинку побільше, адже вона допоможе дотягнути. Ще й продавець нав’язував: «Дивись, яка красуня наче твоя онука. Новий рік таке велике свято, а ти хочеш маленьку ялинку».
Бабуся Марія майже погодилася, але в неї дзвонив телефон:
— Мамо, а ти де?
— Ялинку вирішила купити, – засміялася бабуся, чомусь вона вирішила, що з боку це виглядає смішно.
— Ми зараз під’їдемо, довеземо тебе з ялинкою додому. Чому не сказала, що хочеш поставити ялинку, ми б самі тобі її купили, – тараторила в слухавку донька.
— Вибач, Ларисо, але за мною зараз приїдуть, – сказала бабуся Марія.
По обличчю Лариси пробігла злість, вона швидко впоралася з емоцією:
— Може, ще зустрінемося?
— Усе може бути, – відповіла старенька.
— Бабусю Марійко, давайте номерами телефонів обміняємося! Хоча, у мене щось із сім-картою сталося. Напишіть мені свій телефон, я вам зателефоную. Ну, правда, ви мені так нагадуєте мою бабусю. Я її називала ласкаво – бабуся ягідка моя. Може, допомога якась потрібна буде, або просто погуляємо в парку, – вираз обличчя у Лариси був, як у покинутого кошеняти.
— Знаєш, що, дитино, ягідка моя, у мене є кому допомагати, з ким гуляти, про кого піклуватися, – передражнила її бабуся Марія.
Набридливість Лариси дратувала.
Повисла болісна пауза. Лариса придумувала, що ще сказати, а старнька чекала на доньку.
— Ось і зять під’їхав, – зраділа бабуся Марія. Ялинка чарівним чином зникла в багажнику машини, бабуся так само швидко прошмигнула в салон.
«Зять», – промовила про себе Лариса. Що робити далі, вона не знала.
— Ялинки, ялинки, – кричав продавець. Лариса невдоволено глянула на нього і пішла геть.
Бабуся Марія їхала додому.
— Мамо, я зараз згадувала, як у дитинстві ми зустрічали Новий рік. Пам’ятаєш, на дачі?
За тиждень до свята ми приїжджали на дачу, протоплювали будинок і ліпили пельмені. Так у нас завжди починалася зимова казка.
Тато місив тісто, вирізав чаркою кружечки, а ми ліпили пельмені. Обов’язково робили щасливий пельмень, загортали разом із м’ясом монетку. Виносили на мороз, а заморожені пельмені зсипали в пакети. Ех, смачні були пельмені, – донька сентиментально прикрила очі.
— Ну так, весело було, – підтвердила бабуся Марія.
— А тридцять першого числа, щойно розвидніється, ми з татом і братом ходили в ліс по ялинку. Йшли по заметах, бавилися, штовхали одне одного в кучугури, обсипали снігом, сміялися. А яке повітря в лісі! Просто зараз захотілося в ліс.
Батько нам показував сліди зайців, а ми наївні дивилися на всі боки, шукали зайців. Були щасливі, якщо білку на дереві побачимо. Тато обирав пухнасту ялинку, і ми поверталися додому.
Завалювалися до хати два щасливих кучугури – я і брат. Розповідали тобі всілякі небилиці, ніби, ми бачили ведмедя і тікали від вовка. Ти вдавала, що віриш нам, а ми вірили, що ти віриш, і сміялися з твоєї наївності. Пам’ятаєш, мамо? – запитала донька.
— Пам’ятаю, звісно. Я щоразу боялася, що ви захворієте, – посміхнулася бабуся.
— Ну так, ти бурчала на батька, що заморозив дітей. Напоювала нас гарячим чаєм із варенням, закутувала в теплі ковдри й укладала спати. Я завжди засинала, і снилися мені після таких прогулянок чарівні сни.
Увечері починали прикрашати ялинку, гірлянду вмикали. Такий захват був! Зараз, навіть дивлячись на феєрверк, немає такого захоплення. Справді, диво було, – донька раптом замовкла, мабуть, згадавши ті почуття.
