Морозним грудневим ранком біля високого ґанку будівлі, в якій дарують немовлятам життя тендітні жінки, припаркувалася старенька дев’ятка. З-за керма метушливо показався молодий симпатичний чоловік і дістав із заднього сидіння два шикарні букети троянд. Один білий, другий яскраво-червоний. Машину свою чоловік не вважав за потрібне закривати на ключ, хто ж на неї зазіхне? А ось букети ніс урочисто.
У Павла був дуже знаменний день. Сьогодні він приїхав на виписку дружини яка подарувала йому сина. Довгоочікуваного сина, треба сказати.
Павло з Людою в шлюбі вже понад чотири роки і весь цей час їм дуже хотілося дитину, але не могло подружжя собі це дозволити, з матеріальних причин. Компактна двокімнатна квартира в іпотеці, яку виплачувати ще страшно уявити скільки років!
Павло працює в заштатному видавництві по написанню різноманітних текстів. Видавництво занепадає і це позначається на і так невеликій зарплаті. З дружиною Людою кілька років тому він, до речі, в цьому видавництві і познайомився. Красива дівчина з добрими очима займалася розповсюдженням друкованих видань. Згодом Люді мотатися набридло, і вона осіла в одній із точок, що займається продажем друкованої продукції. Там узагалі зарплата «кіт наплакав».
У молодих навіть весілля, як такого, не було. Простий розпис і посиденьки з батьками в скромному кафе. Але було кохання, велике і справжнє, і дитину дуже хотілося. Тільки не уявляло подружжя, як потягне ще й малюка, коли удвох ледве-ледве кінці з кінцями зводило. Виплати за іпотеку забирали більшу частину бюджету сімейної пари.
Швидше за все, вони б досі не наважилися навіть планувати малюка, якби цікавий стан дружини, не трапився випадково. Забула Люда вчасно прийняти потрібні пігулки, а потім розгублено кліпала очима, дивлячись на тест із двома смужками. Мабуть, це доля!
Звісно, про переривання навіть не йшлося. До моменту появи малюка на світ подружжя почало розуміти, що не тягне елементарну покупку ліжечка і приданого для немовляти. Павло почав шукати в інтернеті підробіток. Усе, що він міг – це красиво писати тексти, але копірайтерам платили копійки. Щоб хоч щось заробити, молодому чоловікові доводилося сидіти цілими ночами, а вранці йти на основну роботу.
Ліжечко він купив, а зараз гордо йшов із двома розкішними букетами, радіючи, що скоро побачить свого сина.
У відділенні лікарні чоловіка зупинили біля дверей і скерували в спеціальну кімнату, куди за кілька хвилин вийшла Людмила і медсестра з немовлям на руках. Вона акуратно загорнула хлопчика в товсту ковдру і перев’язала синьою стрічкою, не забувши продемонструвати молодому татусеві всі пальчики на руках і ногах. Павло дивився на своє маленьке диво, відкривши рота, і мало не забув вручити букети. Білий медсестрі, а яскраво-червоний коханій дружині, яка подарувала чоловікові дитину. Медсестра, судячи з усього, чекала більшого, ніж просто букет квітів, тому недбало кивнула. А ось Люда прийняла свій шалено красивий презент із важким зітханням. І знав Павло, про що дружина думає в цей момент. Букети дорогі, занадто дорогі для них. Зайва трата грошей, які могли б бути витрачені на більш потрібні справи.
Люда зітхнула тяжко, букет прийняла і покосилася на чоловіка. Як же він міг дозволити собі таку покупку? Можливо, щось сталося, про що вона не знає? Павло зумів серйозно підзаробити?
Чоловік навіть не помітив запитувального погляду дружини, бо не зводив очей зі свого сина. Щойно медсестра зав’язала гарний бант, простягнув руки, приймаючи хлопчика. Гордо поніс його до виходу. Біля старої дев’ятки, яка відкривалася хіба що з стусана, передав дорогоцінний згорток дружині і, завівши машину з третього разу, повіз своїх рідних додому, у святково прикрашену до їхнього повернення квартиру.
Люда, яка сіла на заднє сидіння і тримала дитину, виглядала сумною.
