Не щастило Юлії з чоловіками. Не щастило і все тут.
Перший Діма, хлопчисько ще зовсім, років їм було тоді по вісімнадцять, втік, злякавшись відповідальності. Юля приїхала з невеликого селища, навчалася в училищі на кухаря, Діма навчався на зварювальника в іншому навчальному закладі. Познайомилися на дискотеці в будинку культури. Закрутилося, завертілося, до закінчення училища Юля виявилася в положенні, а Дмитро до цього не готовим. Куди він поїхав, Юля так ніколи й не дізналася, та й не цікаво їй це було. Повернулася ненадовго додому, матері розповіла. Мати Валентина Петрівна – жінка проста сільська, охнула і розгублено подивилася на доньку.
— Так, може, того, в лікарню? Не пізно ще? – Напівшепотом нерішуче запитала вона.
— Не пізно, та не потрібно. Дитина ж. Жива. Моя. – Твердо сказала Юля.
— Як знаєш, донечко, допоможемо. – Кивнула Валентина Петрівна і перехрестилася на ікону в кутку.
Батько Іван Семенович на цю новину тільки крякнув, махнув рукою, робіть, мовляв, що хочете і задимів на ґанку.
Юлія повернулася назад у місто, влаштувалася в їдальню, отримала кімнату в гуртожитку і працювала майже до самої появи дитини. На косі погляди колег вона уваги не звертала, ходила з гордо піднятою головою, не намагаючись прикрити великий, круглий живіт.
Син Іван вдався в діда, на честь нього і був названий, на радість Івану Семеновичу. Новоспечений дід тепер теж гордо ходив селищем. Один тільки раз хтось шепнув: безбатьківщина, мовляв, нагуляла Юлька, таким поглядом обдарував дід Іван, що більше шушукатися не сміли. Кілька місяців Юля жила в домі батьків, Іванка свого з рук не спускала, воркувала над ним, колискові співала, а потім, згнітивши серце, повернулася до міста, залишивши його під опікою батьків. Місце втрачати не хотілося. Але кожні вихідні Юля, як на крилах, летіла в селище.
— Садочок виклопотала. – Оголосила в черговий приїзд батькам. – Забираю Іванка.
Батько знову крякнув, насупився і пішов на ґанок диміти.
— Так, може, Іванка в нас залишиш, із дитиною жоден мужик не візьме. – Боязко запропонувала мати.
— Не велика біда, якщо не візьме. А збереться брати, то вже обох нас нехай бере. – Відрізала Юля.
Валентина Петрівна зітхнула, кивнула і перехрестилася на ікону в кутку. Знала, дочка з характером, як вирішила, так і буде.
Батьків Юля, звісно, не забувала, відвідували з хлопчиком.
П’ять Іванкові було, коли до Юлі почав залицятися Павло, бригадир з ливарного цеху. Несміливо, невміло залицявся, Юля й не зрозуміла спочатку, що це він їй, то шоколадку суне, то цукерок пакуночок. Потім уже в кіно запросив. Юля відразу сказала, що синок у неї. Павло наступного разу не тільки шоколадку жінці приніс, а й вантажівку іграшкову. Зрозуміла Юля, Павло із серйозними намірами.
Жити Павло Юлю з Івасиком до себе повів. Нехай і з мамою, але все ж таки трикімнатна квартира, не в гуртожитку тулитися. Ганна Борисівна на сільську наречену, та ще й із приплодом, зверхньо дивилася, крізь зуби розмовляла, але відкрито не задирала і то добре. Павло ж навпаки Юлю любив, пилинки з неї здував. Та й до Івана перейнявся, то конструктор із ним збирає, то в шахи сяде вчити. Івану Семеновичу і Валентині Петрівні Павло теж сподобався. Як поїхала дочка з новим чоловіком, після знайомства, Іван Семенович на ґанку задимів, кивнув схвально, Валентина Петрівна сльозу змахнула, на ікону в кутку перехрестилася, рада за дочку з онуком.
Через рік Юленька подарувала чоловікові другого сина, Федором назвали. Павло так захотів, друг у нього був армійський, ще в армії змовилися, синів на честь один одного назвати. Живи б, та радуйся. Тільки недовго щастя тривало. Сталася в цеху, де працював Павло, аварія, загинув він, намагаючись врятувати колег. Ганна Борисівна, яка і на рідного онука толком не глянула, тепер уже невістці з хлопчаками швидко на двері вказала. Там і в гуртожитку місце вже втрачено було. Повернулася Юля до батьків, влаштувалася дояркою. День напрацюється, а до вечора до хлопчаків своїх квапиться, Федора однією рукою заколисує, іншою Івана по голівці нагладжує, казки розповідає.
