— Діду, а ми дуже бідні?
— З чого ти взяла?
— Бабуся сказала, як ми з тобою в лазню підемо, вона мене постриже.
— Навіщо?
— А в неї грошей немає на нові шпильки та гумки для мого волосся.
— А старі де?
— Самі загубилися.
— Зрозуміло. Гаразд, пішли їсти, баба кличе.
На сніданок була рисова каша. Беее, не люблю її.
— Дитино, їж давай, а то не виростеш.
— Зате і не постарію.
— Поговори мені тут, а то й гуляти сьогодні не підеш.
— І так не піду. Ти мене, бабусю, після лазні ніколи не пускаєш.
— От у кого ти у нас? Така ж вже розумна.
— Дитина нового покоління, – сказав дід.
— Ні, я вундеркінд.
— Лисиця ти така. Іди одягайся, з дідом у лазню підеш.
— Не піду. Він знову мене в хлопчачі труси одягне і буде всім говорити, що я Іван.
— Все, бабо, відходила дівка зі мною. Минулого року вона такого не казала. Видно твоя черга настала, з нею в лазню ходити, бо чую лихо буде.
— Дорослішає. Ну, діду, йди тоді один. Ми пізніше підемо, як приберу тут все.
— Бабусю …
— Що тобі, люба?
— Баб, чому в тебе вуса є, а в діда немає.
— Дід голится, а в мене гормональний збій. Якщо я, як дід буду голитися, у мене ще й борода виросте.
Сиджу гладжу кішку і тихенько їй на вушко говорю:
— Як добре, Мурко, що ти не бабуся. У тебе теж борода виросла б.
— Добре, малеча, біжи з Муркою на вулицю, поки я речі в лазню зберу. Та сходи в хлів, віник нам вибери.
І я поскакала на одній ніжці з дому. Вирішила спочатку до Миколки збігати. Може, він теж з бабою в лазню піде.
Але ні, не піде він, у нього сьогодні дід в ніч на роботі. Тому треба робити роботу по господарству.
Коля виніс два бутерброди з вершковим маслом та цукром, мені й собі. Стоїмо, злизуємо цукор. Дивимося – Стасик йде, син Вірки, великої любительки вжити “святої водиці”, як говорять в нашому селі. Нас побачив, зупинився і заплакав. Стасику всього пʼять років, мабуть, образив хтось.
— Стас, ти що плачеш?
Хлопчик опустив очі, сльози з очей почали капати прямо на доріжку для курей.
— Тебе хто скривдив?
Головою крутить, мовляв, ніхто його не кривдив.
— Тоді чого плачеш?
— Їсти хочу.
— Знову мамка п’є?
Підтверджуючі опустив голову Стасик.
— На мій бутерброд, я його лише один раз вкусила.
Стасик узяв бутерброд двома руками, а вони в нього були такі сірі, з струмками бруду по лікоть. Спробував край хліба і відразу почав намагатися засунути увесь цілий бутерброд до роту і мало не подавився. Я спробувала забрати, але він знову заплакав.
— Не реви, я сама тебе годуватиму. Кусай давай поступово. Ось бачиш, який ти молодець. Миколка, давай до вечора. Як спати всі ляжуть, приходь до нас у садок, справа є. Стасику, пішли до нас.
Взявши хлопчика за ручку, я повела його додому.
— Баба, а у нас ще каша залишилася?
— Ніяк зголодніла за п’ять хвилин.
— Ні, я хотіла тебе попросити Стасика нагодувати.
— Іди його спочатку в бочці вмий і руки йому вимий. От Вірка паразитка, знову за старе взялася. Коли вже вона візьметься за розум, не розуміє чи що, що згорить з таки стилем життя. Себе мучить і матір свою з дитиною. Бідолашна Поліна, це ж наприкінці життя таку біду нажила. Таку дочку мати, ворогів не треба.
Опівночі я вилізла у віконце. Наш Тузик навіть вухом не ворухнув, знає я на діло. У кущах у бузку сидів і чекав на мене Коля.
— Коль, чого робити будемо? Баба сказала, що Вірка загубить Стасика. Продасть циганам за пляшку.
— Давай її вживати відучимо.
— Давай, а як?
— Я знаю. Я коли животом хворів, мені ліки виписували, щоб пронос був. Я його в мамки потихеньку візьму, та Вірці піділлємо. У їжу, у воду.
— А якщо Стасик з’їсть?
— Кого з’їсть? У них їжі зроду в хаті нема. Баба Поля лише ввечері приходить.
Вона їздить в місто, і біля багатоповерхівок по смітниках хліб цілий день шукає, щоб Стасика та Вірку нагодувати. Її мій дід бачив. Вона ще ходить банки залізні збирає і на вагу здає. На ці гроші молоко купує та на вулиці онука годує. Вдома Вірка їжу і гроші в неї забирає на свої, всим відомі потреби.
— Ти звідки це знаєш?
— Підслуховував, коли мої батьки розмовляли. Вони на опіку Стасика хочуть подати документи, заяву на Вірку написати. Бабу Полю лише шкодують. Пропаде вона з Віркою тоді зовсім.
— Гаразд. Я теж у бабусі ліки пошукаю. Завтра все дізнаємось і почнемо сипати. Я з дідом поговорю, він дозволить поки що Стасику у нас побути.
— Добре. Вранці приходь до мене, як мої батьки на роботу підуть. На шафу полізем за ліками. А то я один не дістану, а ще дід удома.
Вранці розпочалася операція з порятунку Стасика. Хлопчик був дуже радий у нас гостювати. Бабуся годувала його помалу, але часто. Щоправда, він примудрявся ще їсти цибулю, ховаючись за бабусин холодильник. Довелося дідові кошик з цибулею поставити на шафу, щоб Стасик її не дістав. А ще дід сміявся і називав Стасика Чіполліною – цибульним хлопчиком, а сам у цей час підсовував йому котлетки, без хліба. Бабуся побачила б, ох і дала б нам усім рушником.
Дід нашу ідею з Колею підтримав і ще купив нам пігулок. Домовився з продавщицею “зеленого змія” тіткою Настею, щоб вона теж ліки в “святу воду” для Вірки поклала.
І почалися у Верунчика дні великого чищення організму.
Далеко від вбиральні відійти їй не можна було. Сором у неї ще трохи лишився, так сказала моя баба. А бабуся Поля за її улюбленим “смаколиком” йти відмовлялися.
Тут ще наш лікар, тітка Наташа підключилася. Їй мій дід все розповів. Тітка Наталка стала Вєрку лякати. Сказала, що у тих, хто має за тиждень відійти до того світу, організм так чиститься.
Вєрка прийшовши в себе, навіть почала молитися. А сусіди питали її, в який дитбудинок дитину здати чи може в нього батько є. Може йому зателефонувати.
Але добив її мій дід, коли прийшов і обміряв Віру, щоби їй труну зробити. Та ще запитав, чи з батьком поруч ховати чи окремо. Всі сусіди зневажали Вірку як могли, ще й Стасика підмовили:
— Мам, ти все одно скоро покинеш мене. Скажи, хто мій батько.
Більше місяця тітка Віра не вжива. Порядок у хаті навела. Навіть підмітати влаштувалася до місцевого магазинчику. Пенсію у баби Поліни більше не відбирає. Вчора Стасик бігав на вулиці у нових сандаликах та пригощав усіх дітей цукеками. Але ми з Колею та дідом – Вірці поки не віримо, і запас ліків ховаємо у будці у Тузика.
