Зміни у поведінці Олени помітила начальниця. А як тут не помітити розсіяна стала, відповідає не до ладу. Викликала до себе
Олена втомилася від нескінченних переживань. Чоловік Іван останнім часом охолов, та й поводився дуже
Наталя Павлівна і влаштувала собі «спостережне місце”, як вона говорила. На стілець поклала м’якеньку подушечку, а під ноги поставила невелику лавку для зручності
– Мама…мама…..тебе не стало… – Вадим сидів біля вікна в маленькій кухоньці, у тій
– Як же так? Цього не може бути! А ви впевнені в цьому? – Анастасії стало погано від почутого. Вдруге за останні кілька місяців доля випробовувала її на міцність. Важкі та неймовірні події відбувалися одна за одною…
– Як же так? Цього не може бути! А ви впевнені в цьому? –
Звісно, забирати треба було Люді. А кому ще – більше у них родичів не було. Павло, здається, сприйняв цю новину з ентузіазмом, сказав, що впорається з дітьми й що нема чого тягнути їх до слабого діда, якого вони жодного разу в житті не бачили
Дзвінок пролунав уночі, а нічні дзвінки рідко приносять добрі звістки. Люда спробувала відшукати телефон,
– Іди на будівельний, не прогадаєш, Андрійку. Завжди при ділі будеш, а я тебе секретам усіляким навчу. Навчу тебе і фундаменти заливати, і будинки будувати, і покрівлю крити, а як же ж?! Бригадиром станеш, шанованою людиною будеш, а онучок, чуєш, Андрійку
– Ну скажи мені Андрійку, ким ти хочеш бути? – любив іноді запитати Іван
– Ой, Лізо! Розпестила ти його. Твій чоловік добре заробляє і ти непогано. От і живе вашим коштом
Подруги сиділи на лавці біля дитячого майданчика, розмовляли та спостерігали за своїми онуками. –
– Мамо, Вадим вам уже давно квартиру придивився, залишилася тільки татова згода. І якщо ти повністю згодна переїхати, я сьогодні ж серйозно з ним поговорю
Іван одразу відчув, що на цей раз дочка Ірина приїхала до них не просто
— Не смійте її чіпати. – Іван рішуче став між Анею і батьком. – Анюто, ми йдемо. – Звернувся він до неї. Аня прошмигнула в під’їзд. Іван, намагаючись зберігати спокій, вийшов за нею. У слід летіли слова про те, що вона ще пошкодує, на колінах приповзе, але тільки буде пізно. — Що тепер будемо робити? – Шмигнула носом дівчина, коли вони, тримаючись за руки, йшли алеєю
Ганна бліда, з темними колами під очима, у розтягнутій футболці, схилившись над ліжечком, намагається
— Вибач, Томо. Я й сама не знала, що так усе вийде. Скрутило ось раптово, думала, що все, прийшла стара з косою. Ну нічого, все обійшлося слава Богу. Зараз полежу трохи, та випишуть. Ніколи мені тут відпочивати, бабуся вдома. Як Вітя з нею впорається? Вона ж шкідлива стала, просто немає сил
— Ну подруго, і налякала ж ти нас усіх! Що це ти надумала, Олено?
— Отже, ось як ти сприймаєш материнську любов? Невдячна! Я ж усе для тебе! Усе життя… — Ось саме – все життя! – Віра раптом розплакалася. – Себе поховала в чотирьох стінах. А тепер… тепер ти робиш те саме зі мною. — Що?.. – Надія розгублено моргнула. – Я не… — Ні, мамо, саме це ти й робиш! Я тоді зламала твоє життя своїми істериками, а тепер розплачуюся за це
— Отже, ось як ти сприймаєш материнську любов? Невдячна! Я ж усе для тебе!

You cannot copy content of this page