Через три роки не стало батька Івана Семеновича, серце підвело. Погорювали Юля з матір’ю, та далі жити треба. Жінкам у своєму домі з городом, та господарством, одним важко управлятися, та й Валентина Петрівна вже не в тих силах. Нічого, старається Юля, та й он який помічник у неї є – Іван тоді в другому класі вчився, зі школи прибіжить, то сніг чистить, то воду носить.
— Втомився, мабуть. Мати прийде, зробить. – Махне рукою з вікна Валентина Петрівна.
— Мати, мабуть, на роботі теж не відпочиває. – Відповість серйозно так Іван і далі старається. Федір теж на подвір’я біжить, з маленькою лопаткою, братові допомогти.
Валентина Петрівна з вікна подивиться, сльозу витре, та на ікону в кутку перехреститься: важко без господаря в хаті.
Стала заводити про це розмови з дочкою.
— Нічого, справляємося, як бачиш. – Посміхнеться Юля, штопаючи синам штани.
— Василь Орленко непоганий мужик, з руками, давно на тебе поглядає. – Натякає доньці Валентина Петрівна.
Зітхає Юля, Павла згадує.
А Василь раз, інший прийшов допомогти, та так, якось і залишився.
— Ану, малий, не плутайся під ногами. – Прикрикнув якось Василь на Федора, та потиличник легенько так раз.
Це Валентина Петрівна з віконця побачила. Вона, як завжди, на кухні обід готувала, Юленька на роботі, Іван у школі, Василь на городі справою якоюсь зайнявся, Федір, як завжди, допомагати нагострився, а тут таке. Стоїть Федір, губи надув, з-під лоба на Василя дивиться, носом шмигає, прикро. Валентина Петрівна головою похитала, на ікону в кутку перехрестилася, чи правильно вона доньці радила?
Через рік ще один син в Юлі зʼявився – Матвій. Василь, як ніжки обмивати почав, так і не зупинився. Місяць сильно пив, святкував. Потім менше пити став, та все одно, майже щодня.
— То ж справ інших немає, як очі заливати? – Прикрикне Юля.
— Усіх справ не переробити. Треба й відпочити. – Посміхається у відповідь Василь.
— Третій місяць уже відпочиваєш. – Не відстає дружина.
— Сказав, потім зроблю. – Василь зі злістю подивився на неї і навіть кулаком по столу стукнув.
Іван брови насупив, дивлячись на нього, Федір слідом за старшим братом насупився, Матвій зайшовся плачем на руках матері.
А ще через кілька місяців зібрався Василь у місто, на заробітки. «Так воно, може, і краще, діти ростуть, грошей не вистачає» – розсудила Юля і сперечатися не стала.
Приїхав Василь лише через три місяці. Добре одягнений, хмільний, веселий.
— Що ж із порожніми руками? – Здивувалася дружина.
— Чому це з порожніми? – Василь виклав на стіл невелику суму грошей.
— Це за три місяці? – Юля підняла на нього нерозуміючий погляд.
— А ти думаєш, так легко гроші дістаються? Та й життя в місті не дешеве. – Розлютився Василь.
— Я й бачу. – Юлія докірливо подивилася на його нове вбрання.
Василь лише відмахнувся, знову п’є, гуляє, а якщо Юля щось впоперек скаже, тут же кулаком по столу. Одного разу навіть відштовхнув її грубо. Не знала тоді Юля, що Іван усе бачив.
— Ще раз матір зачепиш, нарікай на себе! – Замахнувся лопатою Іван на Василя, який вийшов подиміти. Хлопчику одинадцять тоді було.
— Шмаркач. – Сплюнув Василь убік і розсміявся. А наступного дня в місто поїхав і більше вже не повернувся.
Підріс Матвій, Юля знову на роботу вийшла, про Василя і не згадує, хоч Матвій і дуже на батька схожий. «Ні, не треба нам нікого, самі проживемо, самі з господарством упораємося», – думає жінка, копаючи навесні город. Поруч Іван копає. Федір, хоч ще тільки в перший клас йому у вересні, а від матері з братом намагається не відставати. І Матвій совочком по грудках землі постукує, за братами повторює. Валентина Петрівна у вікно дивиться, обідати кличе, усміхається, хоч і з сумом, на ікону в кутку хреститься.
