Її 13-річна донька, як виявилося, теж не вміє елементарно випрати свої речі, бо мама не навчила, а бабуся, мабуть, завжди робила це за неї. У цей момент я зрозуміла, що ця “жалісливість” – це не співчуття, а скоріше руйнівна інфантильність, яка передається у спадок
Навіть через роки я все ще відчуваю гіркий присмак тих слів. “Віра, вона ж
— Укусили. — Хто? Забулдига твій?! — Ні, свиня. — Яка свиня? — У лісі. Звичайнісінька свиня. — Так ти свині перелякався? – реготнула Наталя. — Ні. Нічого не скажу. Спи
Наталя, наче хижачка, чатувала на здобич біля порога. Вона була впевнена: цього разу її
—  А чому у вас немає дітей? Вибачте, якщо запитання некоректне, але ви з таким теплом говорите про чоловіка… Клавдія Іванівна довго мовчала, дивлячись кудись у кут кімнати. Нарешті, зітхнувши, сказала: —  Так вийшло. Ми з Іваном, царство йому небесне, не могли мати дітей, лікарі завжди говорили, що все з нами гаразд, але на жаль
— Вибачте! — вигукнула молода незнайомка, відступаючи з ліфта і тягнучи за собою важку,
— Навпаки, намагаюся в гості прийти з подарунками, дарую тільки необхідне і за погодженням. Я ж розумію, молодим зараз непросто: і житло купи, і дітей вирости. Усе так дорого! Та й не потребую я нічого, пенсії вистачає, ще й підробляю
— Я жодного разу за всі вісім років у них і гривні не попросила!
Три роки я взагалі не хотіла бачитися зі свекрухою, а останні пів року дозволяю їй бачити сина, але лише в моїй присутності. Приходить, грається, йде. Усе. Погуляти з ним? Ні, не можна. Одного разу вже погуляла
Моєму синові чотири роки. Із моїми батьками він спілкується без проблем, а от зі
— Я тебе, Люсю, навчу пекти млинці. Донька повинна вміти все, що робить мати і навіть трохи більше. Буде смачно, запевняю
Людмила заочно зненавиділа майбутню мачуху, ще навіть не бачивши її. Це була осінь. Її
Ось так от на старості років вийшло, що маючи трьох дітей, ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібними. Як працювали і допомагали їм фінансово, так вони з нами і спілкувалися
Я вийшла заміж у 18, за свого однокласника, друга дитинства. Через пів року дізналася,
— Мишко, де тато зараз? — Спить. На кухні. Я у ванній замкнувся. У мене телефон Володі з класу. Свій тато у вікно викинув. — Я їду. Зараз же їду. Сиди тихо, чуєш? — Бабусю, він двері зачинив і ключ десь викинув. Щоб я до тебе не втік
— Бабусю, забери мене, благаю. Тато знову п’є. Чіпав мене вчора. Я не хочу
— Мені подобається, як ти працюєш, сьогодні будеш для начальства святковий стіл накривати й страви подавати. А потім можеш, те що на тарілках залишилося, додому взяти, рибку там, шинку, ну й усякі інші делікатеси. У тебе ж кажуть синочок зовсім маленький? Ти ж іще годуєш його
— Ну що ти, голубонько, підійди до мене ближче. Завідувач їдальні для керівництва дивився
Люся йому готує дієтичні котлетки й супчики, соління й гостре Борису не можна. Доглядає за ним, не дає перепрацьовувати, у ванній із травами спинку йому тре. Чай лікувальний подає, коли Борис сидить у кріслі біля телевізора. — Що ти з ним няньчишся, свою нерозтрачену любов, що на дітей могла б витрачати, на мужика розтрачуєш
— Тобі не здається, що твій Борис тобі зраджує? — якось запитала Люсю її

You cannot copy content of this page