Татко в Насті був найкращий. Скільки вона себе пам’ятала, з ним завжди було весело і радісно.
З ким піти в парк кататися на каруселях? З татом. А з ким прибирати свою кімнату? З мамою. З ким їсти солодку вату й морозиво? З татом. А той несмачний суп? З мамою.
Хто купить гарненькі туфельки з бантиками і блискітками? Тато. А хто дурнуваті зимові чоботи і теплі штани на лямках? Мама. З ким можна грати на комп’ютері хоч цілий день? З татом.
А хто змушує писати ті жахливі прописи, збирати пазли та мозаїку? Ну, загалом, усе зрозуміло.
Звісно, тата Настя обожнювала, а до мами ставилася прохолодно.
Мамі навіть бабуся дорікала: «Марійко, ну не можна так! Ну що, не можна було ті туфлі їй купити? Їй же так хотілося! Та й погралася б із нею на комп’ютері, якщо дитина так прагне!»
А мама казала якісь дурниці про те, що зайвих грошей немає, щоб замість нормального взуття купувати дорогущі туфлі на один раз.
Що в Насті немає «запасу зору», тому лікарі рекомендують обмежувати комп’ютерні ігри.
Що, поки Настя з татом іде гуляти в парк, вона не лежить із книжкою, а прибирає квартиру, бо теж працює і в будні на це не має часу.
І що в Насті погано розвинена дрібна моторика, тому їй буде важко в школі.
А прописи, мозаїка і пазли — це рекомендація фахівців, а не її забаганка. Словом, знаходила тисячі відмовок.
Насті було сім років, коли стався жах. Того суботнього ранку вона прокинулася через гучні голоси батьків.
Ні, сварилися вони й раніше, але сьогодні було якось особливо гамірно. Вона зіскочила з ліжка і кинулася в кімнату батьків.
На підлозі стояла велика валіза, в яку мама складала татові речі, а тато, схрестивши руки на грудях, з усмішкою спостерігав за цим.
— От бачиш, доню, — сказав він, помітивши Настю, — Твоя мама не хоче, щоб ми жили всі разом. Вона мене виганяє з дому. Каже, щоб я забирався звідси.
— Ні! — Настя кинулася до батька і вчепилася в його руку. — Татусю, не йди! Не смій його виганяти! — дівчинка повернулася до матері, і її обличчя скривилося від злості. — Це мій тато! Я хочу, щоб ми жили разом!
— Сонечко, — мама присіла поряд із Настею, спробувала її обійняти, але донька вирвалася. — Настуню… У дорослих не завжди виходить жити разом і не сваритися…
— Ну, то не сварися! Тато на тебе ніколи не свариться! Тільки ти на нього! Він через тебе йде! Попроси в нього пробачення! — Настя тупнула ногою.
— Вибач, — мама підвелася. — Пробачення я в нього просити не буду.
— Тоді я піду разом із татом! — заявила Настя.
— Обов’язково, принцесо, — усміхнувся тато. — Але трохи згодом. Щойно я влаштуюся на новому місці.
Скільки Настя не благала тата залишитися, скільки не вимагала від мами вибачитися перед татом, батьки залишалися непохитними.
Тато пішов.
Настя ревіла весь день, а потім ще тиждень розмовляла з матір’ю крізь зуби й іноді вдавала, що тієї взагалі не існує.
І лише після маминих слів про те, що, поки тато її не забрав до себе і поки доводиться жити разом, треба спробувати жити мирно і дружно, трохи відтанула, але маму все одно не пробачила.
Батько телефонував не часто, хоча по неділях продовжував гуляти з Настею. А за кілька місяців поїхав у відрядження. На пів року.
Телефонувати він, звісно, продовжував, але приїжджати поки не міг і дуже вибачався за це перед Настею.
Зате він подарував їй на день народження величезний дорогущий ляльковий будиночок — мама б таке точно не купила. Їй вічно було шкода грошей на «дурниці».
