Коли ми з Михайлом одружилися (а це було 12 років тому), то хотіли хоча б рік пожити в його мами. Ми планували гроші, подаровані на весілля, покласти в банк під відсотки, щоб потім купити гарну квартиру. У Михайла були деякі заощадження, але переважно всі гроші йшли в бізнес. Так ось: його заощадження + весільні + відсотки – мала вийти непогана сума. Але Зоя Ігорівна різко й категорично сказала: «Ні!»
— Але чому, мамо? У нас же велика квартира! Ми з Катрусею тобі не будемо заважати, житимемо тихо і смирно. Тільки рік, мамо, – запитував Михайло, який не очікував відмови. Він був упевнений і мене переконував, що мама буде рада нам допомогти.
— Почнемо з того, що квартира моя, а не «наша». А взагалі я не маю наміру нічого пояснювати. Сказала ні, значить, ні! Розмову на цю тему закінчено.
Після такого повороту нам уже того вечора не хотілося говорити на якісь інші теми. Протягом двох днів ми знайшли недорогу орендовану квартиру і з’їхали від свекрухи. Гроші поклали в банк на три місяці.
Не можна сказати, що ми дуже образилися на маму Михайла. Ні. Ми були вже дорослі люди (мені було 27 років, Михайлу – 31) і трошки розуміли життя і людей. Ми спілкувалися нормально.
Оскільки грошей було небагато, то ми з чоловіком вирішили купити невеликий будиночок у передмісті. Місце чудове: і недалеко від самого міста, і потопає в зелені, і річка недалеко, і ліс поруч, і, що мені найбільше сподобалося, вікна будинку виходять на схід, південь і захід! Я так люблю, щоб у будинку було світло і сонячно! Будиночок був непоказний, але міцний, теплий і затишний. Ми закохалися в нього, щойно переступили поріг!
— Боже милостивий! Що це за халупа?! – вигукнула Зоя Ігорівна, переступивши поріг нашого будинку, коли ми запросили її на новосілля. – Ні каналізації, ні водопроводу! А опалення? Самим топити треба?! Діти, ви в своєму розумі? Та тут же неможливо і десяти хвилин перебувати, не те що жити!
Вона ходила будинком, гидливо доторкаючись до деяких предметів, і критикувала все, що потрапляло в поле її зору. Вікна, що були маленькими; підлогу, що скрипіла; двері старі; грубку, що пахла димом і цеглою; ґанок, що ось-ось розвалиться; сіни, де темно… Я вже ледь стримувала сльози і злі слова. Мишко, бачачи такий мій стан, суворо сказав матері:
— Мамо, припини свою викривальну промову! Це наш з дружиною вибір, і жити тут нам! Ти не маєш жодного права так поводитися! Це нетактовно, зрештою! Ми запросили тебе розділити з нами радість від придбання свого БУДИНКУ, а зовсім не для того, щоб вислуховувати ці гидоти. Якщо тобі так бридко тут перебувати, то ми тебе не затримуємо. Їдь додому і не псуй нам свято.
— Ось так, виходить, розмовляють із матір’ю? Я вже не маю права й слова сказати! Вигнати рідну матір! Та де таке бачили? Я тебе цього не вчила. Ти дуже змінився, Михайлику, після одруження… – багатозначно подивилася на мене свекруха.
— Ти переходиш усі межі, мамо. Зупинись, будь ласка.
— А що я такого сказала?! І не треба затикати мені рота! Ти ще не доріс, щоб мати вчити. Я тебе ростила-годувала-поїла-навчала, а ти так от мені дякуєш?
— За все, що ти для мене зробила, я дуже тобі вдячний. Але я не дозволю нікому, і навіть тобі!, перебуваючи в моєму будинку, поливати брудом цей будинок і ображати мою дружину. Мамо, я прошу тебе піти.
— Запам’ятай, сину мій, що сьогодні ти вигнав власну матір! – патетично вигукнула Зоя Ігорівна і театрально пішла.
Не знаю, де я знайшла сили стриматися і не розплакатися при цій злій жінці? Але, коли вона пішла, я сіла на ліжко і розревілася. Мишко сів поруч зі мною, обійняв мене, гладив по волоссю і втішав: «Все буде добре, Катрусю. Все буде добре». Цього дня я ще раз упевнилася, що у мене є ЧОЛОВІК, справжній ЧОЛОВІК, який завжди захистить і за яким я як за кам’яною стіною.