— Звідки гроші на квіти, Павлику? Я ж попереджала тебе, щоб ти не витрачався. Нам зараз так багато всього знадобиться, – невесело промовила жінка.
— Не заморочуйся, кохана, усе нормально. Із того, що ми відкладали, я не взяв жодної копійки. Навіть ще трохи підзаробив, зовсім трохи, але все-таки, – усміхнувся Павло дружині в дзеркало заднього виду.
Розумів чоловік, що Людмила сумує не тільки через купівлю дорогих квітів. Вона сподівалася на іншу зустріч. Зазвичай на виписці. маму з немовлям зустрічали галасливими оравами – чоловік, бабусі, дідусі. А за нею Павло приїхав один. Це і було головною причиною смутку Людмили. Вона до останнього сподівалася, що її мама і тато приїдуть, захочуть побачити онука. І не те, щоб Людмила була в сварці зі своїми батьками. Не було такого. Просто в їхній сім’ї було нормою, що Люда завжди на другому плані і вона має з усім справлятися сама. З дитинства так повелося.
Тон стосункам у родині завжди задавала мама Люди. Наталя Іванівна була жінка рішуча і «пробивна». Це вона колись давно «замутила» швейне виробництво, яке згодом розрослося і перетворилося на цілком пристойну фабрику, що випускає постільну білизну і домашні комплекти одягу.
Наталя і чоловіка свого до справи залучила, тож сім’я не бідувала. Хоча по Люді цього ніколи не можна було сказати. Дочку не балували так, як балували її старшого брата Матвія.
Матвій був розумник, відмінник, красень. Наталя Іванівна завжди хвалилася тільки сином, часом забуваючи про те, що в неї є ще й молодша донька, яка навчається так собі й особливих успіхів ні в чому не виявляє. Наталя бачила тільки свого синочка, в нього вкладалася і нічого для хлопчика не шкодувала. Водила на всілякі секції і вважала дуже талановитим.
Можливо, Матвій і справді був талановитий, адже в нього вийшло захистити кандидатську й отримати науковий ступінь. Тепер він живе далеко, за кордоном і з батьками бачиться вкрай рідко.
Наталя Іванівна все рвалася перебратися ближче до сина, але тут, як це не дивно, вперся її вічно з усім згодний чоловік. Сказав, що у нього тут Батьківщина, його мова – українська, і під старість років він абсолютно нічого змінювати не збирається. Тим паче, що швейна фабрика, яка приносила дуже непоганий дохід, трималася тепер тільки на плечах чоловіка. Згодом Наталя Іванівна відійшла від справ і коригувала роботу зі сторони, але особливо не лізла, вважаючи, що чоловік справляється.
Маючи таких батьків Людмилі з чоловіком, щоб придбати власне житло, довелося влазити в іпотеку. Ну, не заведено було в цій родині допомагати доньці. Не прийнято і все тут!
Наталя Іванівна вважала, що раз Люда вийшла заміж, забезпечувати її має законний чоловік, і аж ніяк не батьки. А Люда і не претендувала. З таким станом речей вона змирилася ще з дитинства, прийняла їх. Їй навіть на думку не спадало, що батьки можуть допомогти матеріально.
І зараз, жінка сумувала не тому, що її «душила жаба», дивлячись на дорогі букети, що приніс чоловік. І не тому, що вона думала про батьків у плані матеріальної допомоги. Ні, ні в якому разі! Людмила чекала уваги. Ось чого вона гостро потребувала все життя. Уваги батьків, здебільшого мами, якої завжди так бракувало.
Мама зателефонувала їй лише двічі, але вже сьогодні могла б присвятити доньці й онукові хоч трохи часу, щоб зустріти їх так, як зустрічають інших.
Люда невесело сиділа на задньому сидінні, а її чоловік час від часу кидав на неї погляди через дзеркало. Веселі, треба сказати, погляди. Павло знав, що скоро смуток дружини зміниться радістю. У квартирі її чекав сюрприз.