Так і жила Юлія, змирилася вже, що з мужиками їй не щастить, та особливо з цього приводу не сумувала. Через кілька років приїхала на ферму бригада чоловіків з області, нові корівники будувати. Константин – смаглявий усміхнений, працює, та пісні все наспівує, а як гляне на Юлю, то в тієї кров до обличчя приливає. Юля хоч горя в житті й побачила, а все ж жінка ще молода, трохи за тридцять, хочеться і любові, і ласки. Костя на любов і ласку дуже гарячим виявився, все літо Юля від дотиків його, та шепоту на вухо танула, восени попрощалися. Костя і не приховував, що вдома в нього сім’я, дружина, та дві доньки, що не залишиться, хоч і гарна Юлька жінка. Попрощалися, а через місяць Юля зрозуміла, що знову чекає дитину…
— Ось воно, як кров то грає. Красуня буде. – Милується на онуку Валентина Петрівна, та на ікону в кутку хреститься.
Марійка назвали дівчинку. Шкіра смаглява, волосся тугими хвилями в’ється, а очі великі, блакитні, мамині.
* * *
— Мамо, матусю! Я обід принесла. – Біжить до корівника п’ятирічна Марійка, скучила за мамою. Мама на роботі весь день, старший брат Іван у місті навчається, тільки на вихідні приїжджає, минулого разу ляльку привіз гарну, Марійка нею тільки вдома грається, на подвір’я не виносить, щоб не забруднити. Федір із Матвійком вдень у школі, ввечері поки прийдуть, поки впораються, поки уроки зроблять, потім уже з Марійкою пограють. Федір їх із Матвієм усе шахів навчає, Матвію подобається, а Марійці більше подобається будувати будиночок із ковдр, а потім залізти в нього всім разом і щоб Федір книжку читав, цікаву, з картинками. Бабуся Валя старенька зовсім, спить багато, з дому майже не виходить. Марійка сама тепер їм із бабусею чай готує, і до чаю на стіл виставляє. Поп’ють вони з бабусею чай.
— Я до мами збігаю, а ти відпочивай. – Каже Марійка.
— Біжи, біжи, кізка моя. – Киває баба Валя. Марійка обід збере і за двері, а баба Валя дивиться у вікно, як Марійка біжить, поспішає в бік ферми, посміхається тепло так, та хреститься на ікону в кутку.
Марійка на рушнику розкладе обід для мами, поряд сяде, та з нею знову пообідає.
— Перепочинемо. – Каже потім Юля і сідає зручніше на сонечку, Марійка поруч калачиком згорнеться, Юля гладить доньку по неслухняному волоссю та пісні їй різні співає. Посидять так, та працювати йдуть. Юля справи робить, Марійка поруч крутиться, корів по блискучих носах погладжує.
* * *
— Мамо, ти чого так довго? Усі вже за столом. – Марія заглянула в кімнату.
— Іду, іду. – Відгукнулася Юля, поправляючи перед дзеркалом брошку на сукні. Сьогодні можна і брошку, і сукню. Шістдесят років сьогодні Юлії Іванівні. Діти приїхали, онуки. Іван із сім’єю в місті живе, інженер, два сини в нього. Федір теж у місті осів, на заводі, як батько його, дружина в нього реготушка, у декреті зараз, нещодавно після першої доньки синок зʼявився. Вже Юля говорила, куди з малюком їхати, не до того, та хіба ж послухають, приїхали. Матвій дружину з їхнього ж селища в будинок привів. Хороша, поступлива невістка Ганнуся, дружно уживаються вони з Юлею. Ганна нещодавно на роботу вийшла, Юлія Іванівна онука няньчить, господарюють з ним по дому. Малюк як хвостик за бабусею, помічник, весь у батька. А ось Марійка заміж не поспішає, інститут торік закінчила, кар’єру будує. Усі сьогодні приїхали. Посміхнулася Юлія Іванівна, кинувши наостанок ще один погляд у дзеркало, перехрестилася на ікону в кутку, пішла до гостей.
Не щастило Юлі з мужиками. Не щастило і все тут. Зате з дітьми пощастило. Виростила вона їх дружними, працьовитими, кожен один одному завжди на допомогу прийде, та й матір не забувають.