Ми довго сиділи, обнявшись. Я наплакалася, заспокоїлася… На столі все охололо. Але ми розігріли основні страви, відкрили ігристе і відсвяткували купівлю НАШОГО БУДИНКУ, в якому ми обов’язково будемо щасливі!
До свого нового дому ми з Мишком звикли дуже швидко. Ні, неправильно я сказала. Ми не звикали до нього, ми ніби тут і жили. У будинку влітку прохолодно, а взимку тепло. У двір вийдеш – тиша незвичайна! Тільки природні, гармонійні звуки природи. А повітря, повітря яке! Одним словом, ми ніколи не пошкодували, що купили не дорогущу квартиру в місті, а будинок за містом. У хаті було парове опалення і грубка з лежанкою. Взимку чоловік зранку топив вугіллям котел, а вечорами ми разом розтоплювали грубку і сиділи біля вогню. Так добре було! Дрова потріскують, полум’я грає, і так тепло, добре, затишно!
Перші роки три-три з половиною так і жили. За цей час у нас зʼявився син, Іванко. Ми були дуже щасливі!
Кажуть, що жіноча енергетика має колосальний вплив на успіх чоловіка. Якщо дружина любить свого чоловіка, пишається ним, поважає, цінує, дякує, то в нього справи йдуть у гору.
Ми з Михасем безмежно кохали одне одного. Він став для мене опорою, захистом, радістю і натхненням. Я його просто обожнювала. І дуже пишалася ним.
І справді, бізнес чоловіка якось різко пішов у гору. Став приносити хороші гроші. Надлишки, так би мовити, ми вкладали в будинок. Зробили прибудову, звели другий поверх, облагородили двір, розбили невеличкий садок. А тут і газове опалення налагодили! Усе складалося одне до одного. Це дуже нас надихало і спонукало з любов’ю і радістю трудитися на благо своєї родини.
Коли провели газове опалення, грубку нашу ми не викинули. Ми переробили її на справжній камін. А камін, я вам скажу, – це одне з найулюбленіших наших задоволень довгими зимовими вечорами.
Отже, ще через п’ять років наш БУДИНОК став справжнім оазисом щастя і благополуччя. Зі свекрухою весь цей час ми підтримували спокійно-ввічливі стосунки: іноді зідзвонювалися; вирішували якісь питання, якщо вони виникали; але в гості я її ніколи не запрошувала (гадаю, і Мишко теж). І вона нас теж не кликала. Думаю, чоловік контактував із нею частіше і ближче, я в це не вникала. Це його мама, нехай спілкуються. Тільки б вона була подалі. Справедливості заради хочу зауважити, що подарунки синові вона передавала, іноді Мишко з Іваном заїжджали до бабусі, і вона, ніби як, була рада.
І ось в червні в нас стався небувалий урожай полуниці. Ми вирішили пригостити Зою Ігорівну. Мишко зателефонував їй і запропонував. Вона не відмовилася, і наступного ранку ми змогли її побачити.
Сказати, що бабуся була вражена, побачивши наш будинок через вісім років, – це нічого не сказати. Добре, що Мишко з Іванком пішли її зустрічати, інакше вона б пройшла повз. Вона стояла на подвір’ї і не могла вимовити ні слова, тільки хапала повітря, як риба, викинута на берег. Як і вісім років тому, свекруха обходила наші володіння, торкалася різних предметів. Але цього разу з вуст її злітали не злі слова презирства й осуду, а короткі вигуки, що виражали, вочевидь, захват.
— Палац! Михайлику, це просто палац! Який ти в мене молодець!
— Мамо, це не тільки я. Це наша з Катею спільна заслуга.
— Звісно, звісно! – скоромовкою і звичним для неї тоном вимовила Зоя Ігорівна.
Якщо чесно, то ніяк не можу зрозуміти, за що моя свекруха мене так не злюбила. Ми ніколи не сварилися, та ми взагалі практично не перетиналися з нею… Але вона в кожну нашу рідкісну зустріч норовить мене образити.
Вона здійснювала екскурсію будинком. Я пройшла в нашу спальню і закрилася там. Вона і туди хотіла зазирнути, але не вдалося.
— Михайлику, а ці двері не відчиняються чомусь, – почула я за дверима.
— Не відчиняються, значить, не відчиняються, – відповів чоловік.
Усі ці роки я не перестаю дивуватися і радіти тому, який все-таки в мене чуйний і розумний чоловік – мій чоловік!