— Як же я люблю вас! – сльоза-зрадниця скотилася по щоці бабусі Марії.
У машині повисла тиша. Бабуся була вдячна доньці та зятю за цю тишу.
«Ось життя яке, – думала старенька. – Усе життя збираємо образи. На словах прощаємо одне одному, але підла пам’ять підсовує ці образи, і все хороше забувається. А ось згадається щось приємне, і одразу відчуваєш, що любов-то нікуди не поділася.
Вічне питання, куди йде дитинство? Та нікуди воно не йде, воно нашаровується в чарівній скрині, а скриня ховається в затишному куточку душі. І порятунок від сварок із дітьми в цій скрині, варто тільки згадати їхнє дитинство. І мій порятунок у моїх чудових дітях».
Бабуся Марія подивилася у вікно, якраз проїжджали те місце, де вона впала. Дві автівки досі стояли, втупившись одна в одну, а дівчина і чоловік уже не лаялися. Чоловік щось розповідав, а дівчина заразливо сміялася. «Цікаво вийде, – подумала бабуся, – якщо це початок романтичних стосунків цієї парочки».
Потім її думки переключилися на Ларису: «У неї, напевно, непросте дитинство було. Родичів не залишилося. Ось і намагається до когось прибитися. А я її відштовхнула».
Спочатку було бажання повернутися до місця розставання і дати бідній дівчинці номер телефону. Може, така дрібниця Ларисі дасть упевненість у тому, що не всі люди погані.
Але потім бабуся Марія подумала, що, найімовірніше, Лариса вже пішла звідти, і сенсу повертатися немає. Раптом вони коли-небудь знову зустрінуться, тоді вже вона обов’язково подружиться з Ларисою.
— Мамо, – перервала мовчання донька, – відгадай загадку. Твоя внучка сьогодні загадала. Ми грали в гру, опиши того, хто намальований на картинці. Слухай: «Помаранчевий, м’який, пухнастий, трохи їстівний, вдома живе, з блакитними очима». Ми всією сім’єю розгадати не змогли. А виявилося – хом’як!
Так, зі сміхом і доїхали до дому.
— Завтра до обіду приходьте до нас, проведемо старий рік і зустрінемо новий, – зять допоміг затягнути ялинку в квартиру і встановив її на підставку.
— Добре, прийду, – відповіла бабуся Марія, проводжаючи доньку і зятя.
Вранці відтала ялинка розпустила свої голки, розпушилася і випромінювала аромат Нового року. Бабуся Марія дістала іграшки, які залишилися ще з дитинства її дітей. Скляні, облізлі, але такі рідні. Гірлянду довелося купити нову, у старій гірлянді лампочки перегоріли, а бабуся Марія не подбала про це заздалегідь, щоб знайти де такі продають. А як же без вогників, без вогників не можна.
Ялинка вбиралася до свята, телевізор бубонів фоном. І ось коли бабуся Марія відійшла подалі, щоб помилуватися вбраною ялинкою, телевізор сказав:
— Затримано підозрювану у злочині…
— Господи Боже мій, так це ж Лариса, – у бабусі Марії застукало у скронях і защеміло серце. – Що ж ти, дитинко, наробила?
Телевізор продовжив мовити:
— Підозрювана втиралася в довіру до літніх людей, напрошувалася в гості, підсипала в питво снодійне. Коли люди похилого віку засинали, вона виносила з квартири гроші і все цінне, що знаходила.
— Ось тобі й бідна, нещасна дівчинка. Добре, що донька із зятем приїхали за мною, а то теж би поплатилася за таке знайомство, за допомогу мені, за свою доброту, за свою безтурботність, – бабуся Марія капала ліки в склянку з водою. – Ось був би сюрприз на Новий рік.
Заспокоївшись, старенька одягнулася і поспішила до своїх дітей, зустрічати Новий рік.
