— Я навіть подумати не могла, що таке колись може трапитися, — розповідає Зоя, ледве стримуючи сльози. — Ми п’ять років жили душа в душу. Дитину спільну привели на світ. Ні, точно, чоловіки у декреті з глузду з’їжджають.
— Що робитимеш?
Відповіді на це запитання в Зої немає. Образа є, за себе, за сина. Мама, яка стала свідком сварки з чоловіком, зараз на адресу зятя добрих слів взагалі не знаходить.
Свекруха повністю на боці сина, ну, ще б пак. Своїх грошей у Зої зараз небагато — вона у відпустці для догляду за донькою. Є сильний аргумент, але вдаватися до нього зовсім не хочеться.
— Бо як тільки я заїкнуся, що він, взагалі-то, в моїй квартирі всі ці роки мешкає і моєю машиною зараз користується, то тієї ж миті я залишуся знову сама, але в декреті й з двома дітьми на руках.
Знаєш, не хотілося б такого, навіть якщо ми з Глібом усе одно розлучимося. Я хочу цей період просто прожити спокійно. Та й є надія, що в чоловіка просто… заскок.
Буду загострювати — заскок стане причиною розлучення.
— Ну, знаєш… Часу, щоб щось спробувати вирішити, у тебе не так багато залишилося. Менше десяти днів, — хитає головою подруга. — Ти зараз сказала, що не хочеш у цей період залишитися сама з двома дітьми. А про сина ти подумала? Як йому буде?
Зоя зітхає: вона думає про все. Про сина, про доньку.
Та й власна мама не дає забути, дорікає, що Зоя вчинила дурість, вийшовши заміж і подарувавши чоловікові дитину, ось, не було б дитини, командувала б, бо зять — усього лише приймак, слова він тут не має.
— А ти в залежне становище себе загнала сама, — жорстко каже мама. — Навіщо було дитину з ним заводити? Тобі мало було сина? Ах, у нього немає дітей, та чхати треба було на це. Нехай би шукав бездітну. А що зараз? Сина образиш і мене. Треба наполягати на своєму. Твердо.
У себе вдома ще й прогинатися! І потім, варто лише раз прогнутися, і так буде все життя. Постав вимогу, кредит візьми, нехай він потім віддає. Ти зобов’язана. Своїй же дитині. І нічого озиратися на «штани».
Зої 36 років, у неї десятирічний син і донька, якій рік і два місяці. Сина зʼявився на світ без чоловіка.
Так сталося. Були стосунки, коли дізналася, що при надії, чоловік раптом згадав, що він, виявляється, одружуватися не планував поки що, тому що був у шлюбі вже, нічого там доброго немає.
І дитина в нього вже є, у тому самому шлюбі залишилася, біля дружини.
Майже рік зустрічалися, а ця інформація пролунала вперше. Зоя вирішила виховувати сина сама.
Тим паче, що мама погоджувалася допомагати, та й не бідували вони: бабусина квартира, подарована Зої ще у 20 років, тепер могла бути здана в оренду (бабусі не стало через рік після дарчої, Зоя жила там уже з батьком своєї майбутньої дитини).
З’явився син, ростили, Зоя працювала, у стосунки не поспішала абсолютно. Поки не зустріла Гліба. Гліб розлучений, але дітей з першою дружиною в нього не сталося.
Підкупив він жінку тим, що дуже добре поставився до її сина, подружилися якось швидко. Одне слово, коли синові було п’ять років, Зоя та Гліб оформили стосунки, виселили орендарів з її квартири, заїхали туди.
Мама Зої була проти.
Проти всього: і офіційного шлюбу доньки вона не хотіла, і щодо можливої появи в неї ще онуків висловлювалася негативно, мовляв, живи, навіщо тобі всі ці складнощі.
А Зої хотілося родину з гарним, турботливим, розуміючим чоловіком, яким Гліб і здавався. Зрештою, дитина в неї була, а заміжня вона не була ще жодного разу.
На дитину, хоча Гліб одразу просив малюка, Зоя зважилася не одразу. Лише через чотири з лишком роки це все таки сталося. Чоловік був радий, на руках носив, із пасинком обговорював, як вони разом любитимуть і захищатимуть своїх дівчаток: Зою та малу, яку показувало УЗД.
Після появи спільної доньки Зоя теж не помітила, що стосунки між нею та чоловіком якось змінилися, що він не так став ставитися до її сина.
Все було рівно.
Ну так, мама дорікала інколи, свекруха — це взагалі окрема тема. Вона від самого початку вирішила, що Зоя та її дитина для Гліба — тягар.
— Усе дивилася, а чи добре я її сина доглядаю, — посміхається Зоя. — Хоча, який я тягар? У Гліба житло — лише в перспективі.