Свекруха відчула такий емоційний шок, що напросилася на чай. Ми, як ввічливі люди, накрили стіл до чаю. Вона невтомно нахвалювала все, що бачила навколо. І НАЙЦІКАВІШЕ! Я почала чути на свою адресу: Катруся, Катруся, яка ти розумничка, а який у тебе чудовий смак, ти така хороша господиня, твій пиріг просто тане в роті та інше.
Одне з правил етикету свідчить, що якщо тебе надмірно хвалять (а також, якщо надмірно лають), то ти можеш, нічого не пояснюючи, встати і вийти з кімнати. І я не забула цим скористатися. Мені було огидно слухати її солоденькі, лицемірні промови!
Зоя Ігорівна незабаром поїхала. Але наша «халупа», мабуть, запала їй у душу…
— Цікаво, любий, чому це Зоя Ігорівна стала раптом мене нахвалювати? – запитала я в чоловіка після того як пішла свекруха.
— Та я й сам не розумію, – знизав плечима чоловік.
— Не інакше – щось задумала… – вирішила я.
І я виявилася права. Не минуло й тижня, як почалося:
— Катрусю, я купила Іванкові піжаму. Я під’їду: приміряти треба.
— Минулого разу я забула у вас свою парасольку. Приїду завтра за нею.
— Я похвалилася знайомій вашою полуницею, і вона попросила кілька кущиків для себе на розмноження. Відкопай, Катруся, я в суботу заїду заберу.
І подібні причини посипалися як із рогу достатку! Приїжджаючи, вона безперервно вигукувала і захоплювалася тим, як у нас добре, красиво, спокійно.
— Катрусю, ви молодці! І ти така гарна господиня! Усе в тебе одне до одного. І в домі порядок, і на подвір’ї краса, і онук здоровий і доглянутий! Пощастило моєму Михайлику з тобою.
Мені весь час хотілося відповісти їй, що я в її похвалі не потребую. Однак я так не говорила, а намагалася якось швидше її спровадити. А от якби я від самого початку повелася рішучіше, то всі ми уникли б подальших доволі неприємних (а часом – кумедних) сцен.
Отже, свекруха, яка не цікавилася нами і нашим життям цілих вісім років, раптом почала активно нас відвідувати. І була люб’язна-прелюб’язна. Мені стало якось неспокійно, бо я розуміла: жінка щось задумала. Щоб не дозволяти свекрусі сідати собі на голову, я іноді говорила, що не можу її прийняти, що їду у своїх справах або просто відповідала: «Ні. Завтра не приїжджайте», «Парасольку (косметичку, окуляри…) Михайло завтра завезе».
Бачачи, що лестощами і подарунками онукові вона нічого не доб’ється, Зоя Ігорівна вирішила зайти з іншого боку. Крім непереборного захоплення нашим будинком, моїм мистецтвом господарювання, Михайловим умінням заробляти, Іванковим розумом і слухняністю десь із середини зими від свекрухи стали раптом надходити скарги на здоров’я. Якось відразу і багато.
— Ох, щось серце в мене почало нити… – А вчора ввечері як підскочив тиск… – Останнім часом сон до мене ну ніяк не йде. Все лежу, лежу… Та ще за вікном цей шум міський… – Учора була на прийомі в терапевта, то вона сказала, що мені потрібно побільше часу проводити на свіжому повітрі, у парку гуляти. Але краще, звичайно, за містом. Каже, частіше треба виїжджати на природу, а краще – з травня по жовтень провести на дачі.
Коли я почула ці «наполегливі рекомендації лікаря», мені все стало зрозуміло: до нас хоче! Мишкові я сказала: «НІ-КО-ЛИ!!!»
— Може, це вона так просто говорить? – припустив чоловік
— Михайлику, ти сам у це віриш? Твоя мама каже «просто так»?
— Ну, Катрусю, подивимося, – вирішив не турбуватися завчасно Михайло.
І подивилися.
Ми з Михайлом наполегливо вдавали, що не помічаємо натяків Зої Ігорівни на її пристрасне бажання перебратися до нас на (Господи, помилуй!!!) весь дачний сезон. А вона вперто лестила і спекулювала своїм «здоров’ям, що похитнулося». Хоча виглядала на 50 замість своїх 58 років! Треба сказати, що у свекрухи відмінне здоров’я. Вона в гарній фізичній формі, регулярно ходить у басейн, щодня здійснює тривалі піші прогулянки; у неї зуби всі свої! І свій постійний косметолог.
