Отак зібралися ми вчотирьох і завели душевну розмову про наше жіноче буття. Стали згадувати, підсумовувати, хто як долею задоволений. І знаєте що? Виявилося: якби дали нам шанс прожити життя наново, багато хто з нас переписав би його зовсім інакше. У кожної своя заноза в серці: в однієї — чоловік, у другої — робота, у третьої — родичі. Життєвих нюансів вистачає

Якось зібралися ми з коліжанками дитинства — давнім дівочим товариством, четверо нас. Усі вже на заслуженому відпочинку, розміняли сьомий десяток.

Звісно, ніхто вже не працює (хіба що на дачних грядках). Троє при чоловіках, а одна — давно розлучена. Маємо ще кількох подруг з юності, але цього разу доля звела за філіжанкою кави саме нас чотирьох.

Перша моя подруга, Тетяна. Її чоловік із буремних дев’яностих крутився в дрібному бізнесі з металом, а в нульових відкрив невеличке підприємство: кували решітки на вікна, огорожі, ґанки та інше хазяйське добро.

Жили завжди в достатку. Гроші водилися раніше, є й тепер — не мільйони, звісно, але на хліб із маслом вистачає. Хоч зараз справи йдуть не так жваво, як хотілося б, та не бідують.

Мають свій чепурний одноповерховий будиночок, де господарюють удвох. Старший їхній син, на превеликий жаль, трагічно пішов з життя у бійці ще сімнадцять років тому…

А донька з сім’єю мешкає в іншому місті, кілометрів за сто двадцять звідси. Часто провідують батьків, на літо привозять онуків на свіже повітря.

Друга — Валя. Вони зі своїм чоловіком душа в душу прожили вже тридцять вісім років. Зростили трьох діток, які після навчання розлетілися по різних куточках країни, але теж не забувають рідне гніздо — приїжджають, тішать стареньких онуками.

Чоловік Валі все життя пропрацював на заводі простим робітником, а сама вона — на залізниці. Ох і золоті ж руки у Валіного господаря! Сам меблі майструє.

Хатина в них невеличка, але мов лялечка — доглянута, охайна. Усе там дихає любов’ю та хазяйським старанням.

Обоє зараз отримують пенсію, чоловік іноді десь підробляє, але здебільшого вдома щось струже, пиляє — без діла й хвилини не всидить.

Третя подруга, Люба, майже весь свій вік звікувала сама. У шлюбі побула лише три роки, а потім розійшлася й більше долі не шукала. Донечку Оленку підіймала на ноги самотужки. Має невеличку хатинку.

Донька зараз живе окремо, а от її синочка, свого онука, виховує Люба. Скажу відверто: характер у нашої Люби — не мед. Вона буває і гостра на язик, і трохи заздрісна, певно, у цьому й ховається корінь її самотності.

Ну не вміє людина бути постійно привітною! З усіма нами вже по десять разів пересварилася і помирилася, а з деким і досі не вітається. Але ж ми знаємо її з малих літ, тому давно перестали ображатися на ті емоційні сплески.

Наговорить зопалу всякого, грюкне дверима, а мине час — охолоне і прийде, ніби нічого й не було. Така вже вона є, наша Люба, з цим нічого не вдієш.

Ну а четверта — це я. Теж заміжня, чоловік мій — військовий пенсіонер. Хоча вдома йому не сидиться, досі працює в охороні. Каже: «Три дні на тиждень можна й попрацювати, щоб не заіржавіти».

Він у мене чоловік непосидючий, лежати на дивані не любить. Маємо квартиру і дачу за містом. Улітку ми здебільшого на землі, бо там робота завжди знайдеться. Час від часу кудись подорожуємо, ходимо до лісу по гриби.

А ще частенько буваємо на базі відпочинку: улітку я з палицями для скандинавської ходьби крокую, а він на роликових лижах ганяє, взимку ж стаємо на звичайні.

Отак зібралися ми вчотирьох і завели душевну розмову про наше жіноче буття. Стали згадувати, підсумовувати, хто як долею задоволений. І знаєте що?

Виявилося: якби дали нам шанс прожити життя наново, багато хто з нас переписав би його зовсім інакше. У кожної своя заноза в серці: в однієї — чоловік, у другої — робота, у третьої — родичі. Життєвих нюансів вистачає.

Тетяна, наприклад, зітхнула й каже:

— От ніби й чоловік досі копійку в дім приносить, і живемо заможніше за інших пенсіонерів, а здоров’я ж мого зовсім не лишилося.

І справді, виглядає вона старшою за нас усіх, ніде правди діти. Та вини її в тому немає — таке життя дісталося.

Молоді роки були вкрай важкими. Її благовірний майже двадцять років мав страшну слабкість до чарки. І не просто так, а буянив страшенно, ганяв її з дітьми, нерідко й руку підіймав.

Скільки разів вона збиралася подавати на розлучення! А він потім вимолював прощення, і на якийсь час у хаті ставало тихо. Отак і йшло по колу.

Аж поки одного разу, на вісімнадцятиліття старшого сина, не налив і йому оковитої… Слово за слово — батько з сином зчепилися так, що страх. Наступного ранку Тетяна поставила питання руба.

Чоловік, який прокинувся і ледь щось пам’ятав, як дізнався про ту бійку з власною дитиною, не на жарт злякався. Тоді й покинув ту згубну звичку, звісно, не без допомоги лікарів.