Чоловік ні краплі не лукавив, коли говорив про те, що букети не завдали шкоди сімейному бюджету. А все тому, що квіти купив не він. Тесть із тещею приїхали сьогодні «ні світ, ні зоря». Приїхали з надувними кулями, плакатами і квітами. Допомогли Павлу прикрасити квартиру, і залишилися в ній, чекати Люду з хлопчиком.
Це був несподіваний і дуже приємний сюрприз, навіть для Павла. Він вирішив зберегти інтригу і не повідомляти Люду до самого кінця, поки вона не підніметься до квартири.
Сюрприз вдався! Люда була просто щаслива, побачивши своїх батьків. Побачивши кульки, плакати і щиру радість на обличчі мами.
Наталя Іванівна одразу простягнула руки.
— А ну, давай сюди мого хлопчика. А хто це в нас тут такий? Хто в нас такий гарний та красивий? – примовляла вона, розгортаючи ковдру.
Люда здивувалася. Так мама сюсюкала тільки з Матвієм у дитинстві й ніколи з нею.
Хлопчик розплющив очі, стиснув кулачки і видав щось схоже на слабке гарчання. Потім захникав, звісно, але Наталя Іванівна була в дикому захваті.
— Ви чули, як він загарчав? Чули? Та це ж справжнє левеня! Воно сильне й хоробре! Ви маєте назвати його Левом. Точно, це Лев! Левчик!
— Мамо, ми з Павлом думали, що назвемо Дімою.
— Який ще Діма? Що за пересічне ім’я для такого прекрасного хлопчика? Він буде Лев!
Люда розгублено подивилася на чоловіка, а Павло кивнув з посмішкою. Він готовий був змиритися з тим, що теща вибрала ім’я. Лев значить Лев. Теж непогано. Зате зараз вони з Людою відчули, що не одні, що є в них сім’я. І нехай у Наталії Іванівни непростий характер, але тільки за те, як вона дивиться на онука, їй можна все пробачити!
Батьки Павла жили далеко, і часто відвідувати сім’ю сина в них не було можливості, здебільшого матеріальної. Вони вже все таки пенсіонери і жили небагато. Може, і понянчилися б із величезною радістю з онуком, але навіть на квитки грошей «нашкребти» не змогли.
Павло Людмилі кивнув, погоджуючись із вибором імені, але Наталя Іванівна його схвалення і не чекала. Вона вже бродила кімнатою, з онуком на руках і, усміхнено посміхаючись, вимовляла:
— Левенятко, Левчик, ти у нас гарний хлопчик. Лев буде найрозумніший, найгарніший. Ну, і чого ми плачемо? Їсти, напевно, хочемо? Мама зараз нас погодує. Людо, чого ти дивишся? Левко голодний, давай, годуй дитину.
До доньки Наталя зверталася зовсім іншим тоном, від зворушливості в голосі не залишалося й сліду. Вона передала Людмилі хлопчика, в сотий раз невдоволено оглянула дитяче ліжечко і перевела погляд на зятя.
— Ні, Павле, ну це не ліжечко, а біднота якась. У тебе залишився чек? Здай його в магазин, я тебе дуже прошу. Ми з чоловіком купимо нормальне ліжечко, на яке Левко заслуговує.
— І це нормальне, – Павло заперечував, хоч і з посмішкою, але твердо. – Гарне ліжечко, навіть з матрасом. Нічого я здавати в магазин не збираюся.
— Ну гаразд, чорт із вами, – сердилася Наталя. – Але вже візок купувати самі навіть і не думайте. Він буде подарунком від бабусі з дідусем.
Візочок, купа іграшок, якісні повзунки та сорочечки, дитячі пляшечки – все це з’явилося у Левка вже наступного дня. Бабуся з дідусем із самого ранку пройшлися по магазинах і закупилися ґрунтовно.
Людмила руками сплеснула, коли вони заявилися з усім цим приданим. Павло теж був удома, він на роботі взяв кілька відгулів, щоб допомогти дружині в перші дні. До подарунків тещі з тестем поставився захоплено, хоча трохи пізніше, розрізнивши ярличок фірми на візку, злегка насупився. Не полінувався і подивився в інтернеті ціну такої пишноти. На вухо шепнув дружині вартість коляски. Люда знову ахнула.
