— Я туди приїхала, а почуваюся тепер, чесне слово, як остання дурепа, — бідкається Ольга Дмитрівна, нервово перебираючи край скатертини. — Не їздила ж довго, заважати не хотіла, та й, чесно кажучи, не по дорозі мені туди… А тут на тобі.
— Ох, уявляю, — скрушно хитає головою подруга. — Стоїш під дверима, а з твоєї ж таки квартири виходять чужі люди й питають: «А ви, жіночко, хто така і чого вам треба?». А Юля що? Як вона це пояснила?
— А Юля… — Ольга Дмитрівна важко зітхає. — Отримала я від дочки на горіхи. Мовляв, раз віддала квартиру, то не моє діло, як вони нею розпоряджаються. Вони, бачте, хочуть жити в людських умовах. А я, виходить, не хочу. Я ж усе життя кожну копійку берегла, на собі економила, щоб Юльці жилося комфортно. У мене ті гроші наче зайві були, чи що?
— Ну то постав питання руба! — спалахує подруга. — Хай квартиранти тобі платять, а не дочці із зятем. Бач, які пани, умови їх не влаштовують!
Але Ольга Дмитрівна мнеться, опускає очі. Непросто зважитися на такий крок. Донька Юля — це, вважайте, вся її рідня. Більше нікого. Є якісь далекі родичі, але… їм вона точно не потрібна, у них свої діти, онуки, свої клопоти.
Ользі Дмитрівні п’ятдесят дев’ять, ще працює. Єдиній доньці Юлі — двадцять сім, рік тому заміж вийшла.
Юля — пізня дитина. Так склалося життя, що на руках в Ольги Дмитрівни багато років була хвора мама. Мала розсіяний склероз, тож охочих пов’язувати долю з дівчиною, у якої такий «посаг», було небагато.
Коли неньки не стало, Ольга Дмитрівна якийсь час намагалася влаштувати особисте життя, а потім зрозуміла: чоловіка може й не бути, а дитинку хочеться. Зʼявилася на світ донечка, виховувала сама, без жодної допомоги, віддаючи доньці всю себе до останку.
Дуже боялася, щоб Юля колись не дорікнула, що росла без батька і чогось не мала.
Тому, коли Ольга Дмитрівна шосту зиму ходила в підлатаних чоботях, доня бігала в новеньких, дорогих черевичках. І таких прикладів — хоч греблю гати.
Юля маму теж не засмучувала: по дому допомагала, вчилася старанно, вступила на державне. Ольга Дмитрівна дочкою пишалася. І собою трохи.
Жодного разу від Юлі не почула претензій, що в інших щось є, а в неї — немає. І на море їздили, і комп’ютер у доньки з’явився в однієї з перших у класі, і одягнена була, як лялечка.
Та ж таки подруга весь час зітхала:
— Олю, купи вже собі щось путнє. Юлька в тебе як з картинки, а ти про себе забуваєш. Ти ж іще не стара, ще он яка миловиддна!
Ольга Дмитрівна тільки рукою махала: та де там, мій поїзд пішов, мені вже нічого не треба, аби в дитини все було.
Як наслідок, коли до них у відділ приходить хтось новенький, то дуже дивується: чому ця пенсіонерка не йде на заслужений відпочинок? Бо виглядає Ольга Дмитрівна, на жаль, старшою за свої роки.
А рік тому звалився на Ольгу Дмитрівну несподіваний спадок. Двоюрідний дядько по батькові звікував вік парубком, так і віддав Богу душу, залишивши однокімнатну квартирку десь на околиці міста.
Звістка про квартиру прийшла саме тоді, коли Юля вирішила розписатися зі своїм хлопцем.
Зустрічалися, разом не жили, планували винаймати житло і збирати на своє.
— Ой, діти, та заїжджайте туди! — зраділа Ольга Дмитрівна, що може допомогти молодій сім’ї. Зять був не тутешній. — Там, звісно, ремонту немає і меблі старенькі, зате ж і жити будете безкоштовно, швидше копійчину зберете. А шпалери можна переклеїти, я прибрати допоможу.
Молоді поїхали, подивилися дядькове житло і погодилися. Правда, все ж таки винайняли квартиру на перші місяці, щоб, як казали, довести все до ладу, бо до весілля не встигали.
Ольга Дмитрівна з ентузіазмом взялася до діла: мила, чистила, виділила молодим гроші зі своєї скромної «заначки» — нерухомість же її, чого дочка має витрачатися?
Коли все доробили, приїхала на новосілля, привезла в подарунок сертифікат на нову пральну машину, бо в дядька стояла якась допотопна.
І це був останній раз, коли жінка там була.
Якось не випадало, та й не хотілося заважати, набридати. Дочка телефоном бадьоро звітувала, що в них із чоловіком усе гаразд, що гроші відкладають. Іноді молоді навідували Ольгу Дмитрівну самі. Нечасто.
То робота, то їхати далеко, то відпочити й побути удвох хочеться.
А того дня Ольга Дмитрівна провідувала за містом давню подругу, яка прихворіла. На зворотному шляху дай, думає, заїду до доньки, раз уже по дорозі.
Заїхала… І ледь серце не стало.
Пара, що вийшла їй назустріч, заявила, що вони знати не знають ніякої Ольги Дмитрівни. Вони вже вісім місяців винаймають житло в Юлі, їй справно й платять. Отакої. Виявилося, що дочка із зятем пожили в тій квартирі заледве два місяці.
— Мамо, не казали, бо не хотіли оцього всього! Тебе засмучувати не хотіли, — заявила донька телефоном, навіть голос не тремтів. — Я ж знала, що почнеться. Але це наша справа, мамо. Ти дала нам квартиру в користування, яка різниця, як ми нею користуємося?
Ми хочемо жити як люди! Щоб не півтори години на дорогу витрачати, щоб не в тому сараї тулитися, хай і з ремонтом. Гроші? Докладаємо до тих, що за оренду маємо, і винаймаємо нормальне житло.
Зате тут робота поруч, і це двокімнатна, у кожного свій простір є.
Двокімнатну молоді винаймають майже в центрі. Так, зарплати в них непогані, але Ольга Дмитрівна глянула в інтернеті ціни в тому районі й вжахнулася: це ж майже вдвічі дорожче, ніж вони отримують за ту однокімнатну на околиці!
— І що вони там збирають? — бідкається жінка. — Я вже мовчу, що мені прикро через цю таємничість. Але мені б ті гроші від орендарів теж не зайвими були.
— От і я про те ж! — гарячкує подруга. — Раз їм не потрібна та квартира, хай би відмовилися. А вони гроші собі в кишеню кладуть. Можуть дозволити собі центр?
Чудово, порадій за них і скажи квартирантам платити тобі на картку. А якщо молодим твоїм не по кишені таке життя, то хай знімуть щось простіше. Але я б на твоєму місці в ту квартиру їх уже не пускала.
Ольга Дмитрівна слухає, киває, а на душі кішки шкребуть. Переживає: а раптом у доньки дитинка з’явиться? А раптом з роботою щось не так піде? А раптом молоді образяться на смерть, і вона на схилі літ залишиться зовсім одна…
Отака життєва ситуація. Наче й нічого страшного не сталося, всі живі-здорові, а гіркота на душі лишається.
Як ви гадаєте, чи має право мама втрутитися і забрати дохід з квартири собі, чи, може, молоді мають рацію — дали житло, то й не заглядайте, як ми ним розпоряджаємося?
