— Поверніть гроші! — рішуче мовив Іван Сергійович і поставив пляшку з написом «Молоко» прямо на рухому стрічку каси.
Пенсіонер був налаштований серйозно. За свої кровні сорок дев’ять гривень, віддані вчора, він збирався стояти до кінця.
— Що трапилося? Ціна в чеку не та? — запитала касирка таким байдужим голосом, ніби вона вже тисячу років не чула нічого, крім пікання сканера.
— До чого тут ціна? У мене молоко прокисле!
— Алі-но-о-о-о! Поверне-е-ення! — затягнула касирка прямо над вухом у старого, аж Іван Сергійович подумав, що оглохне на те вухо.
Жінка за касою кивнула йому, мовляв, відійдіть убік і чекайте на адміністратора.
Невдовзі з глибини залу з’явилася огрядна жіночка, яка пересувалася так повільно й поважно, ніби вона була не адміністратором у гастрономі, а щонайменше міністром.
— Кисле, — коротко резюмував Іван Сергійович.
Він уже трохи охолов, серце перестало так калатати, як на початку. Аліна взяла пляшку двома пальцями за кришечку, розвернулася й пішла геть.
— Куди це ви? — простягнув руку чоловік.
— Утилізувати, — не озираючись, кинула вона через плече.
— А я як же?
— А ви чекайте.
Через касу нескінченним потоком ішли люди. Касирка все так само механічно сканувала товар, рахувала решту, а покупці зникали за дверима.
Вічна круговерть: «Пакет брати будете? Чек потрібен?» Іван Сергійович за десять хвилин зрозумів, що йому вже млосно від цієї одноманітності, а люди ж тут цілими днями сидять.
Нарешті черга розсмокталася, і продавчиня, простягнувши руку до пенсіонера, промовила:
— Чек давайте. Могли б уже і кисляку попити, от не ліньки вам по такій спеці туди-сюди ходити?
Іван Сергійович аж мову відібрав від такого нахабства.
— Мені потрібно було кашу зварити! Ка-шу! Не кисляк, а кашу. Це, знаєте, зовсім різні речі.
— То взяли б іншу пляшку.
— Е-ні… Якщо це молоко зі свіжою датою — і прокисле, значить, і все інше таке саме. Що ж мені, весь день тут стояти й перевіряти?
— Чек давайте, — повторила вона, нетерпляче ворушачи пальцями.
— Я чека та не брав. Ви ж самі спитали: «Треба?», я й відповів, що ні. Та я ж тут пів години тому був, ви мали б мене запам’ятати!
— Вас тут за день тисячі проходять, де ж я всіх запам’ятаю?
— Але ж молоко ваше! — почав знову закипати чоловік.
— Наше чи не наше — я не знаю. Потрібен чек. Алі-но-о-о-о-о-о-о! — знову затягнула касирка свою пісню.
І знову адміністраторка виринула з-поміж стелажів.
— Наше це молоко?
— Наше. Я ж його забрала.
— Хто тебе знає… Давай цінник.
— Я сам принесу, так швидше буде, — запропонував Іван Сергійович.
— Ні! Не треба чіпати власність магазину! — обурилася касирка.
І знову до каси потягнулися покупці. Аліна нарешті повернулася, подала цінник.
— А ви те прокисле молоко цієї дати з полиць приберете? Бо ж іще хтось, як я, розчарується, — поцікавився чоловік.
— Приберемо, звісно, не хвилюйтеся, — закивала Аліна. — От зараз і приберемо.
— Так, пʼятдесят девʼять гривень. Готівка була чи картка? — запитала касирка.
— Які пʼятдесят девʼять? — не втримався старий. — Мені чужого не треба. Я сорок девʼять віддав, ви мені ще гривню залізну дали. Я вам пʼятдесят давав.
Касирка закотила очі, Аліна теж зітхнула.
— Тримайте сто, у мене немає дрібних. Решту завтра занесете.
— Завтра я на дачу їду, якщо погода дозволить. Давайте відразу розрахуємося.
Жінка глянула на чергу, що знову почала збиратися, і таки вигребла з каси монети.
— Приходьте ще, — висипаючи мідяки в долоню пенсіонерові, кинула вона й одразу відвернулася.
Вранці, перед самою поїздкою на дачу, Іван Сергійович вирішив таки зазирнути до крамниці. Він завжди ходив в одну й ту саму, що була прямо під домом. Підійшов до холодильників і завмер.
Три пляшки того самого молока, що вчора було кислим, стояли в першому ряду.
«Дата та сама», — перевірив чоловік. Та й пляшки якісь підозріло тугі, ніби от-от роздуються. Іван Сергійович тільки головою похитав і пішов до каси.
— Приберіть, — каже, — те молоко. Воно ж прокисле, я вчора його повертав.
— Ви хто? — запитала касирка все тим же байдужим голосом.
— Я вчора купував молоко, воно кисле було, гроші за нього забирав. Не пам’ятаєте?
— Ні, звісно. Вас тут тисячі ходять, де ж усіх упом’ятати? Чек брати будете?
— Буду! — відрубав старий.
Він поїхав на дачу, а за три дні повернувся. Зайшов дорогою до своєї крамниці, а там… знову те саме молоко! Пляшки вже так роздулися, що, здавалося, зараз вибухнуть. Іван Сергійович знову до каси. Так, мовляв, і так, три дні тому… навіть чотири…
— Приберемо, не турбуйтеся, — відповіла касирка й натиснула кнопку виклику адміністратора.
Іван Сергійович вирішив не турбуватися, а просто пішов між рядами. Десять хвилин ходить, двадцять — ніхто до молока й не думає підходити. А народ іде, вечір уже.
За пів години старий не витримав. Підійшов до полиці й почав відкручувати кришки. Так і є — все кисле. Сім пляшок назбирав, відставив убік.
Тут звідки не візьмись вискочила Аліна. Зазвичай вона так прудко не бігала, а тут прилетіла, вхопила Івана Сергійовича за руку й закричала:
— Що це ви тут робите?!
— Як що? — здивувався чоловік. — Вашу роботу роблю. Я чотири дні тому… — і знову почав свою історію про молоко, тицяючи пляшку Аліні під ніс.
Аліна вислухала, розгладила брови, понюхала те молоко й відпустила руку.
— Не встигаємо… Згадала я вас. Не прибрала, справді. Оце ви спритно молоко «утилізували». Слухайте, нам якраз на викладку людина потрібна на два місяці. Не хочете свою принциповість у діло пустити? Бути корисним? — Аліна дивилася на нього впритул. — Людей не вистачає, влітку завжди так.
Іван Сергійович замахав головою.
— Е-ні, у мене дача простоює, бабуся моя чекає, там роботи до зими вистачить. Та й напрацювався я вже. Все, буду відпочивати, заслужив.
Наступного дня Іван Сергійович поїхав на дачу, а коли повернувся за тиждень, зайшов у магазин і приємно здивувався.
Там молоденький хлопець, чи то школяр, чи студент, спритно так бігає між рядами: ціни перевіряє, товар розставляє рівненько. І все в нього так ладно виходить, що аж серце радіє на таку роботу дивитися.
Постояв Іван Сергійович, помилувався, взяв свіже молоко та батон і пішов додому. Спокійно так на душі стало.
Отак воно і в житті буває: іноді треба трохи пошуміти, щоб щось нарешті зрушило з мертвої точки. Бо лад навколо нас починається не з великих наказів, а з маленької пляшки молока та небайдужого серця.