— Мамо, тату, ви серйозно? Не може візок стільки коштувати! У нас машина дешевше. Ви що, з глузду з’їхали?
— Ой, та про вашу розвалюху ніхто й не говорить. Соромно було б їздити на такій, – начебто з посмішкою, але водночас серйозно, сказала Наталя Іванівна, чим сильно зачепила зятя. – Якщо вас усе влаштовує, ви, звісно, катайтеся на своєму кориті, доки воно не розвалиться під вами, а Левчик має гуляти в пристойному візку.
Так і повелося. У міру дорослішання Лева у хлопчика було все найкраще. Дорогі ходунки, прекрасний столик для годування. Хлопчик тільки-тільки починав ходити, а бабуся з дідусем уже «підігнали» йому триколісний велосипед. Коли Наталя вперше побачила недорогу суміш, вона викинула її у відро для сміття і сильно лаялася на доньку.
— Не смій цією гидотою годувати мого онука! Ти що, з дитинства хочеш підірвати його здоров’я? Суміші Левкові я буду купувати сама! Або натякни вже своєму чоловікові, що він мало заробляє!
Людмила з Павлом не могли натішитися на таку допомогу. Їм не довелося «підтискатися», урізати себе в усьому, тому що все, що стосувалося дитини, бабуся повністю взяла на себе. Усі її потреби, навіть більше, ніж потрібно, Наталя Іванівна покривала сама. Вона дуже багато часу проводила з онуком, і Люда не могла цьому не радіти. З мамою вони стали частіше спілкуватися і начебто навіть стали ближчими.
Водночас натяки на неспроможність чоловіка Людмили почали лунати все частіше.
— Який це мужик! У видавництві він працює за копійки! Сім’ю не може забезпечити, – фиркала Наталя Іванівна, якось забуваючи, що свого часу саме вона відкрила швейне виробництво, і саме завдяки їй вони з чоловіком жили цілком забезпечено. Зараз же жінка постійно твердила Люді, що її чоловік не мужик. Добре, хоч в очі Павлу таких слів не говорила, обмежувалася напівнатяками.
Люда, радіючи спілкуванню з мамою і тому, як Наталя Іванівна любить онука, намагалася згладжувати гострі кути. Але в міру дорослішання Левка ситуація починала її напружувати.
Хлопчик пішов у садок і почав там поводитися дещо зарозуміло. На ньому завжди були дорогі, пристойні речі. Із собою Лев носив свої іграшки. І що б йому не захотілося, чим би не похизувалася інша дитина в садочку, Наталя Іванівна тут же купувала. Лев рано почав усвідомлювати свою відмінність від інших дітей. Хоча друзі в нього, звісно, були. З таких же розпещених діток, як він сам. У школі він теж знайшов кількох багатих хлопчиків у класі і дружив тільки з ними, на інших поглядаючи зверхньо.
Ось ці моменти сильно напружували Люду, і вона почала сперечатися з матір’ю. Якось навіть підвищила голос.
— Мамо, я тобі кажу, перестань балувати Левка. Це стає ненормально. Мене вчора викликала класна керівниця з приводу неприємної ситуації. Лева посадили за одну парту з дівчинкою, а він навідріз відмовився з нею сидіти. Сказав, що в неї форма другий рік одна й та сама, і що дірка на рукаві. І взагалі, вона з бідної сімʼї, а з безхатченками він сидіти не збирається. Приплів навіть, що від неї смердить.
— І що такого? Може, справді, від дівчини погано пахне? – обурилася Наталія Іванівна. – І взагалі, Людо, ти маєш мені ноги цілувати за те, що я для вас роблю, а ти на мене голос підвищуєш. Якби не ми з твоїм батьком, Лев теж ходив би другий рік в одній і тій самій формі, і солодше пряника нічого не бачив. Йому вже дев’ять, а щось змінилося за ці роки? Твій чоловік якось поворухнувся, щоб знайти собі нормальну роботу і почати вас забезпечувати? Ні! Він так само тягає своє дурне видавництво, приносить додому жалюгідні копійки. Може, і намагається підробляти, але не там, де потрібно, судячи з результатів цих підробітків. А ти смієш мені заявляти, що я балую Левка? Та я даю своєму онукові необхідне. Те, що ви не можете дати. Якщо вже ви зважилися завести дитину, ви зобов’язані забезпечити її, щоб хлопчик був не гіршим за інших. А в тебе ще вистачає нахабства мені в чомусь дорікати. Безсовісна ти, Людо, і чоловік твій такий самий.
