Славко беріг свою матусю, і не розповідав їй, що в батька з’явилося нове захоплення – молоденька жінка. Він ділився з нею зовсім іншим: жалівся, що в університеті все шкереберть, бо викладач філософії Олег Петрович чомусь зненавидів його з першого погляду.
Розповідав, що сусідка Ліна, така горда й неприступна, зовсім не звертає на нього уваги, хоча він щоразу намагається заговорити і навіть бабусі її допомагає сумки з магазину носити.
Хвалився, що вивчив нову пісню на гітарі і навіть заграв її мамі — щоправда, збився один раз, але вона, як завжди, не помітила, бо слухала серцем.
Жінку звали Інна.
Вродлива, ніде правди діти, але обличчя мала холодне, навіть хиже. Руки пещені, з довгим манікюром, і їздила вона на старенькій «Тойоті», яка деренчала, наче бляшанка з цвяхами.
Інна мріяла змінити її на нове авто, про що прозоро натякала батькові за кожної нагоди. Батько поки тримався, але Славко бачив: ще трохи — і нова машина таки буде.
— От будинок добудую — і куплю, — зазвичай відказував він.
Саме через цей будинок Інна й поклала око на батька, Славко був у цьому певен. Його тата навряд чи можна було назвати ловеласом, та й олігархом він не був — дім зводив сам, своїми мозолястими руками.
Заробляв ніби непогано, але кожну копійку вкладав у стіни та дах. Інна ж, схоже, цього не розуміла. Славко бачив, як кривилися її гарні губи, коли вона дізнавалася, що вони жодного разу не були в Туреччині чи взагалі за кордоном.
Вона смітила батьковими грошима так, ніби його гаманець був бездонною криницею.
Якось батько сказав прямо при Інні:
— Ось завершу будівництво і на Славка оформлю. Хтозна, як життя повернеться, а в сина має бути свій куток.
На обличчі Інни з’явилася така гримаса люті, що дивно, як батько того не помітив. При ній Славко промовчав, але пізніше, увечері, зазирнув до батька в кабінет, де той зазвичай працював перед сном.
— Тату?
Але в кабінеті його зустрів не тато. З-за стелажа вийшла Інна. Абсолютно гола. Славко завмер, наче громом вражений, не в силах навіть поворухнутися.
Він думал, вона засоромиться, прикриється хоч чимось, але вона лише труснула розкішним волоссям і насмішкувато кинула:
— Стукати треба, хлопчику.
Кров шугонула Славкові в обличчя, і він вискочив з кабінету, як ошпарений. Образ Інни стояв перед очима, як він не намагався його прогнати.
Вибіг на двір, щоб вітер трохи остудив розпашілі щоки. І, як на зло, ніс у ніс зіштовхнувся з Ліною — вона йшла додому, ледве тягнучи в обох руках важкі пакети.
— Привіт! Давай допоможу? Ліна зміряла його звичним крижаним поглядом і мовчки пройшла повз. Ну чому вона завжди така?
З батьком поговорити того вечора так і не вдалося.
А за кілька днів Славко стояв на зупинці, чекаючи на маршрутку, коли помітив знайому машину. Він ще здивувався — що Інна тут робить?
Навіть майнула думка, що приїхала його зустріти, бо зранку лило як з відра, а в ЖЕКу, як завжди, завал, і нікому було полагодити злив.
Але тієї ж миті Славко побачив Олега Петровича, свого викладача. Той біг через дорогу до машини, прикриваючись папкою від дощу. Коли він сів до Інни і потягнувся до неї неголеним обличчям для поцілунку, всередині у Славка спалахнула лють.
Як вона сміє крутити шури-мури за спиною у батька, та ще й з цим слизьким типом?
Він вирішив: сьогодні ж усе розкаже батькові!
Батько вислухав його напрочуд спокійно, ніби в словах сина не було нічого такого. На обличчі Інни теж жоден м’яз не здригнувся.
— Спочатку до кімнати до мене вдирається, коли я без одягу, тепер небилиці про інших чоловіків вигадує, — пирхнула Інна, закочуючи очі. — Юро, та твій син, схоже, на мені схибнувся. Це вже ненормально.
Славко відчув, як земля тікає з-під ніг, коли батько подивився на нього з підозрою і запитав:
— Це правда?
— Що? — спалахнув Славко, червоніючи ще дужче від несправедливості.
— Ти заходив до Інни в кімнату, коли вона була роздягнена?
— Я просто… шукав тебе!
Він зрозумів, що виправдовуватися марно. Батько повірить їй, а не рідному синові. Ця жінка його обплутала. Славко різко відсунув стілець і вийшов з дому, де тепер усі були проти нього.
На вулиці було похмуро, хоч дощ і вщух. Славко швидко крокував до зупинки, жалкуючи, що не вдягнув куртку — проймало холодом. Він дивився під ноги, оминаючи калюжі, тому й не помітив Ліну, яка йшла назустріч.
Зачепив її плечем, буркнув «вибачте» і тільки тоді розгледів, кого штовхнув. Жалем накрило з головою. Він обернувся і гукнув:
— Пробач! Я правда ненароком!
Але Ліна навіть не озирнулася…
Мама вислухала Славка, і від цього йому стало легше. Він не говорив їй про Інну, ні — просто розповідав про буденне, про те, як незграбно вийшло з Ліною, і поскаржився, що тато став чужим.
Хоче он дім на Славка переписати, наче Славкові це потрібно. А йому треба лише, щоб його чули.
