П’ять років тому не стало першої дружини чоловіка під час появи дитини, дитини теж не стало за кілька місяців, на цю тему ми практично не говорили з ним, бо я боялася заподіяти йому біль, чоловік не раз називав мене її ім’ям, говорив про те, що між ними ніколи не виникало конфліктів

Я не чекаю порад, просто вирішила виговоритися, осквльки нікому з рідних та друзів це розповідати не хочу. Нещодавно вийшла заміж за кохану людину.

Різниця у віці у нас з ним 12 років, йому 35 років, мені 23 роки. Все чудово, ладнаємо одне з одним, повне порозуміння, проте мене не перестають непокоїти нав’язливі думки про його колишніх.

Особливо часто я порівняю себе з першою дружиною чоловіка. Ні, вони не розлучилися, як найчастіше буває, і він нічого поганого про неї не сказав жодного разу.

П’ять років тому її не стало під час появи дитини. Дитини теж не стало за кілька місяців.

На цю тему ми практично не говорили з ним, бо я боялася заподіяти йому біль.
Чоловік не раз називав мене її ім’ям, говорив про те, що між ними ніколи не виникало конфліктів.

Прекрасно розумію, що все погане стирається з пам’яті з часом, залишаються лише світлі моменти. Після трагічних подій чоловік почав губити себе в пляшці, були кодування.

На момент нашого знайомства не пив, але зірвався одразу після весілля, через що терапію довелося повторити.

Запевнив, що таке більше не повториться. Відчуваю, що він досі любить її так сильно, що намагається знайти в мені втішну заміну.

Розумію, що ніколи не стану копією, та й ні до чого це. Останнім часом сильно нервуюсь, але поговорити з ним про це боюся.

Останньою краплею став момент, коли в розмові він згадав її як дружину тепер. Я поважаю світлу пам’ять та безмірно співчуваю його горю.

Але я ні в чому не винна і не розумію, чому я мушу через це страждати. Ревнувати до покійної жінки, звичайно, безглуздо, але я відчуваю, що мій коханий не належить мені на 100%, що мене дуже засмучує.

Сцен я йому жодного разу не влаштовувала і не збираюся. Але на душі в мене тужливо та тривожно.