Галина і Дмитро поверталися в місто. Вони їздили дивитися будинок, який хотіли купити. Доля їх звела в тому віці, коли діти вже виросли, та підростали онуки. Обидва були самотні, обом хотілося свого простору, свого спільного житла.
Але в купівлі саме цієї хати Галина ще сумнівалася – дуже вже це село далеко. Хоча будинок добротний і господар не завищував ціну. І ось її дорожні роздуми перервав голос Дмитра:
— Дивись, дивись! Знову цей собака.
Назустріч правим боком дороги, справді, накульгуючи, біг пес. Той самий, на якого вони звернули увагу ще вранці, обігнавши його, коли їхали в село. Минуло годин шість. Пес за цей час пробіг десятки кілометрів. Він був досить великий, брудний, сірої масті, з висячими вухами і сумними очима.
Дмитро загальмував, вийшов із машини і свиснув. Пес зупинився й озирнувся, але з місця не рушив.
— Дістань бутерброди, Галь!
Галина полізла в пакети й дістала решту бутербродів у фользі. Дмитро покликав собаку, поманив їжею. Пес трохи подумавши, пішов назустріч. Вдячно подивився на Дмитра і повільно почав їсти. Галина теж із жалем дивилася на собаку.
— Це куди ж він біжить увесь день? Вранці перегнали і зараз ось.
— Довше. Подивися, який брудний і худий. Напевно, не перший день іде.
— Слухай, а може візьмемо собі в дім? Там і буда є, – запропонувала Галина.
— Та ми ще й не вирішили, беремо будинок чи ні… а зараз його куди? У квартиру?
— Ну можна і до Людмили – сестри поки що, у двір. Я домовлюся.
Дмитро помовчав, подумав, оглянув ще раз собаку.
— Хороший, начебто, пес. Підгодувати тільки. Ну, давай!
Галина і Дмитро зійшлися на тому, що пес поїде з ними. Але думка пса з їхньою думкою не збіглася. Він доїв бутерброди, подивився на літню пару і пішов у тому самому напрямку, що йшов. Дмитро його наздоганяв, брав за холку, намагався вмовити, але пес поводився, як упертий віслючок: він мовчки стояв і не рухався з місця, вперто дивлячись з-під лоба. До машини йти не хотів.
Так вони й розлучилися. Машина і пес вирушили в різних напрямках.
Пес сумно подивився вслід машині, що йшла, і шкандибав далі. Він не сумнівався – він ухвалив правильне рішення.
У пса була мета – він повертався до господаря, за яким дуже сумував. Господаря звали Григорій, і був пес із ним з самого дитинства. Спочатку з ним і його дружиною, а потім тільки з ним, коли дружини чомусь не стало.
Але минулої осені його посадили в машину і відвезли в місто. Там теж був двір, але все навкруги лякало: і чужі міські звуки, і окрик нового господаря, загалом доброго й турботливого, але такого, що так і не став рідним. А ще весь час снився рідний двір, своя буда і навіть дворові коти. Новий господар говорив із ним лагідно, розумів, що пес сумує, але …
Минуло півроку. Навесні господар взяв його на риболовлю. І раптом, біля річки, коли річкова хвиля зіткнулася з твердю землі, пес явно відчув рідний запах – його несла річка. Вона витікала з глибокого лісу, а значить там і є його дім, його господар і треба бігти вгору за течією, щоб повернутися додому. І він помчав. Перший день ішов просто берегом. Зупинявся і пив воду. Вночі заснув на березі. А наступного дня, коли лапи закровили і йти стало важче, вийшов на дорогу, що йде вздовж річки, йти стало легше. Але голод робив свою справу – пес дуже втомився. Наступну ніч він провів на заправці, там перепав йому пиріжок.
А вранці знову вирушив у дорогу – вгору по річці. Літня пара зупинила машину і нагодувала його дуже смачно. Але й налякала трохи, довелося чинити опір.
Пес відпочивав усе частіше, але продовжував іти до своєї мети. Він уже відчував – дім близький.
