Шестикласники однієї сільської школи на першому уроці писали контрольну з математики. Вчителька уважно спостерігала за процесом.
Раптом двері тихенько відчинилися, і перед хлопцями, які одразу ж підняли очі від зошитів, повільно з’явилася пательня. Приміщення миттєво наповнилося ароматом яєчні, підсмаженої на шкварках.
– Олексику, ти тут? – це за пательнею перед здивованими «глядачами» з’явилася Пелагея Василівна – баба Поля, як її називали у селі.
– Ой, дочко, – старенька звернулася до вчительки, – внучок мій, Олексій Громко, втік рано, не поснідав. А дитині не можна без їжі. Погано це. Ти вже не сердися, люба. Хай поїсть.
Клас звалився зі сміху. Олексій вдавив голову в плечі, не знаючи, куди подітися від сорому.
– Звичайно, звичайно, бабусю, нехай поснідає, – доброзичливо сказала вчителька, вона не хотіла ображати жінку похилого віку, – Що ж ти Олексію? Змусив бабусю прямо до класу важку пательню тягнути. Давай, їж швидше. В нас контрольна, якщо ти не забув.
– Та він тільки про шкварки зараз думає! – розсміявся хтось із хлопців.
І понеслося з усіх боків:
– Жуй гарненько!
– Хліб не забудь!
– Не подавись!
– Смачно тобі?
– Олексію, не чавкай!
– Оце молотить!
Бабуся дивилася на хлопців здивовано. Не розуміла, чому вони начебто жартують, а жарти – злі, колючі. Може, вона чимось образила їх?
І Олексій – весь червоний, не знає куди очі подіти…
“Щось не те зробила я, – і, схоже онуку нашкодила”, – подумала старенька.
Забрала у Олексія порожню пательню, поклала в стару сумку, і пішла до дверей. Потім несподівано розвернулась, відважила поясний уклін і зі сльозами на очах промовила:
– Дітки милі, вибачте мені…
Усі миттєво замовкли. Бабуся пішла, а в класі продовжувала стояти дзвінка тиша.
– Чого це вона?
– Ми поговоримо про це на класній годині, – вчителька подивилася на годинник, – а зараз закінчуйте контрольну.
Після дзвінка хлопці підійшли до Олексія:
– Слухай, за що твоя бабуся вибачення просила? Адже все так весело вийшло із цією пательнею.
– Не знаю. Взагалі вона часто прбачення просить. Весь час думає, що в чомусь перед усіма винна… – зніяковіло відповів Олексій і вийшов із класу.
– Дивна…, – підсумував хтось.
– Нічого не дивна, – несподівано втрутилася вчителька. – Ви ж знаєте, що Пелагея Василівна одна виховує Олексія. Він для неї – світло у віконці.
Звичайно, вона турбується за єдиного онука, готує для нього, за здоров’ям стежить. А як інакше? Ось у таких важливих дрібницях і виявляється любов.
Живуть вони поряд із школою. Ви помітили, що Олексій часто приходить раніше за всіх? Іноді йому сторож двері відчиняє.
Вас ще немає, а він уже дошку натирає, клас провітрює. Для всіх старається, розумієте?
А ви сьогодні так зло з нього посміялися! Адже йому й так незручно було… Добрими треба бути одне до одного, хлопці, уважніше…
***
Уроки йшли своєю чергою. Хлопці вже не жартували над Олексієм. Вони дивилися на нього зовсім іншими очима. Та й загалом: день проходив незвичайно.
Ніхто не гасав, не кричав, не смикав дівчат. Усі ніби завмерли та обмірковували те, що сталося вранці.
Перед очима стояла маленька сива бабуся. Вона витирала сльози, а потім схилялася перед зовсім юними хлопчиками та дівчатками, просячи вибачення.
Останнім уроком була класна година. Усі знали, про що йтиметься розмова. Прийшла вчителька, усі встали.
– Сідайте…, – відповіла на вітання вчителька. Сьогодні ми поговоримо про доброту, любов до близьких, про те, як важливо піклуватися одне про одного.
У цей момент двері тихенько відчинилися… До класу, як і вранці, несміливо увійшла бабуся Поля зі своєю величезною старою сумкою.
– Діточки мої, я все зрозуміла! – її очі сяяли від щастя. – Ох і мав рацію Олексій, що червонів, та очі ховав! Як я про вас про всіх не подумала?
Притягла яєчню улюбленому онукові! Змусила їсти поодинці! Ви пробачте мені, любі! Ми зараз все виправимо!
У повній тиші Пелагея Василівна дістала зі своєї неосяжної сумки величезний пакунок. Спочатку зняла з нього теплий кожушок, потім пухову хустку, кілька шарів старих газет і нарешті всі побачили… круглу велику каструлю.
Бабуся Поля поставила її на вчительський стіл і змовницьки прошепотіла вчительці:
– Ну, люба, командуй! Тільки не обпікся – гаряче.
Класна підняла кришку і ахнула як дівчисько:
– Діти, це ж драники!
– А ось тарілка та сметанка, – підтакнула бабуся, дістаючи з сумки страву та цілу банку домашньої сметани.
Що тут розпочалося! Всі діти уплітали драники за обидві щоки, облизували пальці, жартували, сміялися. Усім було так добре, що не хотілося розходитися.
– Пелагею Василівно, дякую вам велике! Як ви стільки драників насмажили, стільки картоплі натерли? – питали діти. – Втомилися, мабуть?
– Та що ви, любі! Це ж така радість – ближньому послужити… – відповіла бабуся, втираючи, тепер уже, сльози щастя.
– Ну що ж, діточки, мені до цього додати нічого, – усміхнулася вчителька, – урок закінчено.
