Пакет зі сміттям стояв біля вхідних дверей п’ятнадцятої квартири другий день. Гліб запам’ятав цю деталь, бо мало не спіткнувся через нього вчора.
Сьогодні ж вранці до пакету для сміття додався малесенький пакетик. Сміття було без неприємного запаху, але вигляд його викликав подив. Раніше такого не було.
Будинок новий, зданий рік тому. Бувало, що будівельники виставляли будівельне сміття, але його, як правило, швидко виносили, а тут пакет зі сміттям. Гліб пройшов повз, поспішав на роботу.
Увечері пакет не помітив, знову поспішав, тепер додому, сьогодні він зустрічався з Оленою, і треба було швидко переодягнутися і бігти на побачення. Але коли він спускався надвір, то знову зупинився біля п’ятнадцятої квартири.
Пакет зі сміттям так і стояв на колишньому місці. Гліб осудливо похитав головою, але глянувши на годинник, вирішив, що зайде до господаря, що залишив пакет, рано-вранці.
Вранці пакет і вже два маленькі пакетики стояли біля дверей. Гліб насупився і натиснув кнопку дзвінка. Потім наполегливо повторив – ще двічі натиснув на дзвінок.
– Іду зараз, – почулося з-за дверей.
Літня жінка в окулярах і теплій синій кофті неквапливо відчинила двері і помітно розгубилася. Посмішка швидко змінилася страхом, і жінка спробувала зачинити двері якнайшвидше. Гліб схопився за ручку.
– Доброго дня, пакет зі сміттям винесіть надвір, будь ласка, прибиральниця не зобов’язана робити це за вас.
Жінка в окулярах зніяковіла і почала про щось розповідати – що онук обіцяв приїхати, він винесе, вона думала, що це прийшов він, злякалася.
– Ви не виходите з квартири? – ввічливо вставив своє запитання у монолог пенсіонерки Гліб.
– Ні, ноги болять і руки, – вона трохи простягла руки вперед і показала їх чоловікові.
Руки її тремтіли, ніби хтось смикав їх за невидимі нитки.
– Я винесу пакети, – схопив Гліб пакети і пішов.
Дрібна добра справа швидко забулася, але коли він повертався з роботи ввечері додому, то на майданчику другого поверху відразу відчинилися двері п’ятнадцятої квартири.
– Вечір добрий, – усміхнулася старенька і простягла Глібу 50 гривень. – Це за сміття.
Жінка навмисно чекала довгий час біля відчинених дверей, щоб подякувати юнаку. Тепер зніяковів Гліб.
– Я не візьму, нічого не потрібно…
– Та що ми через двері розмовляємо, зайдіть, мені важко стояти, – перебила старенька і відійшла від дверей.
Гліб увійшов до квартири. Простенький ремонт, зовсім небагато меблів. В очі одразу кинулися кілька відкритих коробок, що стояли біля стіни у просторому коридорі.
Одна з локшиною швидкого приготування, а друга з картоплею в баночках теж швидкого приготування. Трохи далі стояло кілька упаковок молока тривалого зберігання.
– Мені нескладно викинути ваше сміття, буде потрібно, звертайтеся. Грошей не потрібно. Тільки не виставляйте сміття біля квартири.
Руки бабусі затремтіли сильніше. Розхвилювалася.
– Як вас звати? – спитала вона.
– Гліб.
– Гліб. А мене Ірина Олексіївна. Дякую вам, ви такі добрі.
– Із продуктів нічого не треба купити? Мені справді не складно.
– Ой, ні, дякую, у мене все є, – і старенька кивнула у бік коробок. – Онук купує на місяць, і я їм.
– Це? – здивувався Гліб.
– Не тільки, у мене й каша в пакетиках є, пряники, чай, до речі, хочете чай?
– Ні, дякую, – відмовився Гліб.
– Я не скаржусь. Вже готувати сама собі не можу, трясуться руки, а от заварити локшину чи картоплю цілком під силу. За супом справжнім буває тільки сумую, але я не скаржусь, у мене все добре. Онук зайнятий, рідко буває.
– Я піду, – Гліб зрушив брови, згадавши, що сьогодні в нього знову побачення з Оленою. – Сміття можу забирати о восьмій ранку в робочі дні.
Весь вечір Гліб сидів задумливий. Олена щебетала, розповідаючи про те, яку прекрасну сукню вона сьогодні бачила у торговому центрі.
– Ти зовсім не слухаєш мене?, – сердилася дівчина.
– Пробач, я трохи задумався.
Супутниця знову щось розповідала, а Гліб знову думав про ту саму стареньку в окулярах. Принесли основну страву, а у чоловіка зовсім зник апетит.
– Давай ще десерт замовимо? Грушу в карамельному сиропі з морозивом чи тірамісу? Що ти будеш?
