15-річний Андрій Покраса ризикував життям, щоб зупинити наступ окупантів на Київ.
До села, де Андрій жив із батьками біля Макарова, величезна колона окупантів підійшла вже за кілька днів після першої атаки 24 лютого. Вони рухалися на столицю України Житомирською трасою. Українські захисники намагалися зупинити ворога, але побачити всю техніку із землі, щоб ударити було дуже складно, тому військові просили допомоги у місцевого населення.
У Андрія був коптер і він, не роздумуючи, погодився допомогти. Через те, що його дрон був звичайним, то доводилося дуже близько підходити до позицій росіян. Координати Андрій із батьком передавали нашим військовим. І так кілька тижнів, а іноді й по кілька разів на добу, у тому числі й уночі, вони виходили на поле спостерігати за ворогом.
Юний розвідник отримав нагороду від президента України та справжню форму рятівника від голови МВС та керівника ДСНС.
Андрій чесно зізнався, що йому було дуже страшно, але він запевнив, що його було дуже складно вирахувати, бо він перепрошивав дрони. Хлопчику військові подарували дрон, але він його віддав волонтерам для військових потреб.
“Найскладнішим було справлятися з емоціями, коли розумієш, що колони з людьми, які хочуть тебе вбити, на відстані кілометра. А ти їх відстежуєш, щоб знищити”, – згадує Андрій.
Крім того, сім’я допомагала місцевим виїжджати безпечними шляхами. Вони виїхали із села 5 березня, коли тероборона повідомила, що кілька танків заходять до населеного пункту.
Нині родина Андрія вже повернулася додому. Їм пощастило, їхній будинок уцілів.
Валентина Василівна Ткачук мешкала на другому поверсі звичайної старої п’ятиповерхівки. Знаєте, з тих затишних будинків,…
На кухні в Оксани вирувало життя. У духовці саме підрум’янювалася домашня піца, щедро посипана тягучим…
Я стою в темному коридорі власної квартири, боязко прислухаючись до звуків. З нашої кухні знову…
Знаєте, що найстрашніше в невеликих містах? Те, що твоє особисте горе рано чи пізно стає…
Оленка поверталася додому з поліклініки, і на душі в неї шкребли коти. Здавалося б, ну…
Знаєте, це таке дивне відчуття — у свої п’ятдесят з хвостиком по-доброму позаздрити власній майбутній…