До вечора, коли сили вже вичерпувалися, він добрів до свого села. Насилу вліз у знайому дірку в паркані і пошкрябав лапою двері будинку, гавкати вже не було сил. Але господар не відгукнувся. Пес заліз в улюблений будиночок, у свій дім, і міцно заснув. Було дуже спокійно – він був удома.
— Ірино, глянь! Каспер? Це ж Каспер! Звідки він тут?
Сусідка з донькою йшли на ранковий автобус.
— Господи, Каспер! Звідки ти?
Літня сусідка зайшла на подвір’я і постукала в будинок.
— Андрію! Ти що, приїхав?
Але в будинку ніхто не відгукнувся.
— Мамо, подивися. У нього всі лапи понівечені. Він, напевно, сам прийшов, утік.
Молода сусідка присіла навпочіпки перед собакою.
— Касперчік, ти чого? За дідом Гришею сумуєш, так? І ми за ним сумуємо, але не можна ж так. Андрій тебе забрав, а ти втік, так? Так скільки ж ти біг, бідний…
— Давай збігай, Ірино, у будинок. Там картопля з куркою в холодильнику. Поклади йому швиденько, а то запізнимося. А я Андрію зателефоную.
Андрій був сином Григорія. І коли батька не стало, він забрав собаку собі. Двох кішок забрали сусіди. А Каспер поїхав за триста кілометрів. І побачивши сьогодні його у дворі, подумалося, що Андрій приїхав на за якоїсь потреби. Але зазвичай він попереджав про приїзд. У сусідів і ключі були.
— Як у селі? А я весь ліс пройшов на риболовлі! Як він дійшов на таку далечінь! – Андрій щиро дивувався.
Каспер утік від нього на риболовлі три дні тому. Він шукав, кликав, бігав лісом і річкою, але безрезультатно. Каспер як крізь землю провалився. Так і повернувся Андрій додому без нього. А тепер йому телефонують сусіди батьківського дому і кажуть, що він повернувся туди.
— Я сьогодні не можу, ми у вихідні приїдемо. Пригляньте там за ним, будь ласка.
У суботу вранці Андрій із дружиною приїхали. На подвір’ї їхнього батьківського будинку зібралися місцеві старожили. Усі в один голос говорили, що раз Каспер повернувся, знову відвозити його не варто. Нехай залишається, вони доглянуть.
Будинок Андрій продавав. Вирішили, що поговорять із новими господарями, попросять узяти будинок з охоронцем-псом. Завтра якраз зустріч із кандидатами на купівлю.
Каспер ці дні тільки спав і їв. Лапи, перев’язані бинтом, дратували, він гриз і стягував бинт. Ірина його за це сварила, але не сильно. Мазала чимось гидким і перев’язувала заново.
Пес уже почав розуміти, що Григорій не повернеться, його немає в домі і не буде вже ніколи. Але він все одно був щасливий опинитися вдома. Тут було все рідне: куфайка в сараї пахла старим господарем, звуки, дошки, під якими він любив поспати, паркан і навіть коти.
Він дрімав, коли раптом почув знайомі голоси людей, яких зустрів на дорозі.
— Дімо, дивись! Це ж той пес, якого ми хотіли забрати на трасі, – радісно вигукнула Галина.
— Його Каспер звати Каспер. Він здивував нас тут усіх. У місті від мене втік і сюди прийшов. Повернувся, так би мовити, в рідні стіни, – і Андрій розповів подробиці про батьківського пса.
Вони з батьком були “не розлий вода”. Пес ходив за батьком по п’ятах: батько на роботу на поле або в магазин – Каспер завжди поруч. У сараї майструє – пес поруч. Другом був справжнім. Але ось батька не стало, і в Андрія пес жити не захотів, сюди повернувся.
— Ну, значить – це знак. Хороший знак. Беремо будинок! З Каспером на додачу беремо. Він нам ще на трасі до душі припав, – констатувала Галина.
— Що братику, лапи стер? – Дмитро присів навпочіпки перед псом, який робив вигляд, що стягує бинт, але явно уважно прислухався до того, що відбувається, – Ну, давай знайомитися ближче, мені теж не завадив би такий ось – справжній друг.
Подружжя купило будиночок разом з Каспером.
А хоча, чи можна купити справжнього та вірного друга?