Свого він до своїх тридцяти п’яти так і не придбав і не збирався — є мати, є бабуся з дідом, мовляв, після них залишиться, навіщо в борги чи напружуватися.
— Цікава теж позиція, — хитає подруга головою. — «Після них» дістанеться. А якщо всі проживуть ще багато років? Так до сивого… волосся й чекати спадщини? Взагалі негарно, немов ворон крові чекати, що цей тлінний світ покине хтось із рідних людей.
Зоя з подругою погоджується, але… адже й у неї самої так вийшло: не стало бабусі, вона отримала її квартиру. Не чекала, могла спокійно жити в мами, але все ж таки — успадкувала.
Але, мами мамами, а з Глібом вони жили досить добре. До самих недавніх пір.
Питання постало про святкування десятиріччя її сина.
Доньці Зої та Гліба рік і два місяці, якраз два місяці тому вони урочисто відзначали першу річницю дівчинки. Чоловік сам проявив ініціативу:
— Перший рік доньки, треба відзначити, щоб запам’яталося, щоб фото потім були гарні, щоб родичі пораділи! Мені подали ідею, що можна винайняти будиночок біля річки, неподалік, немає проблем з під’їздом гостей, там усе накриють, шашлик посмажать. Одне слово, душа прагне свята.
Зоя вагалася: дитина маленька, навіщо якісь гучні відзначення, не вдома вона почне вередувати, де там їм розміститися.
Але Гліб звозив дружину (на її машині), будиночок побачила, чотири кімнати, є дитяче ліжечко, місце гарне.
Деяких гостей (мам, двоюрідного брата чоловіка, друга чоловіка з дружиною) можна розмістити тут же, якщо вони захочуть залишитися.
Гліб усе сам і організовував: кульки, замовлення фотографа, меню, напої.
Влетіло в копієчку, але чоловік усі заперечення Зої відкинув: не щодня діти в них зʼявляються, він же заробляє, у нього відкладено, ВОНИ можуть це собі дозволити.
Відзначили свято справді добре. Донька поводилася пристойно, та й няньок було вдосталь. Зої сподобалося.
А тут, і незабаром — день народження в її сина, та не просто день народження, а маленький ювілей. І мама вже запитала, як і де вони святкуватимуть свято її онука.
— Доньці закотили бенкет на весь світ, — впевненим, таким, що не терпить заперечень, тоном заявила мама. — І синові треба не гірше свято влаштувати. Хлопчик не повинен почуватися чужим.
Звичайно, будиночок винаймати вже не резон, але Зоя пошукала, почитала, з подругами поговорила й знайшла кав’ярню.
Дитячий стіл, щоб син міг запросити друзів, стіл для дорослих, є недорога програма розваг і дитяча кімната з батутами.
За вартістю навіть трохи дешевше, ніж вони витратили на свято доньки.
— Ну ні, дорого. І потім, ну, десять років і що? Бенкет на весь світ, як весілля? — невдоволено сказав чоловік. — Подаруємо подарунок, купимо торт, запросимо твою маму. Усе, ми не можемо собі дозволити такі витрати.
Зоя знітилася: на доньку вони могли впевнено витратити суму, набагато більшу, а на її сина — немає грошей?
Він обійдеться тортом і чаєм у компанії бабусі та мами з вітчимом?
Десять років — не привід, а рік, який донька навіть не запам’ятала, — це привід?
— Ти порівняла! — хмикнув чоловік. — Рік — це не просто рік, це перший рік життя МОЄЇ дитини. Не щороку ми будемо так відзначати. І потім, ти — у декреті. У тебе є така сума, щоб на сина витратити? У мене є, але я не планував подібних витрат.
А потім сварка сталася вже в присутності тещі, яка тепер на доньку насідає, вимагаючи влаштувати онукові свято, жорстко поставити на місце чоловіка, згадуючи, що вона радила не народжувати, звинувачуючи Зою.
А їй і сина шкода, і десь у глибині душі вона розуміє, що мама має рацію, є розчарування й у чоловікові. І є усвідомлення, що не потягне вона зараз сама.
Розлучитися… але ж не в декреті з другою дитиною. Кредит? А чим віддавати, якщо чоловік збере речі й до свекрухи піде? І що робити?
***
Як швидко іноді родинне щастя перетворюється на гіркий вирок!
Здавалося б, дрібниця — десятиріччя хлопчика, але саме в цьому питанні проявилася вся правда про справжнє ставлення чоловіка.
Для матері, Зої, більш важливе питання — як зберегти рівновагу в сім’ї та захистити обох своїх дітей. Чи є місце «заскоку» у чоловічому серці чи це справжня суть, яка розкрилася в незручний момент?
Що б ви порадили Зої робити в цій ситуації: терпіти, щоб спокійно вийти з декрету, чи ставити чоловіка на місце, поки не стало запізно?