– А? Бери на свій смак, – Гліб глянув на Олену, а вона спокусливо поправила завитки чорного волосся і трохи відкрила рота.
Вони познайомилися нещодавно. Дівчина справила на хлопця таке незабутнє враження, що Гліб досі не міг зрозуміти, що його так привабило в ній. Так, гарна зовнішність, так, йому добре з нею, але розкритися повністю не виходить, наче гра і не за його правилами.
Олена була молодшою за Гліба на п’ять років. Кафе, ресторани, тусовки – це все не приносило Глібу особливої радості, але двадцятирічна Олена жила всім цим, і йому довелося підтримати.
– Олено, а ти суп умієш готувати?
– О-о-о, ти закінчив ремонт і запрошуєш мене до себе? – вона зробила ковток із фужера і додала, стріляючи очима, – я у твоїй футболці на кухні готую… Суп який? – змінила вона важкий голос, запитавши, – Том Ям?
Гліб посміхнувся:
– Ні, звичайний, борщ чи краще курячий із локшиною.
– Давай замовимо суп тут і заберемо із собою, поїхали! – Олена почала крутитися, щоб покликати офіціанта.
– У мене в під’їзді живе бабуся, мрію має – суп, – почав пояснювати Гліб.
– Твоя родичка?
– Ні, але вона харчується погано.
– І? Ти пропонуєш мені зварити їй суп?
– Так, а чому ні, це недовго, тільки купити продукти потрібно.
– Якщо хочеш, можеш купити їй тут суп і віддати. Для таких бабусь є соціальні служби, хай вони приходять і варять їм, прибирають, фу, – Олена гидливо кинула на стіл зім’яту серветку.
Офіціант підійшов до столика.
– То ти будеш десерт? – спитала Олена з образою.
– Ні, замовляй собі, – Гліб відкинувся на спинку стільця.
– Ти образився, нічого не їси?
– Ні, просто немає апетиту.
Гліб відвіз Олену додому та поїхав до себе. Зайшов у магазин, купив пляшку і вже хотів було пройти на касу, як почув розмову якоїсь дівчини із працівником зали.
– Мені курочку на суп, подивіться, може під лотком є свіжіша упаковка. Працівник закотила очі, але вийняла сітку і дістала з дна холодильника упаковку.
– Будь ласка.
– Дякую, – усміхнулася дівчина.
– Гарна курка? – одразу спитав Гліб.
– Так, я цю завжди беру, схожа на домашню, ту, що в селі бігала.
– Скажіть, а що ще на курячий суп взяти, локшину там, яку?
Дівчина трохи примружилась і з цікавістю подивилася на Гліба.
– Вибачте, я не затримую вас, вибачте, – почав вибачатися чоловік.
– Ні, нічого страшного, ви вчитеся готувати?
– Так, доведеться. Раніше мені завжди готувала мати, але тепер я живу один і хочу одній бабусі зварити суп.
– Ви молодець, бабусі – це круто, ви дбайливий.
– Бабуся не моя, вона живе на другому поверсі у нас у під’їзді, одна, їсть всяку фігню і мріє про суп. Тремор рук у неї, – додав Гліб.
– А-а-а-а. Зрозуміло. Тоді приходьте до мене через півтори години, я приготую велику каструлю і бабусі вистачить, запишіть адресу.
Гліб розплився посміхаючись і дістав телефон.
Ксенія жила в сусідньому будинку, теж нещодавно заїхала до нової квартири, яку орендувала.
– А ти суп будеш? – несподівано запитала Ксенія, коли Гліб прийшов забирати каструльку для бабусі.
– Я багато приготувала, мені однієй не здолати.
– А чому ж ні. Пахне він чудово, я зараз слиною давитимуся, поки донесу. Збирайся, ходімо.
– Куди? – здивувалася Ксюша.
– Як куди? До бабусі.
– Давай ти сьогодні сам, а потім разом сходимо. Ти ж не попереджав бабусю. Краще сказати наперед.
– Добре! – погодився Гліб, вислухавши розумні аргументи.
За двадцять хвилин Гліб повернувся в піднесеному настрої.
– От і не думав, що суп може так тішити людину!
Ксенія посміхнулася.
– А може, не суп, а увага? Стара, самотня людина, ще й хвора. Суп – лише привід. Моя сусідка сміття виставляє за двері, щоб я до неї зайшла, такий спосіб поговорити придумала.
Гліб засміявся.
– Ірина Олексіївна теж так робить. Я до неї щодо сміття біля квартири вперше і зайшов.
– Ось, я ж говорю, справа не в супі, хоча він теж дуже потрібний. Мий руки, сідай за стіл. Суп охолоне.
Телефон Гліба задзвонив. Він дістав його з кишені, дзвонила Олена. Гліб натиснув на відбій і вимкнув звук.
– Не важливо, давай їсти, суп важливіший, – потирав руки Гліб.