У суперечці з мамою Людмила розуміла, що ніколи не зможе її переконати. А переходити на відкритий конфлікт теж не хотілося. Іпотека не погашена, і вони з чоловіком так само ледве зводять кінці з кінцями. Без допомоги батьків ніяк! От як би так зробити, щоб мама допомагала, але «палицю не перегинала»? А то Левко з кожним днем стає дедалі зарозумілішим. Та й Павлу вже перестає подобатися постійна присутність у житті їхньої сім’ї Наталії Іванівни, яка намагається командувати, все вирішує щодо дитини. Згодом теща перестає соромитися у своїх висловлюваннях і відкрито проявляє неповагу до зятя, ще й у присутності Левка. А хлопчик усе бачить і вбирає, як губка.
На дванадцятиріччя Лева бабуся і дідусь зробили йому шикарний подарунок – останню модель айфона. Причому, хлопчик не висловив особливої радості. У нього і так був непоганий телефон, ноутбук, і айфоном його було вже не здивувати. У перший же день Лев став випробовувати айфон на міцність, кидаючи його з висоти. Робив це при бабусі, а вона оком не моргнула.
А потім почалися серйозні проблеми. Лев зі своїм гаджетом взагалі не розлучався. І дуже важко було забрати у хлопчика його перед сном або щоб змусити зробити уроки. Якось увечері стався жахливий скандал. Павло спробував забрати в сина телефон, а у відповідь почув:
— Не ти його купував, не тобі й забирати.
Чоловік завмер на місці на секунду. Ошелешено втупився на сина і закипів. Намагаючись не показувати свою злість, простягнув долоню.
— Негайно віддай. Тобі час спати.
— Ти що, не чув, що я тобі сказав, тату? Ти мені його не купував, і ти не можеш забирати.
— Я поки що твій батько. Ти повинен мене слухатися. Я кажу, пора спати.
— Теж мені батько! Жебрак нещасний. Та в мене навіть старий телефон кращий за той, із яким ти зараз ходиш. Ти мамі на день народження тільки дешевий букет квітів подарував. Це все, що ти можеш купити, і ти не можеш мені вказувати.
Люда, яка зайшла в цей момент у кімнату, притиснула долоню до рота, від жаху. Бачила вона, як задихається від обурення її чоловік, стоячи перед сином із простягнутою рукою. Бачила, як презирливо подивився на батька Лев і продовжив тикатися у свій ґаджет. І зрозуміло було і їй, і Павлу, що хлопчик говорить не своїми словами. Мільйон відсотків, що це слова бабусі! Але характер уже в хлопчика такий. Таким він став під впливом дорогих подарунків – розпещеним, нахабним, що дивиться зверхньо на власного батька, і не тільки на батька.
Павло вирвав у сина телефон, виштовхав із кімнати дружину і зачинив двері, прокричавши через дверне полотно, що Левка покарано і айфон цей він більше ніколи не побачить. І тут такий бруд полився з кімнати дитини!
— Ви жебраки, чули? Жебраки нещасні! Ви навіщо мені життя давали, якщо нормально забезпечити не можете? – біснувався хлопчик у кімнаті. – Ти не можеш відібрати в мене айфон, тому що ти не заслуговуєш навіть тримати його в руках. Ти за рік на нього не заробиш. Я не хочу більше з вами жити. Я піду до бабусі, мені не потрібні такі батьки. Мені соромно, що ви мої батьки.
Павло втік в іншу кімнату, сів на диван, затиснувши руки між колінами. Безпорадно подивився на дружину.
— Людо, що це? Що відбувається? Що з нашим сином? Що теща з ним зробила?
Людмилі хотілося заткнути вуха, стільки гидоти долинало з кімнати, де залишився Лев.
