Марія Павлівна залишила чоловіка після 40 років шлюбу. Пішла з гучним скандалом – звинуватила чоловіка у тому, що він їй усе життя зіпсував.
А Петро, чоловік, звинуватив її у відповідь:
– Це ти все зіпсувала, підставила мене, прирекла на болісну, самотню старість.
Хто з них має рацію? Вперше я не можу стати ні на бік дружини, ні на бік чоловіка. А було так.
Познайомилися Марія та Петро, сподобалися одне одному, одружилися. Петро вважався нареченим заможним –батько виділив йому шматок землі, де хлопець став будувати будинок.
Марія погано уявляла, як жити на своїй ділянці. Вона жила з батьками у міській квартирі. Спробувала пояснити це чоловікові, а він і слухати не захотів: як можна 20 соток землі та 150 м2 своєї житлоплощі проміняти на клітку на 8 поверсі?
Поки будинок будувався, молодята жили у батьків Петра. Марія народила трьох синів. Відсвяткували новосілля, Марія на роботу не влаштувалася, стирчала на грядках, які не могла терпіти, займалася хлопчиками.
Кар’єра чоловіка йшла вгору. Їхній родині багато хто заздрив. Прийдуть у гості – чистота, порядок, стіл від різносолів ломиться. Ніхто не знав скільки сил забирав цей будинок, на себе ні хвилинки не залишалося. А ще – два великі собаки.
Але не так обтяжувала Марію робота, як розваги – риболовля, полювання, походи – чоловік наполягав, щоб дружина скрізь їздила з ним. А вона від нудьги вила поруч із його друзями. Але щодня демонструвала всім жінку під назвою «ідеальна дружина».
Гості любили їхню хату, хвалили найсмачніший холодець, куштували «Наполеон», що тане в роті. Петра влаштовувало таке життя, а Марія рік у рік все більше розуміла, що живе за чужим сценарієм, їй нав’язаним.
Треба йти до інших декорацій. Але не зараз. Нехай сини закінчать школу. Нехай вступлять до інституту. Нехай закінчать інститут. Одружуються. Може, тоді… А хто із онуками допоможе?
Не стало мами Марії. Вона залишила їй свою квартиру. Марія у свої 50 років почала мріяти про те, як добре б їй у цій квартирі жилося. Але Петро заселив у квартиру мешканців та гроші забирав собі.
На них він купував подарунки своїм друзям і накривав багаті столи, а Марія зі сльозами на очах, підраховувала скільки він витрачає на рік і уявляла, як на ці виручені кілька десятків тисяч гривень можна поїхати на пару тижнів до Італії. Або до Іспанії.
Вона якось поділилася цим роздумом з Петром, а він засміявся.
– Відставити буржуазні замашки!
“Усі так живуть” – думала Марія. І терпіла. Мовчала.
Якось вона їхала з цвинтаря, на зупинці до автобуса увійшов її однокласник Микола. Поговорили. Він нещодавно поховав дружину, живе один у великій квартирі. Як справляється? А йому багато не треба – шматок батона та пляшечка кефіру.
– Можна я житиму з тобою? – запитала Марія.
– Живи, якщо хочеш, – байдуже відповів чоловік.
60-річна Марія Павлівна відчула себе дівчиськом, яке втекло від сурового батька. Такою вільною, легкою, повітряною вона ще ніколи не була.
Щоправда, весь перший місяць вона не готувала та не прибирала. Просто лежала перед телевізором і харчувалася пиріжками, які їй приносив Микола.
А потім руки самі потяглися до плити та ганчірки. Але з радістю зовсім не так, як вдома. Вони з Миколою виходили вечорами гуляти, взявшись під руки.
І всі думали, що ця пара живе душа у душу 40 років разом. Діти вмовляли повернутися, а Петро пообіцяв взяти куховарку та садівника. Але Марія стояла на своєму.
Щоправда, стояти на своєму треба було чотири десятки років тому. Але кожен із нас живе вперше на цій землі. І ніхто точно не знає, як треба жити.