З того дня Славко намагався рідше бувати вдома. Він зрозумів: у війні з Інною він програє.
Вона міцно вчепилася в батька, щебетала про кохання, хоча Славко знав точно: все, що вона любила, мало водяні знаки.
Він почав прогулювати пари, про що мамі теж не казав — не хотів засмучувати. З філософом стало зовсім нестерпно — той просто з’їдав хлопця, і Славко почав огризатися.
— Ти чого добиваєшся? В армію зібрався? — питали друзі. А Славкові було байдуже. В армію то в армію, що йому втрачати?
Коли батько дізнався, що Славка відрахували, крик стояв такий, що шибки дрижали. Інна сиділа з кам’яним обличчям, але коли їхні погляди перетнулися, Славко помітив у її очах зловтішний вогник.
— А ти Інні своїй спасибі скажи! — не витримав він.
— Це через її коханця мене вигнали!
І після цих слів батько вдарив його. Вперше в житті. Навіть у дитинстві він ніколи сина пальцем не чіпав.
— Дім на неї перепиши, — тільки й сказав Славко, розвернувся і пішов у ніч.
Це сталося за тиждень до того, як Славко мав їхати — повістка вже була на руках.
Він був на кладовищі — прощався з мамою. Пояснював їй, дивлячись на рідне фото на пам’ятнику, що мусить іти служити, але потім обов’язково поновиться і отримає диплом, як вона мріяла.
Телефон задзвонив недоречно. Він би не брав, але ніби сама мама шепнула: «Візьми слухавку, синку…». Дзвонив батько. Голос у нього був переляканий, чужий.
— Славку, ти де?
— На кладовищі, у мами.
— Слава Богу… Я боявся, що ти в будинку!
— У будинку? — Наш дім, Славко… він горить.
Поки їхали пожежники, сусіди на чолі з батьком самі намагалися приборкати полум’я. Попри всю метушню, дим і жар, Славко помітив у натовпі Ліну.
Вона, тендітна й тонка, носила воду відрами зі свого двору, подавала чоловікам і миттю бігла назад, міняючи порожні відра на повні, які наливала її бабуся. І не було в її очах страху, як у тих роззяв, що юрмилися віддалік.
Коли пожежники вже заливали згарище, Славко знайшов Ліну, замурзану сажею, і сказав:
— Дякую тобі. Я завжди знав, що ти така.
— Яка? — її голос прозвучав м’якше, ніж зазвичай, ніби цей вогонь розтопив нарешті кригу між ними.
— Смілива і великодушна.
Ліна розсміялася. І сміх у неї був приємний, легкий, наче спів вранішньої пташки.
— Скажеш теж… Звідки тобі знати, ми ж майже не знайомі.
Славко зніяковів, але погляду не відвів.
— Я давно за тобою спостерігаю, — зізнався він.
— Навіщо?
— Ти мені подобаєшся.
Ліна раптом стала серйозною, очі її спохмурніли.
— Мені не можна.
— Що не можна?
— З хлопцями зустрічатися.
— Це ще чому?
— Інфікована я, Славко.
Але ці слова його не відштовхнули.
— І що? Так кажеш, ніби прокажена.
— А хіба ні?
— Ні.
Він дивився їй в очі — рішуче і безкомпромісно.
— Мене за тиждень в армію забирають, — сказав він твердо. — Але якщо ти дочекаєшся, я одружуся з тобою. Зрозуміла?
Ліна знову засміялася, але чомусь Славкові здалося, що цей сміх був крізь сльози щастя.
І все сталося саме так, як Славко обіцяв. Повернувшись зі служби, він відновився в університеті, допоміг батькові відбудувати дім — ще кращий, ніж був, і одружився з Ліною.
Бабусю вони забрали до себе — а навіщо такий великий будинок, якщо не для всієї родини?
Поки Славко служив, батько і так здружився з майбутніми родичами: вечорами пив чай з Ліниною бабусею, обговорював ціни та політику, бо з молодими про це не поговориш — у них своє на думці.
Саме через цю бабусю батько Славка і познайомився з Катею — та працювала медсестрою, приходила старенькій уколи робити. Катя виявилася жінкою простою, теплою і доброю.
Про неї Славко одразу мамі «розповів», коли прийшов на могилу. Напевне, мамі там, на небі, було трохи сумно, але Славко був певен: вона раділа, що тато не сам, що він доглянутий і щасливий.
А Інна…
Щойно дізналася, що після пожежі всі гроші знову підуть на будівництво, і не бачити їй ні нової машини, ні курортів, — зібрала валізи і пішла.
Батько, звісно, спершу засмутився — прикипів він до неї, чи точніше до її вроди.
І Славко його не картав: що й казати, красива була жінка, хоч і душа черства.
Якось, через два роки, Славко зовсім випадково зустрів її.
Прийшов здавати кров у медичний центр, а вона там в реєстратурі сиділа, тягнула нафарбовані губи в черговій фальшивій усмішці.
У цей центр Славко більше не ходив, але за Інну навіть порадів — може, праця їй на користь піде, не все ж із чоловіків гроші тягнути.
А кров він здавав не просто так. Попри всі колишні страхи Ліни та застереження лікарів, вони вирішили, що настав час, аби в їхньому великому домі нарешті залунав дитячий сміх.
***
Кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Інколи життя влаштовує нам справжню пожежу, аби спалити все фальшиве і наносне, залишивши тільки справжнє — любов, відданість і рідних людей поруч.
А чи траплялося у вашому житті так, що велика неприємність згодом оберталася початком чогось світлого і доброго?