Зате на логопеда, басейн і страшне ортопедичне взуття грошей вона не шкодувала — платила, скільки їй казали. А потім ще й на бадмінтон Настю записали — бачте, офтальмолог сказала, що це добре зір тренує!
Татове відрядження продовжили ще на пів року, і Настя, хоча й сумувала, але в зневіру не впадала. Вона знала, що тато заробляє грошики для неї.
Для того, щоб вони могли жити разом, купувати всякі гарні речі, смаколики й кататися на атракціонах хоч щодня.
З мамою Настя то сварилася, то мирилася і не переставала просити її вибачитися перед татом.
— Він хороший, — пояснювала вона мамі, як нетямущій дитині, — він дуже добрий! Він пробачить! Заради мене. Він мене дуже любить. Тільки ти маєш пообіцяти ніколи-ніколи більше не сваритися з ним.
Мама сумно усміхалася і хитала головою. Вибачатися перед татом вона відмовлялася навідріз.
І знову на пів року затягнулося татове відрядження. Настя стала зовсім доросла — скоро їй мало виповнитися дев’ять. І одного разу вона упросила подружку, в якої була в гостях, допомогти Насті зробити сторінку в соцмережі.
Мама була категорично проти, казала, що Настя ще занадто мала, а соцмережі можуть приховувати в собі небезпеку. Але дівчинка дуже хотіла свою власну сторінку.
І знала, що перший, кого вона додасть у «друзі» — це її тато. Нехай усі знають і бачать, який він у неї чудовий!
У дівчаток усе вийшло, реєстрація пройшла успішно. І тато Насті знайшовся дуже швидко. Однак дівчинка вирішила, що сталася помилка. Або ж шахраї зламали його акаунт.
Бо там було вказано, що тато одружений, а на сторінці красувалися фотографії, де він обіймав якусь тітку, а на руках у нього сидів малюк років трьох.
«Мій син! Моя гордість!» — було написано під фото. А її, Настиних, фотографій не було жодної. Ще й про відрядження не йшлося нічого.
Навпаки. Тато хвалився фотографіями з відпочинку, з ресторану, з поїздки до друзів: деяких татових друзів Настя навіть упізнала, бо вони всією сім’єю теж до них їздили.
— Мамо, як це? — ледь дочекавшись приходу матері з роботи, запитала Настя. — Як таке сталося?
— Настуню… — зітхнула мама. — Я не хотіла тобі казати… Щоб не засмучувати… Ти ще дитина, а це дорослі справи. Я попросила тата піти саме тому, що дізналася про те, що в нього зʼявився син від іншої жінки. Мені було боляче й прикро. Гадаю, тепер ти розумієш, що мені просити пробачення було ні за що…
— Так? — Настя схопилася з дивана. — Ні за що? А хто його сварив весь час? Що він солодощі мені купує? Що він на дурниці багато грошей витрачає? І ти що, сама не могла татові сина народити, якщо йому так хотілося? Через тебе все це сталося! Ненавиджу тебе!.. — Настя пішла до своєї кімнати, голосно гримнувши дверима.
Як бачимо, часто-густо ми, дорослі, забуваємо, що дитина — це не порожня посудина, яку можна наповнити тільки тим, що зручно батькам.
Діти відчувають усе, а свої висновки роблять за спрощеною схемою: хто дає радість і цукерки — той добрий, хто вимагає робити щось неприємне для користі — той злий.
Ця історія яскравий приклад того, як мовчання про правду, навіть заради «добра», може обернутися справжньою трагедією і ще більшою образою.
Настя не змогла прийняти, що її «ідеальний» тато виявився просто слабким чоловіком, а її «зла» мама — жінкою, яку зрадили.
А ви вважаєте, у таких ситуаціях варто одразу казати дитині правду, якою б гіркою вона не була, чи краще все ж таки чекати, поки дитина подорослішає?