І ось якось наприкінці квітня пізно ввечері дзвінок на мобільний чоловікові. Бачу, він захвилювався, хмуриться… Виявляється, мама підвернула ногу, розтягнула зв’язки і… попросилася до нас пожити, поки не заживе нога. А то їй дуже боляче, погано, сумно й особливо нестерпно спускатися/підніматися сходами. Як тут відмовиш?
На правах хворої, свекруха цілими днями лежала в шезлонгу, або сиділа на гойдалці, або ледве-ледве, сильно кульгаючи, прогулювалася по саду… Я в жодному разі не проти, бо цілком розумію: людині боляче й сумно. Нехай лежить!
АЛЕ!
Днів через п’ять почалося:
— Катрусю, ти мені три ложечки цукру поклала? Щось несолодко…
— А де ваша сіль? Сіль-перець завжди мають стояти на столі. Мені ось суп пріснуватий…
— Катя, у тебе в духовці щось підгорає! Біжи скоріше подивися, а то сморід на весь будинок…
— Я думаю, Катрусю, що даремно ти дозволяєш Іванові ходити босоніж. Холодно ще, застудиться…
І це ще були квіточки. А ось поспіли і ягідки:
— Так, дорогі, моя кімната розташована прямо над вашою вітальнею. І телевізор вечорами мені заважає. У мене й так безсоння. Тому домовляємося: після 21.00 жодних шумів у будинку!
— Катерино, мені вже набридли твої маленькі порції і каші вранці. Я люблю м’ясо, рибу! І побільше! Та з картоплею! Будемо переглядати твоє меню.
— Треба заборонити друзям Івана приходити в будинок. Я після обіду хочу відпочити, а вони бігають, кричать, шумлять.
Я, по можливості, спокійно пояснила свекрусі, що гості підлаштовуються під розпорядок життя господарів, а не навпаки. Вона надулася, щось там говорила чоловікові. Я чула тільки уривки її промов: «…розпустив», «поставити на місце», «скільки можна».
Увечері в нас із чоловіком відбулася серйозна розмова. Я наполягала на тому, що Зої Ігорівні пора вже повертатися додому. Якщо вона в змозі втручатися не у свої справи, командувати, намагатися встановлювати свої правила, значить, не так їй уже й погано. Чоловік спробував маму захищати:
— Картусю, може, ти неправильно зрозуміла мамині слова?
— Мишко! Про що ти говориш? Ти хіба не знаєш свою матір?
— Так, знаю, звісно! Але, Катю, як я їй скажу?!
— Якщо ти цього не зробиш, вона або підігне всіх нас під себе, або зруйнує наш шлюб.
Одним словом, ми мало не посварилися. Чоловік обіцяв щось придумати.
Наступного дня я вирушила до перукаря і в інших справах у місто. Але стрижка була скасована через здоров’я майстра. Я швидко вирішила інші питання і приїхала додому. Піднімаюся на ґанок – музика. Заходжу в кімнату: свекруха танцює… Та так активно орудує руками і (що примітно!) ногами! Я остовпіла! Зупинилася в дверях і спостерігаю. Вона мене не бачить і продовжує свій «енергійний танець». Ще кілька викрутасів – і свекруха побачила мене. Вона тут же підбігає до дивана (абсолютно не накульгуючи), падає в подушки і в замішанні видає просто приголомшливу фразу:
— Ой, Катю, добре, що ти приїхала. А то мені так стало погано: підскочив тиск, із серцем щось і нога розболілася… – випалила вона скоромовкою і одразу ж, мабуть, усвідомила сказане, бо різко замовкла.
Мене охопили гнів і сміх одночасно. Я підійшла до неї, сіла поруч на диван і сказала:
— Ну, Зоє Ігорівно, ви й артистка!!! Браво! Від мене окреме спасибі! Такого відмінного цирку я давно не бачила! Танець – вогонь! А ваша виправдувальна промова – зразок відмінної дурості!
Свекруха мовчала, стиснувши губи. Я продовжила:
— Так що, мила ви наша страждальниця, збирайте свої пожитки – і геть! Через дві години я викличу вам таксі, адже не можна ж після таких танців трястися в автобусі.
Зої Ігорівні нічого не залишалося, як поїхати додому. Її дзвінки, лестощі та скарги на здоров’я припинилися майже на рік.
Мені досі смішно, коли я згадую цю історію, а минуло вже 4 роки.