— Я піду, піду до бабусі. Поверніть мені телефон. Я зателефоную їй просто зараз, щоб вона мене забрала, – кричав дванадцятирічний хлопчик.
— Що робити будемо, Люд, га? – запитував Павло. – Що, дозволимо йому піти до бабусі?
— Щоб вона остаточно зробила з нього монстра? У жодному разі, – здригнулася Людмила. – Це я в усьому винна. Треба було раніше припинити це потурання мамою всім його забаганкам. Тепер потрібні тільки кардинальні заходи.
Жінка пішла в кімнату сина. У хлопчика починалася істерика. Щоб зупинити її, Люда дала йому ляпаса.
— Заспокойся і прийди до тями. Ти ніколи не будеш жити з бабусею. Чуєш? Ніколи. І взагалі, з цього моменту ти більше не побачиш бабусю. Від нас ти можеш піти жити тільки в дитячий будинок. Можливо, це й варто було зробити. Щоб ти побачив, як живуть інші діти!
Хлопчик тримався за щоку, по якій його вдарила мама, і дивився зі злістю, як вовченя.
— Ти не зробиш цього! Бабуся мене забере! – шипів він.
— Бабуся не має на це права! – мало не по складах вимовила Люда. – Ти наш син. Так, син жебраків, і тобі доведеться з цим змиритися. Від цього дня ми житимемо за коштами. Не буде дорогих подарунків, гарного одягу й останніх моделей ґаджетів. Запам’ятай це. А з твоєю бабусею я сама поговорю.
Наступного дня Наталя Іванівна прибігла просто зранку. Прибігла скуйовджена.
— Чому у Левка телефон недоступний? Я дзвоню йому, щоб дізнатися, як він дістався до школи. Ви що, не зарядили хлопчикові телефон? Він залишився у школі без зв’язку?
— Так, мамо, він залишився без зв’язку. Але не тому, що телефон не заряджений.
Людмила не пустила матір далі передпокою, перегородила дорогу, схрестивши руки на грудях.
— Ми відібрали в Лева айфон. Он, – кивнула жінка на тумбочку, – можеш його забрати. З цього дня Лев ходитиме з кнопковим телефоном, який нам підходить. Усе, досить. Ти розпестила його, зробила з дитини зарозумілого монстра. Ми для нього жебраки. Ну, значить, така його доля – жити з жебраками і бути таким самим. З цього дня, мамо, я забороняю тобі бачитися з онуком. Не приходь, усе одно не впущу. Ти погано на нього впливаєш. Учора він кричав на нас твоїми словами. Твої подарунки зробили його таким зарозумілим.
Наталя Іванівна, як і раніше, намагалася натиснути на доньку, взяти своїм авторитетом. Почала голосно кричати:
— Та що ти кажеш? Мої подарунки? Та я б їх не робила, якби ви самі ростили хлопчика в належних умовах. Що він неправильно сказав? Ви не жебраки? Чоловікові своєму спасибі скажи! Ти не можеш заборонити мені бачитися з онуком!
— Ще й як можу! – процідила Люда і, поки її рішучість не згасла, виштовхала матір на сходовий майданчик.
Наталя Іванівна піддалася, і це був радше ефект несподіванки. Вона сама не зрозуміла, як опинилася за дверима, як ці двері зачинилися в неї перед носом.
— І не приходь більше, мамо! – почувся голос доньки з-за дверей.
З іншого боку Люда стояла, притулившись спиною до стіни, і вирівнювала дихання. Важко їй дався цей вчинок, але тільки так можна ще врятувати Левка. Нехай їм буде важко, нехай буде постійно не вистачати грошей. І нехай не буде матері більше в житті Люди. Стільки років не було, а тут з’явилася, щоб зіпсувати онука. Людмила не чула, як фиркнула Наталя Іванівна на сходовому майданчику.
— Самі ще приповзете, коли жерти нічого стане!
Не чула цього Люда. Та навіть якби й чула, це б не похитнуло її рішучості. Тільки так, а не інакше можна ще зробити з Лева людину. Жінка свято вірила, що в них із чоловіком це вийде. І що ще не пізно.