Тільки після сорока трьох років Тетяна побачила нормальне життя. Чоловік хоч і взявся за розум, та став напрочуд дратівливим, колючим, і таким залишається досі.

Лагідно з нею майже не говорить, через слово — лайка. Вона вже наче звикла, пропускає повз вуха.

Але коли ми збираємося нашими родинами (а найчастіше гостюємо саме в них), і він при всіх так до неї звертається, — аж вуха в’януть, дуже неприємно.

Тетяна — господиня від Бога, добра, щира душа, але от так увесь вік мучиться. І коли ми запитали, що б вона змінила, якби можна було відмотати час, вона без вагань відповіла: за свого чоловіка ніколи б не вийшла.

І це попри те, що живуть вони в достатку і ні в чому собі не відмовляють. Зараз у неї дуже болять ноги, важко довго стояти, є проблеми із зайвою вагою.

Ще б пак, стільки стресів на її бідну голову випало — усе воно тепер на здоров’ї позначається.

А от друга подруга, Валя, на свого господаря не нарікає. Він людина лагідна, завжди ставиться до неї з повагою та любов’ю. Можна сміливо сказати, що їхня родина щаслива.

І вона б його ні на кого не проміняла! Єдине, що все життя він був простим робітником, зарплата — скромна. У буремні дев’яності тягнути трьох дітей від зарплати до зарплати було ой як нелегко. Але нічого, вистояли!

Валя жартує, що невелику получку чоловік компенсував своїми золотими руками.

Сам хату звів, сам меблі витесав. Це вже згодом, як діти випурхнули з гнізда, вони дещо прикупили в магазині. Хоча ті меблі, що він змайстрував із натурального дерева, куди надійніші за сучасні!

Та життя йде, захотілося чогось новенького. Отак і живуть спокійно, тішаться візитами дітей та онуків. Якби Валя й могла щось змінити, то хіба що дати чоловікові вищу освіту — може, тоді б і заробляв більше.

Знову все впирається у фінанси, як і в багатьох із нас. Але загалом вона — абсолютно щаслива жінка.

Третя наша, Люба, своїм життям украй невдоволена. По-перше, помилилася у виборі пари — прожила з чоловіком лишень три роки і втекла.

Каже, характер мав нестерпний (хоча, будьмо відверті, вона й сама не янгол). Ростила доньку сама. Колишній, щоправда, справно платив аліменти, хоч і копійчані — а в кого вони тоді були великі?

Десь Люба недогледіла свою Оленку. Після школи дівчина пішла манівцями, хоча й до того завдавала матері чимало клопоту.

Вчитися Оленка не схотіла, перебивалася на пошті, а потім і заміж вийшла не за того. Зять мав важку залежність і дружину на те лихо підсадив.

З’явився в них хлопчик, тож онука тепер доглядає Люба. Зять уже давно віддав Богу душу через ті свої звички, а сама Оленка теж, на жаль, нажила собі незворотних проблем зі здоров’ям і розумом.

Ми, звісно, бачимо, що Люба стала такою різкою саме через оцю гірку долю.

Життя не склалося, тому ми на неї зла не тримаємо, навпаки — шкодуємо, часом допомагаємо. Тож на питання, що б вона змінила, Люба відповіла, як відрізала:

— Усе! Від самого початку і до сьогоднішнього дня.

Ну і четверта — це я. От я б, напевне, змінила свою освіту. За фахом я хімік-технолог, вчилася з вогником в очах, бо хімію в школі обожнювала.

Але доля розпорядилася так: вийшла заміж за військового і почалося наше кочове життя. Роботи за моїм профілем там і близько не було.

Жодного дня я не працювала за спеціальністю! Змінили купу міст, це вже восьме наше гніздо.

Повернулися на мою малу батьківщину років двадцять тому, ближче до моїх стареньких батьків — їм зараз під дев’яносто, потрібна поміч.

А працювала я все життя з паперами та людьми: спочатку інспектором із кадрів, згодом очолила відділ. Довелося перевчатися, добре хоч раніше були безкоштовні курси підвищення кваліфікації.

Коли переїхали сюди, влаштувалася у сферу соціального та пенсійного забезпечення для військових. Відпрацювала до шістдесяти і тепер нарешті на пенсії — краса та й годі!

Часто думаю: і навіщо так довго працювала? Могла б у п’ятдесят п’ять піти, а я ще п’ять років зверху відтарабанила. Але ж я така дзиґа — не сиділося мені в чотирьох стінах.

Ну і фінансова подушка не зайва. Зате зараз — повна свобода: що хочу, те й роблю.

Чи щаслива я у шлюбі? Навіть не знаю, як це виміряти, але іншого чоловіка точно б не хотіла. Мій благовірний мене ніколи не кривдив, має поступливий характер, гарний сім’янин.

Руки в нього, може, і не такі «золоті», як у Валіного чоловіка, та це не кожному дано. Зате на дачі все сам майструє, пиляє… Хай не завжди ідеально рівно виходить, але ж своїми руками!

У квартирі ремонт теж сам подужав, а головне — жодних шкідливих звичок. Тож нехай усе залишається так, як є.

Ось таку відверту, щемку розповідь надіслала нам читачка, а ми лише дбайливо її відредагували для вас. Правду кажуть у народі: чужа душа — то темний ліс, та й у своєму житті не завжди одразу правильну стежку знайдеш. Цікаво, а якби вам, дорогі наші читачі, випала нагода написати власну історію з чистого аркуша, які б сторінки ви залишили незмінними, а що б захотіли переписати?